Розбиті надії,

«Передусім, наші надії розбилися на 14 заборгованостях з грошового забезпечення Віктора», — пояснює підполковникова дружина, вродлива молода жінка. Про себе, унікального фахівця з літальних апаратів, вона уже нічого не говорить. Намагалася чимось підторговувати, як деякі офіцерські дружини. Та хіба до підприємництва, коли у 37-тисячному райцентрі — самі продавці. А покупці сюди з неба не падають.

Були великі надії. Як і в більшості з ескадрилей, які залишилися, не перелетіли через кордон України разом з бойовими літаками і бойовими прапорами до іншої держави. У Старокостянтинові й досі пам'ятають цей ганебний епізод. «Ті, які тоді перелетіли, чудово влаштувалися у Росії», — запевняє Тетяна Артюшенко, голова жіночої ради Старокостянтинівського гарнізону.

Всі надії на початку дев'яностих пов'язувалися з розбудовою так званого «болгарського містечка». Болгари будували його на замовлення німців, за гроші американців. Це був почасти розрахунок за «безядерний статус України».

Отож виріс житловий масив на 1262 квартири з усією культурно-побутовою інфраструктурою — котельнею, крамницями, школою і т. ін. Пожильцями цього містечка стали військові зі своїми родинами. Живіть і радійте...

Натомість більшість сумує. «Ті, які раніше отямилися, продали свої квартири за $11—12 тисяч та й поїхали звідси у пошуках кращої долі. Сьогодні ціни на житло вдвічі впали. Ідеш вулицями — тут і там вікна заклеєні зжовклими по часі газетами. Ще тими газетами, які писали про щастя і радість новоселів», — розповідає голова жіночої ради гарнізону. Чує її слова Ірина Сенюк, секретар жіночої ради полку винищувачів, погоджується з ними «цілком і повністю». Мовляв, на ринку житла пропозиція перевищує попит. Відлітають, щоб уже не повернутися. Хто ж, запитують, добра добувши, шукав би іншого добра? Ніхто. Втомлені чоловіки вертаються з ратної служби у вишукані помешкання, де на них чекають голодні діти та сердиті дружини. Отак, пояснюють, і сім'ї розбиваються.

«Під сталевих птахів ми на злітній смузі не лягали, як подекуди, — розповідає Т.Артюшенко, — бо були попереджені «про відповідальність за незаконні дії». Отож, щоб віддали зароблені їхніми чоловіками гроші, вдалися до вдосконалення свого хисту в епістолярному жанрі. Дають заробити пошті. Як правило, одержують відповіді, що, їй-право, правлять за коментар до ситуації у «болгарському містечку», зокрема, і в рідній країні, загалом. Та не більше від того. Перший заступник начальника головного фінуправління Міноборони України П.Бауман сповіщає: «Враховуючи обмежені обсяги коштів, що виділені на рік, та відсутність у Міністерства оборони України інших джерел фінансування, окрім як з бюджету, вирішити питання стосовно погашення заборгованості з грошового забезпечення та заробітної плати особовому складу Збройних сил України, в тому числі й військових частин, установ та організацій Старокостянтинівського гарнізону, можливо за умов своєчасного та достатнього фінансування Збройних сил України та виділення коштів на погашення заборгованості за минулий рік. Це передбачено Законом України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» за рахунок «Видатків на покриття заборгованостей, що виникли у попередні роки, по заробітній платі працівників бюджетних установ, грошовому забезпеченню, стипендіях та інших соціальних виплатах». Далі — підпис автора відповіді.

«Шановна Тетяно Геннадіївно! — звертається до Т.Артюшенко помічник командуючого Військово-повітряних сил України з фінансово-економічної роботи С.Стефієнко. — Вашого листа до Президента України... розглянуто... У зв'язку з недофінансуванням за попередні роки у Збройних силах України... утворилась велика заборгованість по виплаті грошового забезпечення та заробітної плати. Сьогодні загальна сума заборгованості по ВПС становить 75183,7 тис. грн. По місяцях — за березень, грудень 1997 року, липень—грудень 1998 року...».

А якось найактивніші офіцерські дружини поїхали до столиці нашої Батьківщини, аби самому Леонідові Кучмі розказати про своє життя-буття у «болгарському містечку». Та, звісно, до «тіла» не були допущені, — згадують Т.Артюшенко та І.Сенюк. Що ж до працевлаштування «бойових подруг» «соколів» країни, то з цим питанням ні до кого не зверталися. Ні письмово, ні усно.

«Проблема «болгарського містечка» характерна для Старокостянтинова, — коментує ситуацію Іван Катревич, заступник голови райради. — У нас працює тільки так звана бюджетна сфера, перед якою заборгованість по зарплаті така ж сама, як перед соколами Батьківщини. Немає податкової бази. Все стоїть, як укопане...». Відтак І.Катревич називає, що саме стоїть. Колишні «гіганти індустрії» — заводи «Металіст», ковальсько-пресового устаткування. А завод сухого знежиреного молока збанкрутував. На заводі залізобетонних шпал тихо, як на цвинтарі. Отож, запевняє І.Катревич, вивчай чи не вивчай проблеми «болгарського містечка» — однаково. Нічого не вдієш. Представлений ним «орган місцевого самоврядування» пожинає дозрілі плоди від «продовження і поглиблення курсу реформ». Якраз у перші дні цього курсу тут, у Старокостянтинові, «посадили» на п'єдестал літака. Планували, що в салоні будуть кіно крутити, та чомусь не пішло. Ось такий символ «посадки» залишився. На пам'ять соколам. А може, на згадку? «Почекаємо до осені. Може, щось зміниться», — ще не розгубила надії Т.Артюшенко. Чує її слова І.Сенюк, погоджується «цілком і повністю зі сказаним». Обом шкода залишати Старокостянтинів, де колись жив та був, нікуди не виїжджаючи, дідусь «вождя світового пролетаріату» по материній лінії. А його, дідуся, предки, як з'ясували місцеві краєзнавці, були аж із Голландії. Колись прибували, наразі — відбувають?...