Роздуми над «відгуком»

Прочитав «Роздуми над прочитаним» Галини Руденко, вміщені в рубриці «Відгук» («День», 7 грудня 2001 р.) .

Здавалося б варто відразу забути про цей допис дещо «рожево-ностальгічного» забарвлення (чого варта інвектива на адресу Клари Гудзик і апеляція при захисті комуністичних свят до цінностей «представників старшого покоління», котрі «...заслуговують поваги за свою чесну й безкорисливу працю»). І забув би! Але продовжує муляти войовничий і настирливий (цьому присвячено принагідно більше половини «Роздумів...») виступ щодо «проблем російської мови».

У чому вбачає пані Руденко «проблему» російської мови? А в тому, що цілi два (!) рази хтось поцікавився тим, чому вона зневажає мову країни, де живе, предків, чиє прізвище носить.

Таким «нахабним націоналістичним виступам» вона дає рішучого відкоша. І показує опонентам володіння англійською мовою (яку ті, звісно, не знають). І згадує спорідненість народів. І ділиться приємним здивуванням від того, що мер Нью-Йорка прийняв ухвалу оголосити російську мову офіційною мовою міста. І повідомляє, що віденці (щоправда, вихідці з України), а також офіціанти китайських ресторанів розуміють «російську та українську» мови. І нарешті, натякає на те, що російська мова й російська культура в житті й творчості Т.Г. Шевченка відіграли значну роль, а також ініціює проведення читацької конференції, у якій вона «з друзями із задоволенням візьме участь».

Її тези наводять на певні роздуми.

По-перше, чому, знаючи російську, українську та англійську мови, вона у столиці України, а не Росії, звертається до бармена саме російською мовою? Судячи з усього, київський бармен розуміє російську не гірше офіціантів китайського ресторану у Відні (у всякому разі, пані Руденко жаліється не на нього, а на сусідку), але до того ж, можливо, знає й українську мову. Чи це зневага до української мови, чи комплекс меншовартості і бажання показати свою належність до «великої нації» (втім друге — не більше, аніж припущення, навіяне українським звучанням прізвища дописувачки).

По-друге, звичайно, зворушує ухвала мера Нью-Йорка надати російській мові статус офіційної. Особливо, якщо врахувати, що після 11 вересня йому не забракло предмету турботи. Але щось нема повідомлень у засобах масової інформації (та й знайомі, котрі нещодавно побували там, не чули про таке) про вивчення тамтешніми чиновниками російської мови, складання документів російською, перехід телебачення на російську мову. Можливо, про це не пишуть і не говорять, бо там нема проблем у цьому сенсі. Зате в Україні, де, на думку авторки, «актуальною залишається проблема російської мови», більша частина телепередач, газет, часописів, книжкових видань є російськомовними, а про чиновників — годі й говорити — для них російська мова, у переважній більшості, була й залишається офіційною.

Загалом, проблеми російської мови щось не дуже помітні.

Разом із тим у мовної проблеми є інший бік, який Г. Руденко, чи то з Відня, чи то з Києва (це вже гірше), не помічає.

Начебто усе вірно. І офіціанти повинні розуміти усі мови, якими до них звертаються, і родичі в багатьох є в Росії, і значення російської культури для творчості Тараса Шевченка ніхто не заперечує.

Але цікаво було б, аби Г. Руденко, дотримуючись принципу паритету, поставила питання (не іншим — собі) дещо інакше. Наприклад, чому б меру Москви не прийняти ухвалу про надання там українській мові статусу офіційної? Адже відсоток українців у Москві не менший, ніж «росіян» (зараховуючи сюди євреїв, українців, білорусів, молдаван, грузинів, вірмен та інших вихідців з колишнього СРСР) у Нью Йорку.

Цікаво також, чи звернулась би вона до московського бармена (знаючи українську, російську та англійську) українською мовою? Не менш цікаво знати, що б вона почула у відповідь. (Загалом, я знаю що, але це — не для преси.)

Дуже цікава теза (хоча й не дуже нова) про те, що поважати російську мову нам необхідно тому, що «народи наші кровно споріднені, у багатьох є родичі, які проживають у Росії». Але чому тільки нам? Так, у мене є в Росії родичі. Але якщо я знаю, крім української, ще й російську мову, то вони українську не знають і не хочуть знати. Зате в них нема ні проблеми російської, ні проблеми української мови.

Ну, і нарешті, про значення російської культури. Ніхто цього не заперечує й не збирається цього робити. Але чого має бути «рух в один бік»? Не менш цікавою була б читацька конференція в Росії про значення інших культур, наприклад, української, для творчості О.С. Пушкіна, який спілкувався не лише з російськими митцями. Або про значення української культури для творчості М.В. Гоголя. Або про вплив (чи відсутність такого) української культури на творчість М.О. Булгакова.

Перелік міг би зайняти не одну сторінку. Але, гадаю, це зайве. Бо якщо визнання значення російської культури для українського письменства в Україні «не проблема» (а в радянські часи були й монографії на цю тему: згадаймо хоча б концептуально важливу працю І.І. Басса «В.Г. Бєлінський і українська література 30 — 40-х років XIX ст.», 1953 р.), то зворотний вплив начебто й не існував. Нема й читацьких конференцій всеросійського масштабу. А шкода! Аби були, ми з друзями із задоволеннями взяли б у них участь.

Наостанку — про цікавий парадокс. Чим кращий стан російської мови — тим більше пишуть деякі дописувачі про її проблеми. Чим гірший стан української мови в Росії — тим менше про це згадують.

Може, будемо шануватися? Тоді будемо помітні й у Києві, і у Відні не менше, ніж Китай.