Розкішний ювілей без нагород
Ювілей визначного фізика та патріота професора Анатолія Свідзинського, відзначений у Волинському національному університеті, крім усього, поставив запитання, на які мають шукати відповідь і держава, і суспільство загалом. Чи ж належно вшановується у нас інтелект? Як виховати традиції вдячності в українському суспільстві? Як, власне, зберегти до поважного віку (Анатолію Вадимовичу 80 років) свіжість сприйняття і глибину мислення?
Навіть на такому урочистому багатолюдному зібранні — а зал університету був заповнений ущерть — Анатолій Вадимович не зрадив своєму стилю одягу. Одягнув той же костюм від Вороніна, придбаний, як привселюдно зізнався зі сцени, кілька років тому за тисячу гривень. У ньому почувається комфортно: «Хіба поганий?!», а за супердорогими моделями ніколи й не гнався.
Виглядав і справді елегантно. Проте на цьому елегантному піджаку не було жодної нагороди. Опісля Анатолій Вадимович мені сказав, що «не хотів демонструвати свої переваги» і не вважає, що «цим варто хизуватися». Втім, із високих нагород він має лише відзнаку Верховної Ради України та орден Архістратига Михаїла, отриманий від митрополита Філарета. Перша відзнака дуже дорога, бо вручили тоді, коли таких нагород вручали одиниці, й йому імпонує формулювання «За особливі заслуги перед українським народом». А церковну відзнаку отримав несподівано для себе. Видав книгу «Самоорганізація і культура», в якій був досить великий і глибокий розділ «Наука і релігія» з новими й вагомими аргументами зі сфери сучасної науки про те, що віра в Бога обѓрунтована. І... отримав запрошення на прийом до патріарха. Ювілейні торжества з нагоди 80-річчя не додали наразі блиску на елегантному піджаку видатного вченого. Державу в залі було представлено заступником голови Волинської обласної держадміністрації Святославом Кравчуком, котрий вручив ювілярові грамоту. Грамоту від Міністерства науки та освіти чомусь підписав не сам міністр, а лише його заступник. Вчений, без праць якого не уявляють сьогодні сферу фізики твердого тіла, один із учнів знаменитого Миколи Боголюбова, не має і звання заслуженого працівника галузі. В міністерстві патріоти і демократи довго мабуть зважували, чи достатньо у вченого заслуг.
Показово. Шукаємо, де коріння українських проблем? Просто — Інтелект, люди Інтелекту не на належному місці в ієрархії цінностей суспільства.
Анатолій Вадимович каже:
— Я від цього ніяких страждань не маю. Швидше, можу думати, що мене переоцінили, а не недооцінили. Тому до моїх життєвих принципів допишіть ще один пункт: «Працювати заради справи, а не заради похвали». Помру — «там» розберуться у мені й без великих нагород. Але навіщо помирати, якщо ще можна щось зробити?!
Ким би він міг стати, якщо не фізиком? Філософія, математика, ботаніка, література, культурологія, націологія... І нині коло його інтересів дуже широке. У своєму житті пережив багато глибоких захоплень. У три роки, коли навчали читати старшу сестру, опанував грамоту й сам. І читав усе підряд, насолоджуючись самим процесом. Потім захопився ботанікою, вивчаючи серйозні книги та годинами спостерігаючи життя природи. Згодом — астрономією, і таки став би астрономом, бо ходив на консультації до дуже серйозного київського фахівця. Проте почалася Друга світова війна, школу закрили, і прагнення вчитися спонукало вивчити німецьку мову. Про те, як її знання та прочитаний в оригіналі один із творів Шиллера врятував йому життя, Анатолій Вадимович розказав в інтерв’ю газеті «День» (28 лютого ц.р.).
А в останніх класах школи захопили математика і література.
— Проте певний випадок дав зрозуміти, що при тодішньому тоталітарному режимі важко залишитися порядним, будучи гуманітарієм. І я вступив, зрештою, будь-куди: у Технологічний інститут будматеріалів. І міг би стати силікатником! Та все ж цей інститут відіграв свою роль, бо у ньому я познайомився із вищою математикою. І вона настільки полонила, що вирішив перевестися до Львівського державного університету.
Студентська юність майбутнього вченого припала на час, коли в тодішній державі тривало «полювання на відьом».
