Рік під кулями і сотні врятованих життів

Ми зустрілися випадково на якихось урочистостях. Непримітний, на перший погляд, чоловік розповідав своєму співрозмовникові про військовий госпіталь у Сватовому, що на Луганщині. Знаю, що підслуховувати не гарно, але не могла стриматися, бо розповідь про врятованого бійця без руки і ноги захопила мене одразу. І я мимоволі втрутилася у розмову:

— Ви військовий медик?

— Не зовсім, — зніяковіло відповів чоловік.

— Але були в зоні АТО, у військовому госпіталі?

— Так, рятував хлопців упродовж кількох місяців, але зараз мене «списали».

— Як це?

— Навесні мені минуло 60 років, застарий став для армії, відправили додому, — привітно усміхнувся Олександр Карпенко, котрий, як виявилося потім, кілька місяців добивався у військовому комісаріаті, щоб його відправили на передову. Але, зважаючи на поважний вік, його щоразу годували «завтраками».

«Я народився на Галичині, але доля багато років тому закинула мене на Вінниччину. За фахом я анестезіолог. Працював у різних закладах охорони здоров’я міста. Маю п’ять синів та улюблену внучку, — розповідає про себе лікар. — Коли розпочалася війна і мої друзі із Львівщини пішли воювати, я не міг сидіти вдома, бо знав, що мої руки та досвід потрібні там, на передовій. Мобілізації не дочекався, тому на фронт поїхав сам. Після військових зборів у серпні минулого року мене у складі медичної бригади 59-го мобільного військового госпіталю направили у село Побєда, що на Луганщині, де розташовувався штаб оперативного командування «Північ». Там дислокувалися близько шести тисяч українських військових і техніка. Але на початку вересня всі ці позиції обстріляли ракетами з російської території, причому, наскільки мені відомо, бойовики попереджали про обстріл. Позиції методично знищувалися прицільним вогнем з 1 до 4 вересня. Вогонь спрямовували за допомогою безпілотників, які без упину кружляли над дислокацією штабу. Ми встигли евакуюватися, але чимало хлопців загинули, згоріли заживо...»

Олександр Карпенко замовкає... Потім він назве цю подію своїм бойовим хрещенням і скаже, що на світі немає нічого страшнішого, ніж загублене життя українця на рідній землі. Тоді він поклявся, що докладе всіх зусиль, щоб більше ніколи не бачити, як помирають молоді українські хлопці. Свою обіцянку він виконав, бо впродовж служби у 59-му мобільному військовому госпіталі він не втратив жодного бійця...

«Знаєте, в АТО кажуть: якщо везуть у 59-й, то можна мати спокій, боєць обов’язково виживе. І це правда, — з прихованою гордістю зізнається Олександр Карпенко. — У госпіталі працюють висококваліфіковані медики, які не виконують своєї роботи за гроші, для них головне — врятувати життя. Це як обов’язок, мета, внутрішнє переконання...»

У складі своєї бригади Олександр Карпенко щодня стояв за операційним столом. Каже, найстрашніші рани в українських бійців були від реактивних систем залпового вогню. Раніше з такими пораненнями він ніколи не мав справи, але ситуація змушувала діяти швидко й рішуче.

«Коли бачиш, як молода медсестричка у 15-кілограмовому бронежилеті тягне на собі пораненого бійця, не врятувати його ти не маєш права, — каже Олександр Карпенко. — Машина війни за добу перемелювала десятки хлопців, кожен з яких хотів жити, і наше завдання було повернути його до життя, дати йому шанс. Доводилося не спати добу і більше. Але наш командир стежив за дисципліною і нагадував: боєць та лікар для вправного виконання бойового завдання має бути відпочилим, здоровим і ситим. Цього правила ми намагалися дотримуватися».

Унікальних випадків у практиці Олександра Карпенка було безліч, але зупинятися на якомусь одному він не став, бо не вважає свої вчинки героїчними — каже, що просто був на своєму місці. Йому не раз доводилося виїздити на передову за пораненими. Додає, що хлопці-водії в зоні АТО — справжні «аси». На старій техніці вони виробляють такі маневри, що до них далеко сучасним тюнінгованим джипам.

«Коли бої тривали у Щасті, ворог поливав вогнем найбільш людні місця: лікарні, базар, вокзал. Здавалося, що людська смерть для терористів — це привід для власного подвигу. Використовуючи сучасне озброєння, ворог знищував позиції на відстані кількох десятків кілометрів. Відповідно і поранення були тяжкі, — визнає лікар. — Наша операційна бригада складалася з хірурга, анестезіолога, двох медсестер і водія. У складних ситуаціях вчинки останніх було складно недооцінити. Хлопці-водії на старих машинах, по розбитих дорогах, іноді під шквальним вогнем довозили поранених за кілька хвилин. Справжні герої».

Майже рік у зоні бойових дій, сотні врятованих життів і колосальний досвід — це «багаж», з яким повернувся із АТО Олександр Карпенко під позивним «Джамайка». Його він отримав за веселу вдачу та любов до запальних пісень. Зараз лікар продовжує працювати анестезистом у вінницькому пологовому будинку №2. Залишається на зв’язку з військовими медиками із мобільного госпіталю — каже, що хоч він і тут, у Вінниці, але думками і спогадами він досі разом із ними...