Рятівні універсали академіка Тронька

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ОЗНАКИ БІДИ

Фатальні години та хвилини радіоактивної заграви над корпусами ЧАЕС квітневої ночі 1986 року... Незабаром світ дізнався про атомний вибух під Києвом. Лише дехто тоді усвідомлював, що спалахнула не локальна, а глобальна катастрофа. Одним із прозорливців, які одразу ж оцінили масштаби і значимість того, що сталося, був 42-річний директор Інституту ендокринології та обміну речовин у столиці України професор Микола Тронько. Звичайно ж, вченим керує не осяяння, а глибоке знання механізмів взаємодії радіаційних впливів і органів ендокринної системи, насамперед щитовидної залози. Адже в спектрі елементів радіоактивного викиду в значній кількості присутній йод - 131, інакше кажучи, речовина, яка активно поглинається тканиною щитовидної залози, насамперед у осіб молодого віку. Було ясно, що така атака на «щит життя» загрожує його патологічними змінами з перетворенням у знак біди, зокрема у вигляді онкологічного ураження цього перешийка життя і смерті.

Як ніхто інший, Микола Дмитрович розумів, що потрібно діяти випереджаючим фронтом, не чекаючи будь-яких вказівок зверху; інститут з його ініціативи в перші ж дні аварії направив у райони Житомирської, Чернігівської та Київської областей, особливо забруднені радіоактивними речовинами, дозиметричні бригади для обстеження постраждалих, з особливим акцентом на дітей і юнацтво. Це перше контрольне охоплення населення в регіонах лиха незаперечно свідчило: радіаційний натиск є інтенсивним. Розгорнулася широка робота з наукового зосередження лабораторій та відділів установи на перехоплення патології.

«Багато званих, та мало обраних»... Стосовно місії М. Тронька ці слова звучать абсолютно об'єктивно. Річ у тім, що за ініціативи засновника інституту, академіка Василя Павловича Комісаренка, його учень і соратник Микола Тронько змінив його на посту директора лише два місяці тому. Цей вибір не був випадковим, але вийшло так, що він виявився доленосним для тисяч і тисяч людей. Зрозуміло, академік В. Комісаренко перебував у ці критичні тижні й місяці поруч зі своїм вихованцем, однак штурвал - немов передбачаючи ношу, яка випаде Миколі Дмитровичу - передав йому. Енергетика корифея ендокринології та стратегічні здібності його послідовника благотворно об'єдналися. До своєї години пік М. Тронько вже близько 20 років трудився у складі цього осередку науки. Після закінчення 1967 року Київського медичного інституту він був зарахований до аспірантури при відділі патофізіології, керованому академіком Василем Павловичем Комісаренком, засновником вітчизняної ендокринології. Тут, забігаючи наперед, доречно зауважити, що немає нічого більш практичного за гарну теорію. Горизонти патологічної фізіології, яку В.П. Комісаренко, слідуючи устремлінням свого вчителя О.О. Богомольця (який, власне, і заснував сучасну патофізіологію), послідовно розвивав, в плані ендокринології були особливо захоплюючими і таємничими. Саме тут розкривалася сутність усіх перетворень в організмі, пов'язаних з дією невидимих велетів - гормонів. Всі вишукування і нововведення великого ендокринологічного форпосту базувалися на цих відкриттях і установленнях.

ДИТЯ ДАЛЕКОГО СХОДУ

Чому М. Тронько, який прийшов в інститут у свої двадцять три роки, обрав цей складний шлях, який вимагав гранично точного знання предмета, а не щось інше, скажімо, хірургію? Причини такої переваги обумовлювалися декількома обставинами: Микола ріс у родині високоосвіченого військового лікаря Дмитра Тимофійовича Тронька, в рисах якого концентрувалися і ратна виучка і пристрасть до науки. Варто в цьому ключі торкнутися біографічної лінії лікаря Тронька. Закінчивши 1939 року Харківський медичний інститут, він, як і багато його однолітків, був призваний лікарем на військову службу. Адже обстановка у світі загострювалася. Однією з ділянок напруженості були прикордонні райони між СРСР і Японією, куди його й було направлено.