— Я вирішив вивчати іноземні мови, аби читати праці видатних фізиків у оригіналі, а мені пришили «низькопоклонство перед іноземцями» і, звичайно ж, «український буржуазний націоналізм». Викликали, куди треба, і запитали, які праці Донцова читав. А що у тому плані був ще темний, то запитав, хто такий Донцов, що мене і врятувало. Все ж отримав сувору догану, перекривали дорогу в аспірантуру. Згодом таки вступив, але швидко зрозумів, що у Львові мені не працювати. Викликають, питають: «А чим дихає Марія Теодорівна?» Хто це така? Це була наша бібліотекарка, про яку ми не знали нічого, крім того, що завжди привітна і швидко знаходить потрібні книжки. Один політично неграмотний колега щиро відповів: «Як чим дихає? Повітрям!» І наступного дня його серед нас не було. Тому я домігся відрядження в Москву, де й познайомився з Миколою Боголюбовим...
Звання учня «самого Боголюбова» давалося нелегко. Анатолій Вадимович пригадує, як тривалий час жив «по вертикалі».
— Жив на 12-му поверсі. Спускався ліфтом униз — там їдальня. Піднімався вище своєї кімнати — там бібліотека. І раз на місяць виходив у Москву, аби нормально десь поїсти... Проте згодом отримав записку, написану Боголюбовим, котру й досі зберігаю: «Настоящим ставлю в известность, что мною студенту Свидзинскому дана тема для диссертации»...
Його вчителем був і один із співробітників Миколи Боголюбова у знаменитому «Арзамасі-16» — Ізраїль Гельфанд, котрий нині, у свої 96 років, вважається найбільшим з нині живих науковців-математиків. Живе в Америці, ще працює.
Незвичним ювілей Анатолія Свідзинського був ще й тим, що винуватцю торжества дарували виключно книги. Дарували тому, що він попросив не вручати ніяких подарунків. Бо найкращим подарунком для нього, як і раніше, залишається непрочитана книга.
— А що мені ще треба від життя, крім здоров’я?
Знайти такі книги, які б Анатолій Вадимович, який перечитує всі новинки в обласній науковій бібліотеці, ще не читав, виявилося непросто. Від рідного вишу подарували «Історію української ікони». Колеги-фізики — розсекречені лише три роки тому праці Миколи Боголюбова, які він написав під час роботи в «Арзамасі-16» та Інституті Курчатова. Головний редактор «Дня» Лариса Івшина подарувала нову книгу Оксани Пахльовської «Аve, Європа!» і мемуари Івана Дзюби «На фінішній прямій».
— Ми довго йшли до цього ювілею!
Фраза, сказана нинішнім ректором Волинського національного університету імені Лесі Українки професором Ігорем Коцаном, стосується не лише особистого шляху Анатолія Вадимовича Свідзинського. Професор Коцан, котрий і зініціював святкові торжества у такому масштабі, як вони відбулися, мав на увазі й те, що саме Свідзинському випала доля і честь очолити найголовніший навчальний заклад Волині на зламі його історії: у період перетворення з провінційного педагогічного інституту на державний університет. І те, як відбувся цей перехід, згодом сприяло й перетворенню державного університету на національний. Утім, Свідзинський, визначаючи найголовніше у своєму житті, каже, що найперше залишався фізиком. І при цьому завжди, за висловом академіка НАН України, директора Інституту теоретичної фізики імені Боголюбова, де Анатолій Вадимович є почесним доктором, Анатолія Загороднього, був «прикладом того, як інтелектуал може служити народу та державі».
— Якби на стягу Анатолія Свідзинського треба було написати одне слово, це було б слово «Служити», — від імені громади львівських фізиків говорив директор Інституту фізики конденсованих систем Ігор Мриглод. — Це людина, котра все життя чесно служила: своєму великому родові, молоді, фізиці, Україні та національній ідеї.
Окремим акордом прозвучав виступ члена Наглядової ради Волинського національного університету, головного редактора газети «День» (автором котрої є Анатолій Свідзинський) Лариси Івшиної.
— Ви навіть не уявляєте, кого перед собою бачите щодня, якого масштабу цей інтелектуальний діамант, яким є іменинник! Анатолій Свідзинський — це рідкісна особистість. Як мало українських аристократів вціліли в кривавому ХХ столітті... Він не лише проповідує, а й сповідує високі цінності.
Ювіляра довго не відпускали зі сцени. Його подячне слово перетворилося на талановиту публічну лекцію. Рідний університет підготував чудову концертну програму, обійшовшись без запрошень відомих артистів, бо в закладі вистачає своїх талантів. Ювіляру проспівали і «Многая літа». А життєві принципи, виголошені ним на ювілейному вечорі, мусять стати життєвим дороговказом для молоді, й не тільки. Ось вони:
