Ростанське марево
Село зустрічає похиленою таблицею з суворим написом «Прикордонна смуга» і хатами-пустками. Їх тут стільки, що хочеться вигукнути: «Люди, де ви?» «І де ті люди у тому Бресці подінуться?», — міркували ростанці, коли й при Союзі черговий випускний клас місцевої школи майже у повному складі шукав кращої долі у сусідній Білорусі. Нині мало що змінилося: люду у Ростані ще поменшало. Передвеликодня Ростань нагадала уривок з повісті «Fata morgana», який покоління учнів радянської школи вивчали напам’ять: «Ідуть дощі, холодні тумани клубочаться угорі, спадаючи на землю мокрими косами...»
Бідна ростанська земля: з одного її квадратного метра можна набрати каміння на метр фундаменту. Та і ця земля «поманила, як марево» — щоб щезнути у чиновницьких паперах та у заростях лісу.
Колишній головний економіст колишнього ростанського колгоспу Володимир Іванович Козачук сидів у... льоху. Попогукали ми біля його воріт, марно відганяючи кілком великого пса: той витріщав міцні зуби і стояв так, наче за ним була Брестська фортеця. Врешті господар виліз із хатнього підземелля: саме вибирав на насіння картоплю. Після смерті дружини живе сам, бо діти не зрадили ростанській традиції і село покинули. Козачук і був головою комісії, котра ще у далекому 1995 році почала роздержавлювати ростанську землю. Він знає, скільки її відсотків і які саме поля відійшли у резервний фонд, скільки відходило до запасу сільської ради. Та коли через два роки почав шукати карту земель, її... не виявилося. Тодішній землевпорядник запевнив, що карта була, проте Козачук просидів цілий день у конторах, але ніяких документів щодо загальної землі, які його цікавили, так і не знайшов.
— Не стало й актів, які я підписував. Мали бути, казав голова колгоспу, у його сейфі. Відкрив, перерив папери — нічого нема. То я все зрозумів і плюнув: раз нема цих документів, то мені громаді більше нема чого ділити, — розказує сьогодні Володимир Іванович.
У час перемін, коли земля почала ставати особистою власністю, кожен ростанець, який поклав життя на колгосп (і не помер на момент поділу!) отримав сертифікат про право на земельний пай у розмірі понад три гектари. На останньому сільському сході людям було заявлено, що ця частка... зменшилася.
— Спочатку у нас на одну живу особу начебто залишилося гектар і 20 соток. Потім, казали, була ще одна комісія, яка «знайшла» ще землю, і пай збільшився до гектара й 30 соток. На сході начальничок зі смішком так до людей: «Нащо вам три гектари, на вашій землі вже ліс виріс!» Хай буде і ліс. Але мій. Мені землі вже не треба, але хай буде. Може, хтось купить, або дітям згодиться. Люди стривожені, що приватна фірма, яка вирощує лохину, зайняла ще 120 гектарів ростанської землі. Тягнуть плантації вже до Хрипська. Поїдете — побачите, яке поле кругом обгороджене! Хай росте собі й лохина, цю справу у нас починали ще в 90-х роках, але на семи гектарах колгоспних неугідь, де ми нічого й не сіяли. Такі питання, кажуть люди, треба вирішувати колективно. А вони колективно — не хочуть, — песимістично завершує монолог Козачук.
Неподалік його хати у сільському магазині народ гуртується у черзі за... хлібом. У Ростань завозять його не щодня, а глибокі пенсіонери, яких у селі більшість, не в змозі тупцяти біля печі. Та й для кого пекти? Це колись у місцевій школі, пригадує колишня вчителька Віра Лукашівна Лончук, навчалося 370 учнів. А нині нема й 90. І то у школу ходять діти з Ростані, Кам’янки, Хрипська, Перешпи та Пулемця. Останні заради атестата мусять жити на приватних квартирах, бо інтернату нема.
— А було ж, що під час всеукраїнського перепису на мене і мою колегу, відповідальних за цю справу, припадало по тисячі душ!