Тут, у Благовєщенську, в молодій сім'ї Троньків, Дмитра Тимофійовича і Катерини Гаврилівни, уродженки Далекого Сходу, в лютому 1944 року народився їхній молодший син Микола. Пройшли роки, і Дмитро Тимофійович був переведений на військову службу в Україну. Його організаційний і науковий досвід зростав. Знаменно, наприклад, що саме Д. Тронько організував унікальний бальнеологічний військовий санаторій на радонових джерелах у Хмільнику, який і сьогодні по ефективності не має собі рівних. Медицина, таким чином, вже з дитинства супроводжувала умонастрої сина. Вступ до медичного вишу був абсолютно природним. І ось інтерес студента до знань і дивовижно вагомий потенціал старовинного медичного інституту збіглися. Зокрема, авангардною тут стала кафедра патологічної фізіології, якою в різний час керував безпосередній учень О. Богомольця Є. Татаринов, а потім послідовник буревісника патологічної фізіології В. Комісаренко. До цієї галузі й прикипів серцем і розумом юний М. Тронько. Так виглядав пролог його приходу в інститут ендокринології, створений В. Комісаренком у розвиток ідей О. Богомольця лише два роки тому, 1965 року.

ВГЛИБ НАУКИ

«С кем протекли его боренья? С самим собой, с самим собой». Ці слова поета є шифром будь-якого наукового зростання. М. Тронько вже за чотири роки після вступу до аспірантури захистив кандидатську дисертацію, а через тринадцять років (1984 року) став доктором медичних наук. Можна поставити, здавалося б, закономірне питання: чому між дисертаціями проліг такий значний термін? Відповідь тут логічна і зрозуміла: його докторська дисертація на тему «Особливості обміну стероїдних гормонів при експериментальній ендокринної патології» була присвячена комплексу досліджень молекулярно-біологічних механізмів функціонування ендокринної системи, відкриваючи цим зовсім нові перспективи. Показово, що науковий підрозділ, який услід за В. Комісаренком очолив М. Тронько, носить тепер зобов'язуючу  назву «Відділ фундаментальних і прикладних проблем ендокринології». Інакше кажучи, більшість ідей, що розвиваються в установі, а значить - і майбутні досягнення, генеруються саме тут. Це, скажімо, низка препаратів (хлодитан, вілозен, ізодибут) для лікування ендокринних захворювань, створена під керівництвом М. Тронька, а також виключно цікава робота з трансплантації ендокринних тканин і органів, за впровадження якої вчений був відзначений премією ім. О.О. Богомольця НАН України.

Але повернімося до Чорнобильської епопеї. Вже за три-чотири роки з'ясувалося, що тривоги і передбачення М. Тронька виявилися небезпідставними. На початку 90-х років серед чорнобильських контингентів, передовсім серед дітей та юнацтва, став реєструватися і кількісно зростати рак щитовидної залози. У порівнянні з дочорнобильськими випадками цього захворювання був наявний його вкрай агресивний характер. В інституті було вперше встановлено, що переважає папілярна форма цього ураження з небезпекою швидкого метастазування. В інституті під керівництвом М. Тронька були розгорнуті нові лабораторії і технології з гранично швидкої діагностики та диференційованого лікування таких форм захворювання, причому з позитивними клінічними результатами, які не мають прецедентів. Надзвичайно важливо і те, що в інституті за ініціативою і під керівництвом М. Тронька вперше створений регістр радіаційних уражень щитовидної залози серед населення України. Піонерські роботи інституту в цьому напрямі викликали міжнародний резонанс. У співдружності з українським ареопагом в цій галузі, Київським інститутом ендокринології, незабаром почав працювати Національний інститут раку США. Доповіді М. Тронька з цих досліджень і епохальних нововведень були представлені на 20 наукових конференціях, зокрема двічі у двохтисячних роках в штаб-квартирі ООН в Нью -Йорку. І ще одна яскрава наукова перекличка між вченими в галузі ядерної медицини Японії та України: 2012 року Н. Тронько першим і єдиним з українських вчених був нагороджений Меморіальною премією миру ім. Д-ра Нагаї (Нагасакі).

