Реквієм по Шацьких озерах?

«На Поліссі вода і болото ...» — співається в старій волинській пісні. Справді, води та болота в північній частині України ще й сьогодні вдосталь, та вже далеко не стільки, як було раніше. 

Колишні радянські псевдоцивілізатори, взявши собі за завдання не чекати милостей від природи, свого часу доклали і мозку, й рук, аби максимально осушити великі водні території та взяти з них якийсь додатковий центнер зерна чи мішок картоплі.

Верхньоприп’ятська осушувальна система, створена ними двадцять років тому, стала найбільшою в Європі. Вона охопила 25 тисяч гектарів із річками, озерами, унікальними болотами та реліктовими борами. Підкорювачі природи піднесено рапортували про зроблене, одержували щедрі винагороди, нові звання та вищі посади. Як ця грандіозна меліоративна конструкція вплине на неповторний природний поліський ландшафт ніхто до пуття не замислювався. Головним був конкретний матеріальний результат. Хоча вже тоді науковці Українського Інституту гідротехніки й меліорації та Інституту «Укрдіпроводгосп» прогнозували, що рівень грунтових вод у верхів’ї річки Прип’ять гарантовано знизиться не менш, ніж на 0,7 метра.

Власне, так воно й сталося. Щоправда, не зовсім так, а набагато гірше.

ДЗВІН ПРИБИЧА Б’Є НА СПОЛОХ

Загалом у зону Верхньоприп’ятської осушувальної системи потрапило 24 озера. Найбільше і найкрасивіше серед них — озеро Прибич. Воно знаходиться зовсім поруч із українсько-польським кордоном, трохи на південь від знаменитого Світязя. Споконвіку в джерельно чистих водах його купалися небеса, а різноманіття рідкісних трав на прибережжі творило неповторну музику незайманої природи.

Чарівна краса унікального Прибича почала меркнути після того, як до нього проклали майже півтораметрові осушувальні канали. Прорили начебто віддалік, але що значить якихось чотириста метрів для витонченої водної мережі — максимально ускладненої системи сполучених посудин? Канали почали поступово відкачувати з озера воду. На сьогодні рівень його замість передбачуваних 70 сантиметрів упав на цілий метр. Акваторія зменшилася, рослинність вкрай збідніла. Озеро гине.

Неймовірно, але проектувальники осушувальної системи такий результат передбачили, немов ясновидці. А щоб запобігти йому, «забили» в план відповідні заходи. Неподалік від озера протікає річка Західний Буг. Від неї до Прибича було прокладено канал. І коли пішло обміління, в озеро почали закачувати річкову воду. На жаль, це не лише не допомогло зберегти унікальну водойму, а ще дужче зашкодило їй.

Річ у тім, що Західний Буг — надзвичайно забруднена річка. Тож коли по якомусь часі волинські природоохоронці взяли проби мулу з дна Прибича, то виявили в ньому важких металів на кілька порядків більше від норми. Який же тут захист природи? Та й саме по собі закачування води за допомогою насосів, які мають граничну потужність, нагадувало намагання наповнити діжку без денця. Осушувальні канали все одно скоріше виснажували озеро, аніж його встигали наповнювати. Стало ясно, що ідея з каналом та помпами в ньому стала не порятунком для Прибича, а звичним для нас головотяпством.

Ясно сьогодні й інше. Намагатися осушувати перезволожену територію, нехай навіть із найкращими намірами, це означає запустити механізм руйнування цієї території до абсолютного нуля, тобто — до пустелі. В Європі давно це зрозуміли, тому йдуть шляхом збереження первісних ландшафтів. Відтак у Голландії — голландський ландшафт, у Швеції — шведський, у Фінляндії — фінський. В основі їх — незаймана природа. А у нас?

Відомий волинський письменник Віктор Лазарук якраз тоді, у часи найбільшої руйнації Полісся, видав збірку своїх поетичних творів під назвою «Озерний дзвін». Вірші у книжці чудові, а от заголовок сприймається неоднозначно, озера і раптом — дзвін. Як це? А, виявляється, просто. Поет завдяки своєму таланту вже тоді бачив те, що сьогодні видиме всім. Уже тоді Волинське Полісся било у дзвони своїх неповторних озер, приречених із ласки людської на повільне вмирання. Того тривожного передзвону ніхто, крім поета, тоді, на жаль, не почув. А сьогодні вже чи не запізно.

МЕЛІОРАЦІЯ ЧИ ОСУШЕННЯ?

Поява Верхньоприп’ятської осушувальної системи спричинила те, що 118 малих річок стали примітивними рукотворними рівчаками, а сотні невеличких озерець просто зникли з лиця землі. Той, хто створював згадану систему, мав би зрозуміти, що коли прокладається ціла мережа водовідвідних каналів завглибшки 1,2 метри, то рано чи пізно рівень грунтових вод на цій території неодмінно впаде на стільки ж.