Працездатний люд у Ростані у свій час « почистила » Білорусь. Ці, тепер прикордонні волинські села, споконвіку заглядали у рот північному сусіду. Розташована у своєрідному географічному апендиксі ростанська зона одним оком дивиться на вже європейську Польщу — до Влодави 17 кілометрів, іншим — на лукашенківську Білорусь, до якої з Хрипська менше кілометра. Колишній ростанський сільський голова Петро Юхимович Шепелюк розказував, що у сімдесятих роках минулого століття цей закуток Волині мали приєднати до Брестської області, аби випрямити кордон між Україною й Білоруссю. Начебто вже й документи були готові, та, бач, не судилося. А у такій близькій Томашівці (кілометрів за десять) — тротуари і басейн, і жіочки на фермі ходять у білих халатах й доять корів з допомогую комп’ютерів...
Віра Лукашівна білить батьківську хату. Старенька мама перенесла операцію на очах, а батько проте ще сам перечитує всі газети.
— Кусок чоловіка! — з гіркотою каже дочка про тата. — Під Кенігсбергом був поранений у праву руку, переніс 9 операцій, відтяли її з плечем... Добре, хоч живе нам! Сам лівицею і косив, і дрова рубав. Колись нікому, крім сім’ї, не був потрібний, а тепер такий інвалід почесний, що й до обеліска на свята кличуть...
Повернувшись з Другої світової додому інвалідом, дядько Лукаш отримував пенсію у розмірі 9 рублів і 50 копійок. Та в середині 50 х роківодин чоловік надоумив його написати у Київ.
— Батько й продиктував: «Спасибі Радянській владі за те, що у мене з 1945 го до1956 го виросла поранена івідрізана рука, я вже можу нею працювати і пенсії у 9 рублів мені цілком хватає», — пригадує Віра Лукашівна.
Колишнього солдата невдовзі покликали у столицю, звідки він повернувся з пенсією у 270 рублів.
— Ростанські вчителі їздили колись і на обід у білоруську Томашівку. Ходив автобус. Там ми вдягалися, взувалися й годувалися. Ви ж знаєте, що за Машерова Білорусь, а особливо Брестська область, де була фортеця-герой, процвітала. А біля Томашівки — село Комарівка, в якому народився космонавт Петро Климук і яке теж добре підняли. Там все було! Я, правда, на обіди у білоруську їдальню не їздила, бо не мала як. Їздили вчителі, які жили у «білому домі» (так у Ростані назвали восьмиквартирний будинок для спеціалістів) і не тримали хазяйства. Зарплати і пенсії не платили по півроку. Вдома паралізована свекруха. Чоловік, щоб заробити лісу на хату, поїхав на заробітки у Смоленськ. Я вже мала двох дітей і ще поступила вчитися. Вже була вагітна третім сином, коли просила лісничого, аби виписав дранки. Мені її скинули далеко від хати, бо була зима і сніги глибокі. То я з дітьми на санках ту дранку посовала додому і на обідній автобус поїхала у Шацьк родити, — пригадує «життя у захолусті».
Коли сільська інтелігенція сиділа без зарплати, Віра Лукашівна, як і багато ростанців, возила у Польщу навіть спирт. Її ж сини вже «при Україні», як інші ростанські хлопці, носили на плечах цигарки у Білорусь.
— Ішли вночі, через ліс. 25 кілометрів в один кінець, до села Домачево. Зароблять кілька доларів, бо роботи нема, а переживають!.. Доходилися, що затримали чи то погранці, чи хто його зна. Віддали, що заробили, і більше не ходили.
Як колишня інтелігенція Лукашівна має право отримати два гектари паю. Чоловік-механізатор та його покійна мама надбали для сім’ї два земельні паї по три з хвостиком гектари. Вони, як в усіх у селі, не обробляються. Бо чим? Розпаювання ж не було. Проте коли на сході селян поставили до відома, що пай вже зменшився, Віра Лукашівна з властивою їй прямотою виступила:
— Я розумію: якщо здохла на фермі корова чи свиня, то їх-таки нема. Але куди поділася наша земля?! Кажуть, заросла лісом. Я знов даю питання: то ми його вирубаємо і не будемо просити у лісництві дров. І хто ж мене послухав?! Так само жінки з Хрипська, які пробували щось на сході допевнитися, врешті повернулися й розійшлися.
