Ректор, який не знає «півнапрямів»

Цього літа довелося спостерігати цікаву картину у спортивно-оздоровчому таборі «Гарт» Волинського національного університету, який розташувався на березі Світязя. Сюди заїхав... весільний кортеж, і почалася фотосесія для молодят. Ось так звичайна, здавалося б, університетська база відпочинку стає популярним і знаменним місцем для волинян. Бо у воскреслий, образно кажучи, з руїн «Гарт» з оригінальною архітектурою котеджів і власним острівцем справді уже можна водити екскурсії. А першовересневу інавгурацію у ВНУ імені Лесі Українки планують провести на відновленому стадіоні, якому недавно теж дали абсолютно нове життя. Навіть якби ректор Волинського національного університету, доктор біологічних наук, професор Ігор Коцан на своєму посту здійснив лише ці два проекти, то йому уже ціни, як кажуть на Волині, не було б. Проте за кілька років його ректорства провінційний виш не просто здобув статус національного, а й стає рушієм позитивних процесів у прикордонному регіоні України.

Тому особиста дата — 50-річний ювілей, який він святкує 14 серпня, стала приводом для розмови з Ігорем Ярославовичем не тільки заради привітань, а й для того, аби він поділився секретами успішного менеджерського проекту під назвою «Волинський національний університет імені Лесі Українки».

— Який би період свого життя ви назвали найкращим?

— Я б назвав студентські роки. У школі ти ще не самостійний, а коли живеш в іншому місті, та ще й у гуртожитку... Це безцінний життєвий досвід. Це час, коли не задумуєшся над майбутнім, а радієш, проживши цей і наступний дні. Тоді багато що у стосунках будувалося не на тому, яку посаду займаєш, що ти зробив і що можеш потенційно зробити. Ти був цінний сам по собі, ні перед ким, крім батьків, які тебе, юного, контролювали, не мав зобов’язань. Про це завжди кажу студентам, і роблю усе від мене залежне, аби студентські роки вони теж згадували як найкращі у своєму житті.

— Якщо заради того, аби зі студента стати професором, ви мали застосувати власні знання, то присутність у вашому характері рис господарника, мабуть, від батьків?

— Моїм батькам просунутися по кар’єрних щаблях завадили якраз... родичі. Моя мала батьківщина — це село Волошинове Старосамбірського району на Львівщині, звідки «за Польщі» виїжджали на заробітки за кордон. Один мій дід працював у Франції, займався бізнесом у Парижі. Повернувшися, збудував таку гарну хату, що її 1939-го після відомих подій на Західній Україні як найкращу у селі забрали під колгоспну контору. А брат мого діда емігрував у Канаду, де мав тютюнову фабрику і ресторан «Коцан», інший дід працював у Чикаго інженером на фірмі. Через те батько, який закінчив хімічний факультет Львівського національного університету і, на жаль, недавно покинув цей світ, все життя мав проблеми через родичів за кордоном. А мама працювала завідуючою дитячим садочком у селі.

— Волинський національний університет імені Лесі Українки уже створив кілька волинських брендів. Це благодійний Віденський бал, це відновлена база «Гарт», це єдиний в Україні Міжнародний фестиваль української естрадної студенської пісні «На хвилях Світязя», який саме ви повернули з небуття. Чим ще плануєте здивувати світ і Волинь?

— У нашому університеті кожен студент і кожен викладач знає, що будь-яке рішення повинно мати конкретний результат. І якщо ми щось робимо, то воно має відповідати високим стандартам. Зараз серйозно працюємо над проектом транскордонного співробітництва, який хочемо втілити разом з Католицьким університетом у Любліні. Саме з ним, бо це один з найпотужніших польських університетів, який дуже добре фінансується. Хочемо запровадити спільне навчання наших студентів, спільну магістратуру. Це дасть європейських рівень нашій освіті, визнання для університету. З Університетом Марії Кюрі-Склодовської подали на грант по програмі літніх студентських шкіл на нашій базі «Гарт». У вересні на цій же базі збираємо другу міжнародну конференцію «Шацький національний парк: перспективи міжнародної співпраці», на яку чекаємо не лише ректорів провідних вишів України, а й керівників природних парків з різних країн світу. Думаю, це теж гоноровий проект: з користю для регіону і без шкоди для природи використати рекреаційний потенціал нашого неповторного озерного краю.

— Ви часто повторюєте фразу: «Волинський університет — найкращий у світі!»...

— І вона має продовження «...тільки не всі ще про це знають»! (Сміється.)

— Що дає така установка? Який ваш життєвий принцип?

— Нам треба було стимулювати студентів і викладачів, аби створити такий університет, в якому би було престижно навчатися. Торік, наприклад, за кількістю поданих заяв ми входили у десятку вищих навчальних закладів України. Це хороший показник, бо свідчить про запитаність вишу. Все-таки треба було переломлювати свідомість людей, аби вони зрозуміли, що можуть в університеті отримувати не лише стипендію чи зарплату, а заробляти і завдяки своєму інтелектуальному потенціалу. Думаю, що кожен, хто живе на Волині, хоче, аби у нас був справді класичний університет, в який би їхали навчатися з різних країн світу. Коли ми ще збудуємо сучасне студентське містечко, то претендуватимемо на звання «української Сорбонни». Адже що таке Сорбонна? Це маленьке французьке містечко з великим університетом. Як кажуть, попутний вітер дме у паруси тому кораблю, який знає, куди пливти. У нас усі можуть критикувати мене як ректора, але спочатку кожен мусить щось зробити для університету сам. Спочатку зроби сам — ось мій принцип. Тому ми дуже хочемо, аби наш стадіон мав штучне покриття, яке коштує великі гроші. Але ми спочатку зробили його реконструкцію, а далі шукатимемо підтримки...

— Що б ви самі собі побажали?

— Щоб усі рідні і близькі були здорові й щоб усі знали, що Волинський національний університет таки стане одним із кращих у світі!

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— З Ігорем Коцаном я особисто познайомився у кабінеті ректора Варшавського університету, коли ми обговорювали перспективу створення міжнародного консорціуму ректорів. Я знав, що колектив, який він очолив, бурлив, з ним було непросто. А тут — новий ректор з таким відкритим обличчям, з безпосередністю, яку зберігають хіба діти... Ще подумав, що йому буде непросто наводити лад у колективі. Але ця безпосередність і відкритість, те, що Ігор Ярославович є чудовим менеджером, що він розуміє людей, і сприяли, на мою думку, перетворенню університетської спільноти на дружний колектив, в якому давно немає чвар, а сам заклад став одним із найпотужніших вишів України. Ми багато зустрічаємося, і я щиро радію успіхам колеги. Ми маємо чимало спільних проектів, багато з яких, до речі, під патронатом газети «День», її головного редактора — волинянки Лариси Івшиної. Жодного разу я не відчув у спілкуванні з Ігорем Коцаном заздрощів до успіхів колег, він щиро радіє і чужим успіхам. Він чи не єдиний ректор, котрому я подарував копію «Острозької Біблії» на знак визнання його успіхів. Хочеться, аби в усій Україні у нього вірили так, як вірять в Острозькій академії.

Адам МАРТИНЮК, заступник голови Верховної Ради України:

— Минулої осені, під час відзначення 70-річного ювілею Волинського університету, я сказав фразу: «Диплом Луцького педінституту, який був попередником Волинського національного, не проміняю на дипломи жодного захваленого університету світу». І мені було по-людськи приємно, що цей заклад привів до статусу національного професор Ігор Коцан. Не втрачені надбання минулого! За його ректорства Волинський національний розвивається стабільно, динамічно і стає рушієм прогресу в регіоні.

Василь КРЕМЕНЬ, президент Академії педагогічних наук України:

— Професора Коцана знаю від часу обрання його на посаду ректора, коли я ще очолював Міністерство освіти України, і відтоді у мене корінним чином змінилася думка про заклад, який він очолює. Я знав і Луцький педінститут, і Волинський державний університет, але університетом у класичному розумінні слова цей заклад став за ректорства Ігоря Коцана. Як учений він знає свій предмет і галузь, як топ-менеджер здобув визнання не лише у регіоні. Наша академія і ВНУ тісно співпрацюють, і ми бачимо, як підвищується рівень наукових досліджень.

Данило КУРДЕЛЬЧУК, голова міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство»:

— Я Ігоря Коцана ціную за те, чого дуже часто не вистачає у багатьох простих, як ми кажемо, українців і тих, хто називає себе нашими лідерами. Це такі риси характеру, як цілеспрямованість, устремління, це прагнення досягти максимального результату. Він не знає «півнапрямів», якщо задумав, то робить це на рівні кращих стандартів. Притому залишається і романтиком, і мрійником, але він із тих мрійників, котрі свої мрії роблять абсолютно реальними.