Роман ШИРМАН:

Свободи в нашому «виконанні» не витримав би жоден прихильник демократії західного типу. Це прогулянка Місяцем без скафандра. 

Українське суспільство вже ввійшло в новий етап: закінчилася пора очікувань, загальна ейфорія, з'явилися перші плоди доби змін. І виявилося, що вони не такі вже й солодкі.

Це цитата з нового фільму- роздуму «Втеча від свободи» колишнього кінорежисера колишньої Київської кіностудії науково-популярних фільмів, колись найкращої в Союзі РСР, Романа Ширмана. Я свідомо зробила акцент на слові «колишній»: сьогодні учень легендарного режисера Олександра Згуріді, автор таких фільмів, як «Сталінський синдром», «І буде новий день», «Останній шанс», «Дерева під вікном», «Невидиме життя лісу», Роман Ширман, як і інші його колеги, перебуває у «вільному польоті». І разом зі своїми співвітчизниками болісно шукає відповіді на такі ж болісні питання: що відбувається в нашому суспільстві, куди ми йдемо, чи є світло в кінці тунелю, яка ціна нашої так званої свободи? Роздумує він про це й у своїй останній картині.

«... Я довго мріяв про свободу — але така свобода, як зараз — це жах...»; «...Ніде не можна нічого зробити відкрито, все обманом робиться...»; «... Я йду й озираюся, щоб мене ніхто не вбив — хіба це свобода...?»; «...Це звичайне свавілля...».

Це слова звичайних людей, яких режисер знімав на вулицях міста для свого фільму «Втеча від свободи», що недавно транслювався на УТ-1 та УТ-2. Важко не почути в них гірку правду сьогодення. Важко не визнати, що ці думки хоч раз, але звучали в кожному з нас. І важко не погодитися з висновком, якого доходить режисер: «Схоже, такої свободи світ ще не бачив. Ми вільні, як «дівчинка із сірниками». Можеш гуляти, де заманеться. Можеш ходити взимку роздягнутим. А додому можна взагалі не повертатися...».

— Романе, що спонукало вас до створення такого фільму?

— Те, що ви бачили, — це тільки перша серія, це початок досить великої розмови про свободу, про те щастя, яке вона повинна була б принести, і якого немає. Люди в моєму фільмі кажуть: або свобода якась не та, або ми не ті. Я глибоко переконаний: і свобода не та, і ми не ті.

Вільна людина повинна сама розпоряджатися своїм життям, а це означає постійно робити вибір. І бути відповідальною за наслідки. Робити вибір завжди важко. Особливо людям, які щойно вийшли з в'язниці...

— А ми все-таки жили у в'язниці?

– Безперечно. У цьому я глибоко переконаний. А якщо ти живеш у в'язниці, то в тебе виробляється відповідний спосіб життя і мислення. Коли була жива Київська кіностудія науково-популярних фільмів, я точно знав: цього року я зніму три фільми. З них один буде, можливо, мати якийсь інтерес для глядачів. Два інших — замовлення різних міністерств, яким також ці фільми не дуже потрібні, але в них у кошторисі закладені на це гроші. Студія ж жила не за рахунок кращих картин, які знімали Соболєв, Борсюк, Олендер та інші, а за рахунок замовлень. Але наше життя було розписане й стабільне. А три-чотири роки тому студія завалилася, і тепер ми — вільні птахи. І багато хто не витримує такого життя. Зайдіть в кав'ярню Будинку кіно, там постійно за чаркою горілки сидять одні й ті ж люди, що згадують, як все добре було раніше.

— А ви?

— А я можу піти в «Альтернативу», в «Інтерньюз», на студію «1+1» і запропонувати сценарій. Його можуть взяти, а можуть і відмовити. Життя стало страшенно складним, але я тепер можу знімати тільки те, що хочу. А раніше я не міг відмовитися від того, що мені нав'язувалося. Я б миттєво втратив роботу. Я раніше навіть сценарій до свого фільму не мав права написати, тому що я — режисер, а на студії є сценаристи. Тому я зі сценаристами домовлявся й сам писав текст, вони раділи, що я їх не займав, але при цьому в титрах стояло прізвище сценариста. Офіційно. А сьогодні я до всіх своїх фільмів сценарії пишу сам. Так, учора були гарантії. Я був відносно шанованою людиною, за мною стояла студія, я точно знав, що, коли захворію, моя родина не голодуватиме. Сьогодні нічого цього немає. Життя стало небезпечним. Але при цьому воно страшенно цікаве.