Багаторічний ростанський сільський голова Юлія Федорівна Расевич признається: земельні питання такі складні, що і вона зі своїм досвідом не завжди може розібратися. У селах сільради (власне Ростань, Перешпа, Хрипськ і хутір Красний Бір, на якому нині мешкає до десятка людей) роздержавлення земель почалося з 1995-го.
— Нас було включено у проект по безкоштовному виготовленню державних актів на землю. Нібито мали фінансувати американці. Ті документи довго у мене лежали на столі, але все заглохло. Земля почала заростати. Лише два господарі взяли пай у натурі, проте так нічого й не роблять. Нема чим і нема кому. А шум у селі причинився, коли луцька фірма проводила інвентаризацію земель. Є положення, що землі, зарослі лісом, вилучаються з обиходу. Тому й зменшилися паї... Моє там не мелеться! Маю 35 соток, вистачить. А не раз же казала, щоб не збрехати, років сім тому ходила у кожну хату: людки добрі, зберіть по 85 гривень, можна й мені у сільраду здавати по частині суми, і потурбуйтеся про свою землю! Це власність, її треба було узаконити державним актом. До того ж інвентаризацію луцька фірма провела не дуже старанно: комісії, створені у кожному селі сільради, зробили перевірку і знайшли ще землю. Але ніхто нічого на ній робити не буде! На кожну сесію іде купа заяв на відмову від земельних ділянок, виділених під городи. Люди набралися, а ради не дадуть.
Землі у ростанських селах — море, вважає Федорівна. Та хто на ній збагатів? Якщо не постоїш на ній раком, якщо нема гербіциду, нема пестициду і корівки (для гною) у хліві, то нічого на ній не отримаєш. У вісімдесяти відсотків населення діти живуть на Білорусі. А іноземці ж права на землю в Україні не мають. Якщо і вступить син чи дочка у спадщину, то через рік доведеться їм земельку відчужувати... Так чи інакше, як каже голова, «удачі їм не відать».
— Та й від землі нас відлучили. Колись для моєї мами вона була цінністю. Дід мав восьмеро дітей і понад 50 гектарів хай пісочку, але тримали худобу, і якщо не їли багато хліба, зате масло — ложками! Для моїх вже дітей земля геть не цінність! А он у Самійличах люди побрали землю в натурі, оформили державні акти, та земля — суціль торф’яники, від пожежі вигоріла. Коли то вона відновиться?! Не знаю, краще нам буде з землею чи добре буде і без неї?.. — міркує Юлія Расевич.
Нове життя ростанським землям мала дати лохина (чи лохачі, як називають тут цю ягоду). Спочатку лісівники пробували її вирощувати, згодом змінилося кілька приватних фірм. У останньої справи пішли просто люкс. Саджанці завезли з ближньої Польщі, продукцію відправляють у ковельський холодильник, звідки її розвозять по світу. Принаймні у луцьких супермаркетах диво-ягоди лохини не зустрічала. Голубика американська (має і таку назву) —чудовий природний антиоксидант, що важливо для лікування онкохвороб та багатьох інших хвороб цивілізації. Це й натуральне джерело фолієвої кислоти, яка так потрібна вагітним для здорового потомства. Наразі фірма ростанські землі орендує і сплачує за їх використання у рік аж 3200 гривень, по 80 копійок за сотку.
— Так домовилися, — каже сільський голова.
60 відсотків суми збагачують ростанський бюджет, решта йде у бюджет державний. Ясно, що такі мізерні прибутки (і хто з ким домовлявся, чиє тут «мелеться»?) громаду не задовольняють.
— А чого б не дати в оренду наші паї? Хай би і люди мали користь, — міркує Віра Лукашівна Лончук, яка знає ціну і користь лохачів (у навколишніх лісах росте дика лохина, яку селяни здавна переробляли на варення і всю зиму мали вітаміни). Торік, коли фірма висаджувала саджанці (аж до перших морозів), ростанці заробляли у день і по 50, і по 100 гривень. Звичайно, той, хто «вкаливав». На збиранні врожаю дозволяли їсти від пуза, проте і жменьки онукам чи дітям охоронці, найняті в інших селах, винести не дадуть.
Чи не в тому, що одні на прадідівській землі збагачуються, а в інших земелька не з їхньої вини заростає лісом, і причина невдоволень у Ростані?
