Рукопашна в шафі

Проте і їхати нікуди й нікому не потрібно. Заліз у свою шафу, яка завжди поряд, і впав у стан первозданного здивування: як же людина швидко заростає. Прибираєш, начебто, постійно, все кладеш на свої місця, а речі там тихо тусуються по-своєму, в чомусь заважаючи одна одній, суперничають, чітко відчуваючи, що сьогодні в фаворі, а яка шмоточка вже перейшла в розряд нелюбих. Як у комуналці — на виду перед днем Великої чистки.

Починається все із внутрішнього сигналу: час позбуватися непотрібного. Ось цей піджачок, наприклад, висить вже років зо три, як заворожений, начебто він отримав статус недоторканності, проте який ще гарненький! Або он ті джинси: як хотіла їх одягти нещодавно, та обтягують сильніше, аніж потрібно, — дивитися на річ приємно, носити ж не хочеться. Пальто явно задовге, як на сьогодні, та й бігати в ньому при рухливій професії незручно. План, який щойно визрів, логічний: або підкоротити, або позбуватися.

Але що значить — позбуватися? Продати ношену річ, навіть охайну, нині практично неможливо, подарувати не завжди виходить, ось і доводиться пристосовуватися.

Добре, що день рукопашної з речами видався таким дощовим — ніс висунути на вулицю не хочеться, — міркувала, стоячи буквально навколішки перед розчиненою шафою. Внутрішній мій монолог був досить напруженим. Частину речей відразу бережно відсунула — їх люблю й ніколи не розлюблю. Звичайно, є класика власного гардеробу, куплена за пристрастю, яка виявилася взаємною. Як можна не любити светрики, які ніколи не скатувалися, не блякли, не повнили й старанно берегли господарську впевненість у собі. Ніколи не зраджу — заспокоїла улюблені речі.

А ось плащик у дрібну клiтинку якось непомітно став не подієвою, а побутовою одиницею, яку не помічаєш. Щоправда, практична, навіть іноді незамінна річ. Добре, що придбала, хоч уже й розгубила стан першої закоханості. Брючний костюм чомусь розлюбила після трьох одягань, а річ, яку використовуєш без задоволення, якось швидко тьмяніє, відчуваючи свою непотрiбнiсть. Потрібно позбуватися — це абсолютно ясно. Десь прочитала, що такі нагромадження дуже старять. Непомітно минуло півдня, нормальний, навіть місцями творчий настрій поступово випарувався, відносячи й задоволення від наведеного в шафах порядку. У стосі речей, призначених для того, щоб їх викинути, було негусто — мабуть, стало шкода витрачених зусиль на їхнє придбання, та й раптом знадобляться — знову працюй на підтримку чужого бізнесу... А як же бережливість, ощадливість...

Ні, стоп. З такою філософією можна взагалі виявитися у власному домі зайвою — місця просто не вистачить. Як себе не переконувала, що, не позбуваючись непотрібного, начебто зачиняю двері перед новими покупками — не допомагало. Довелося признатися: люблю свої речі, і навіть невдалі з них мають свою історію. Принаймні кожна пам’ятає мій погляд, повний бажання володіти. Чому ж їм не сподіватися знову стати улюбленими...

І все ж зраділа думці, яка несподівано випливла: ми відповідальні перед річчю, яку приручили. Потрібно лише трохи попрацювати зі своєю фантазією, і, може, вдасться самій собі зробити подарунок, що приємно — вже не витрачаючи жодної копійки.

Першим потрапив на очі шарф. Був він із прекрасної вовни кольору слонової кістки, прикрашений біля китиць щедрою яскравою вишивкою. Колись він мене цим і вразив, але через свою яскравість швидко натомив і набрид. Був занадто нав’язливим. Шкода, що таку річ розлюбила, але ж не ношу. Як вдало спало на думку створити з нього наволочки на декоративні диванні подушки. Перевірила свою ідею на місцевості, накинувши виріб на майбутні подушки, і стало зрозуміло: не лише друге життя шарфу подарую, але й канапі, яка, не сподіваючись на такий ексклюзив, відразу стрепенулася, помолодшала, розпрямила спинку. Відчуваю, настрій набув нової тональності, кураж, який сором’язливо з’явився, почав перетворювати нудний процес прибирання в народження нових ідей. Деталі від шкіряного плоского планшета, улюбленої сумки перетворилися в обіймах підібраної такої ж брунатної рамки на оригінальну картину, старовинний комірець із найтоншого шовку, куплений колись на Сінному — на колаж, улюблена чоловіча краватка під склом і в рамі так яскраво заграла, вберігаючи в новому футлярі найбільш цінне — пам’ять. Подивишся — і побачиш усе, що захочеш. Річ із історією ніколи не можна виносити з дому — вона зовсім не старить, а дарує нову енергію, вправно вміючи вміщувати все життя в декількох миттєвостях, залишаючись старим другом, який майже завжди кращий за двох нових.

Нехай тисячу разів радять глянсові фахівці, що, накопичуючи мотлох, ми обмежуємо рівень власних прибутків, що, тримаючись за барахло, блокуємо прихід нових матеріальних цінностей, що ми цим мимоволі програмуємо життя у світі, де вам чогось може не вистачити, утверджуємо власну низьку самооцінку, і це, своєю чергою, старить психологічно, а значить — і фізично. Барахло, мовляв, енергетично засмічує життєвий простір, захоплює місце під сонцем, відбираючи його в потенційних, сучасних речей, які можуть з’явитися. Промедитувавши зі шмотками майже цілий вихідний, дійшла свого висновку: люблю своє барахло, та й не таке вже це барахло, якщо йому можна дати нове життя.

Прочитала якось анкету, адресовану таким же жмотам — адже звичка не викидати притаманна людям як молодим, так і літнім. На запитання, наприклад, який ваш кращий спосіб справитися з барахлом, яке вийшло з-під контролю, відповіла б: немає в мене барахла, а батьківський радіоприймач минулого сторіччя таким не вважаю, як і спеціально для нього вив’язану мамою серветку.

Разів зо два, зо три на рік, звичайно, доводиться глобально сортувати нагромадження, але тоді на допомогу беру бажання прикрасити своє вогнище, причому тим, що в крамниці за гроші не купити. Колаж, наприклад, із моїх щасливих клаптиків... він народився в дощову суботу.

Здрастуй, друже!