— Воно дійсно цікаве і одночасно жахливе... Ось у вас у картині соціолог Євген Головаха ставить людям у провину те, що вони пасивні, не відстоюють своїх інтересів, не хочуть іти на вибори. Адже це логічно: всі ж знають, що їх результати підтасовуються. Як можна відстоювати свої інтереси в суспільстві, де законів або немає, або вони не працюють? У неправовому суспільстві? Вдаватися до послуг грубої сили, за гроші, що деякі й роблять? А людина, в якої є нормальні принципи, повинна просто тупо чекати, коли в цій країні щось зміниться?

– Якщо стати на позицію: давайте почекаємо, поки суспільство стане правовим, а потім розберемося, — це шлях до повної катастрофи. Подивіться, як інший герой мого фільму, Семен Глузман, зі своєю Асоціацією психіатрів України витягує людей з в'язниць, психушок, повертає їм гроші, спадщину. Вони також діють у цьому неправовому суспільстві, десять разів пишуть апеляції, звертаються до міжнародних інстанцій і домагаються свого, не взявши при цьому ні копійки з кишень платників податків.

— Глузман, який відсидів десять років за свою незалежну експертизу в справі генерала Григоренка і став відомим у всьому світі, може звернутися до міжнародних інстанцій — на нього працює ім'я. А що може звичайна людина в нашому суспільстві, у якої немає ні імені, ні грошей? Їй також хочеться жити по-людському...

— І все-таки мої життєві спостереження говорять про те, що й їм у цій в'язниці сильно не подобалося. Ми, загалом, рухаємося в правильному напрямкові, але це дуже довгий шлях. Головне — не злякатися передчасно.

— Але дехто може й не дожити...

— Точно не доживуть. Треба жити сьогоднішнім днем. Вірити в свої сили, в себе (в Радянському Союзі всі вірили в колектив). До речі, сьогодні тих, хто вірить і сподівається лише на себе, стало більше. Енергійних, самостійних. Це вже поведінка вільної людини. І це — нормально. Треба намагатися робити щось, хоча б для себе. Звичайно, нам страшно, ми ходимо по канату, й у нас немає тих страхувальних лонжів, які є, скажімо, в Америці, Швеції — системи соціального захисту. Головна тема мого фільму: на волі опинилася невільна людина. Ось у чому велика проблема. І вона дивиться на все квадратними від жаху очима. І вся надія тільки на наступні генерації..

— Але ж раб не може виховати вільної людини. Хто ж і на чому виховає ці наступні генерації? На тому смітті, яке ринуло на екрани нашого телебачення, — найнизькопробнішому культурному продукті Заходу?

— Готовий посперечатися з вами. Ці фільми роблять одну дуже хорошу справу. У кожному другому, якщо не в кожному з них, стріляють тому, що, скажімо, на дівчину «наїхала» мафія, й вона, замість того щоб плакати або вішатися, — бореться, відстоює власну гідність. У наступному фільмі тато хлопчика потрапив у полон до ворогів і цей маленький хлопчик вирушає зі своїми друзями йому на допомогу й звільняє тата. Ці фільми вчать не піддаватися обставинам, не чекати, поки тобі напишуть дуже хороший закон у Верховній Раді, а брати ситуацію в свої руки — це яскрава модель західного мислення.

— Це ви як людина мисляча й така, що має певну внутрішню культуру, до речі, нажиту ще в часи СРСР, здобуваєте такий урок. А хлопчик-підліток бачить лише, як «кльово», коли в тебе накачані біцепси і є пістолет, і ти можеш домогтися чого завгодно...

— А ось якраз і ні. В американському фільмі «поганий» завжди програє. Герої Сталлоне — прекрасний взірець для молоді, не гірший за Павку Корчагіна. Набагато небезпечніше, коли наша молодь вмикає телевізор, а там яка-небудь самодіяльність, що сказилася, або деякі представники української естради, що виступають на подібному ж рівні, а на іншому каналі розігрують яку-небудь кавомолку, пропонуючи глядачам запитання типу: якого кольору був у Віцина піджак у такому-то фільмі, в такому-то кадрі. А ось «Студія «1+1», СТБ, наприклад, показують масу хороших фільмів. Я пам'ятаю, як був щасливий, коли мене свого часу прийняли до Спілки кінематографістів — це відкривало мені дорогу до Будинку кіно на перегляд. А сьогодні я можу спокійно протягом тижня подивитися Рене, Трюффо, Фелліні...

— Але ви ж не будете заперечувати, що загальний рівень культури в суспільстві різко знизився?

— Тому що в будь-якому капіталістичному суспільстві мистецтво комерціалізоване, зникає диктат ідеології, з'являється диктат грошей. Ніхто не хоче робити глибокі філософські картини — це дорого й не окупиться. Сьогодні на нашому екрані суцільне ток-шоу: сіли, поговорили декілька осіб. Так можна за день дві-три програми знімати, потім напхати їх рекламою — і заробити. Тому я не терплю, коли в моїй присутності лають американські фільми й передачі — ви ще підніміться до такого рівня професіоналізму. А пам'ятаєте, на своїх радянських кухнях ми мріяли позбутися ідеологічного диктату? І ось ми це отримали. Раніше держава давала гроші на інтелектуальне кіно й передачі. А сьогодні приватна особа або комерційна організація десять разів подумають, перш ніж витратитися. Я досі дивуюся з того, що мені вдалося відзняти «Втечу від свободи» — соціальний кінороздум, що телекомпанія «Альтернатива» дала на нього гроші.

— Для кого ж в такому випадкові ваш фільм, хто його буде дивитися?

— А я романтик. Я зробив його для тих людей, яких хвилюють ці питання, я розумію, що їх далеко не 90%. Але я ж не політик, мені не потрібні голоси виборців. Я роблю те, що мені цікаво й важливо. А раз мені це важливо, значить, ще знайдуться люди, яким це важливо. Люди, які мають сумнів, шукають. Мене взагалі вражають ті, хто точно все знає: ось цих треба вбити, а цих — повісити, а це — зламати... Я навіть заздрю, як їм просто жити...

— Категоризм, що доходить до фанатизму, взагалі неконструктивний. Тому що він не передбачає діалогу з носіями інших поглядів, тобто можливостей компромісу та спільного існування, прийнятного для всіх. Але, з іншого боку, що таке людина, яка ні в що не вірить? Заради чого вона живе? Які ідеали нам пропонуються зараз?

— А я думаю, що можна жити, вірячи в ідеали свободи та демократії, як вірять американці та західні європейці. Інша справа, що свобода і демократія мають там людський вигляд, і тому люди віддані цим ідеям. А наші сьогоднішні «свобода» й «демократія» не дозволяють у них вірити. Це тільки шлях туди, куди ми коли-небудь доповземо. Але, якщо не повзти, точно — загнемося. І вже є якісь паростки. Люди перестали боятися говорити те, що думають. Зараз інтерв'ю на вулиці брати — одне задоволення. А раніше — це можна було вмерти режисерові разом з оператором і звукооператором. Ми завжди заздрили, коли показували американців по телевізору: розкуті, жваво жестикулюють, сміються, цікаві речі кажуть. А наші — такі скуті. Пройшло десять років, і вже жодна людина на вулиці не відмовилася дати мені інтерв'ю для картини. І не соромиться, і не боїться. І є що сказати. Взагалі, наш фільм про те, що українське суспільство вже ввійшло в новий етап: закінчилася пора очікувань, загальна ейфорія, з'явилися перші плоди доби змін. І виявилося, що вони не такі вже й солодкі.

— Можливо, це вже прогрес. Адже ейфорія завжди властива менш зрілому станові душі. Можливо, та зрілість, яка настає зараз у суспільстві, також принесе свої плоди. І вони будуть солодшими.

— Безперечно. І сьогоднішній настрій нашого суспільства — це симптом тверезості. Це — протверезіння. Ранок після новорічної ночі...