Від обезводнення земель непоправно постраждала й винятково цінна флора Волинського Полісся. Сотні видів рослин, раніше поширені тут, нині занесено до Червоної книги, а ті, що вижили, зустрічаються тепер острівцями — то там, то сям. Навіть торф — незліченне багатство цих країв — перестав утворюватися. Скажімо, одне з найбільших на Волині торфовищ поблизу села Кортеліси, нині має робочий шар у 5—7 сантиметрів. І так всюди в межах згадуваної осушувальної системи. А в багатьох місцях замість щедрих колись торфовищ лежить звичайний безплідний пісок.

Подекуди Полісся вже просто не відповідає своїй назві, тому що на величезних площах немає жодних лісів. Місцевість нагадує степ. Нерідко навіть можна зустріти, як у степу, вітрову ерозію грунтів, чого раніше тут не було й бути не могло.

Від осушення землеробство Полісся не тільки не виграло, а ще й потерпіло. Для успішного ведення господарства важливо, щоб рівень грунтових вод був природним, інакше — високим. Врожайності не досягти. До того ж господарства виявилися просто-напросто неспроможними належним чином використовувати осушені землі. Низька культура обробітку грунту, внесення добрив у кілька десятків разів менше необхідного призвели переважно до занепаду освоєних площ. Нерідко бувало й так, що одні землі осушували, а інші, осушені раніше, занедбували. Нині вони потроху заростають рудеральною рослинністю, чи то пак забур’янюються. Або ж знову перетворюються на болота, тільки то вже не ті болта, що були. Вони мертві.

Якщо поглянути на знімок, зроблений із космосу в серпні 1985 року, то можна переконатися: на той час річка Прип’ять уже була відповідним чином «відрегульована» вздовж усієї своєї протяжності. Це вже не річка, а звичайний канал. То тут, то там у ньому встановлено шлюзи. Для регулювання рівня поверхневих вод. Але ж уся ця меліоративна система створювалася відомим соціалістичним методом. Тому шлюзи встановлено не скрізь, де слід, а таким чином, щоб зекономити кошти. Внаслідок цього рівень вод у верхів’ї Прип’яті фактично не регулюється. Відтак постає питання: що тут здійснено — меліорацію чи звичайне осушення території? Відповідь дає директор Поліського регіонального науково-виробничого центру екологічного та аерокосмічного моніторингу, член-кореспондент Української Академії екологічних наук Олександр Бондар:

— Методом меліоративних робіт є структурне поліпшення земель із максимальним збереженням їхніх природних особливостей. У нашому ж випадку це втручання в природу меліорацією назвати не можна. Верхньоприп’ятська осушувальна система фактично знищила природний поліський ландшафт, сформувала територію з нестабільною екологічною ситуацією. Внаслідок її дії пониження рівня вод має нині локальний, а не загальнорегіональний характер. Це, просто кажучи, обезводнення території. Осушувати ж унікальні місця заплав — у жодній країні світу такого не практикують. Подивіться, до чого це призвело: знищено цілі природні комплекси — торфовища, болота, річки, озера. Ренатуралізувати цю частину Полісся неможливо. Втрати незмірні й безповоротні.

ОСТАННІЙ ШАНС

Рік тому «День» уже розповідав про екологічні проблеми озера Світязь. Воно, найбільше в Україні, теж могло стати такою собі калюжею, оскільки зовсім недалеко від нього на території Білорусі почав розгортатися Хостиславський піщано-крейдяний кар’єр. Якби у ньому взялися добувати крейду, що залягає на великій площі під семиметровим шаром піску, наслідки для Світязя були б катастрофічні. На щастя, білорусам на видобувні роботи забракло грошей, і кар’єр сам собою затух. А що ж може врятувати Шацькі озера?

Той же доктор біологічних наук Олександр Бондар, який багато років досліджує екологію українського Полісся, вважає, що такі можливості є. Щоправда, йдеться вже не про відновлення природного середовища, а лише про його консервацію, аби не допустити подальшого руйнування екосистеми. Комплекс рекреаційних заходів варто було б розпочати саме з озера Прибич, позаяк у глиб його дна лежить аж дванадцять метрів сапропелю — природного органічного мулу. Якби його вибрати хоча б на кілька метрів, чаша водойми опинилася б вище рівня її вод. Зайнятися сапропелем бажаючих вдосталь: озерний мул — надзвичайно цінне, високоефективне добриво для будь-яких сільськогосподарських культур. Треба тільки на березі збудувати причал для земснаряда.

Інші озера осушувальної зони також мають шанс вижити. Їх можна підживити водами місцевого стоку. Допомогло б також зарибнення рослиноїдними видами риб, які, розмножившись, перешкодили б заростанню і, як наслідок, замулюванню цих красивих водойм. А головне — і цій зоні потрібно зробити заповідники та заказники. Один із таких заповідників — «Прип’ять-Стохід» — уже створюється. Однак тішитися поки що нічим. На заповідних територіях передбачається не лише збереження природних ландшафтів, а й будівництво туристичних комплексів, санаторіїв, будинків відпочинку. Все це вимагає серйозного фінансування на загальнодержавному рівні. Тим часом національної екологічної програми України не має. І доки уряд не візьметься нарешті за неї, вцілілі острівці самобутньої української природи зникатимуть, як марево, в нас на очах, а дзвони Шацьких озер видзвонюватимуть свої останні прощальні мелодії.

№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»