ЙОД ЯК ЕЛЕМЕНТ ЖИТТЯ

І все-таки, що ми знаємо про йод - і не тільки як про фактор чорнобильського сліду, але елемент, який гостро необхідний у багатьох регіонах внаслідок його дефіциту? В силу своєї спеціальності і блискучого екстраполювання в практичні сфери життя, це питання також дієво курирує академік М. Тронько. Завдяки його починанням низка питань йодного дефіциту в Україні позитивно вирішена, а досвід вченого настільки великий, що він входить до кола провідних міжнародних експертів з цієї проблеми. Таким чином, розробка аспектів йододефіциту, поряд із захистом щитовидної залози від чорнобильського раку, постає одним з рятівних універсалів славнозвісного вченого. Універсалів в тому сенсі, що це важливе наукове послання на адресу сьогодення і майбутнього. Що ж, втілення своїх осяянь і досліджень на основі передбачення, що не мають аналогів, - серйозний виклик перед вченим і водночас немовби його вінець. Праці М.Д. Тронька в такому плані виключно продуктивні. Але що стоїть за ними? Відповідь очевидна - постійна робота думки, фактична відсутність інших інтересів і домінант, крім викликів науки. Адже тільки так творяться наукові магістралі.

У БИТВІ З ЦУКРОВИМ ДІАБЕТОМ

Коли зупиняєшся перед інститутом на площі Шевченка, на фасаді якого зусиллями М. Тронька і його соратників встановлений хвилюючий бюст В. Комісаренка, одразу ж на власні очі відчуваєш з напливу відвідувачів, що це важливий клінічний центр. Абсолютно зрозуміло, що найсерйознішим напрямком, покладеним на інститут, є проблема цукрового діабету. Не треба нагадувати, що цукровий діабет набув характеру світової пандемії, і ця недуга настільки ж широко поширена в Україні. Зрозуміло, клініка з лікування цукрового діабету, що  вже кілька десятиліть функціонує у складі інституту, стала невід'ємним складником роботи колективу. Цю ділянку великої значимості невтомно координує М. Тронько. Знову ж таки, перед нами практичні кроки: М. Тронько є членом Президії Державного експертного центру МОЗ України, де цукровому діабету, в категоріях прогнозів, приділяється особлива увага. А головне, виходячи з соціально-економічних позицій, в інституті створено регістр хворих, які страждають на цукровий діабет, що дає можливість розв’язувати на належному державному та громадському рівні найважливіші завдання його профілактики та лікування. Під безпосереднім керівництвом М. Тронька налагоджено виробництво сучасних форм інсуліну на підприємствах «Індар» і «Фармак».

ШКОЛА, КНИГИ, ДОРУЧЕННЯ

Додамо, що Микола Дмитрович вже близько 10 років керує кафедрою ендокринології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика. Вихованці та послідовники вченого - це, якщо вдуматися, фактично всі лікарі-ендокринологи країни. Вони вчаться не тільки на основі його лекцій, стажування в клініках інституту під керівництвом видатних учених, але й на основі монографій М.Д. Тронька - «Молекулярні механізми дії стероїдних гормонів», «Ультразвукова діагностика захворювань ендокринних залоз», «Рак щитовидної залози у дітей України», «Основи клінічної фармакології цукрового діабету та його ускладнень», «Імунітет у дітей, хворих на цукровий діабет», «Патологія росту і статевого розвитку у дітей та підлітків», інших його праць.

І ще інвектива часу. Після ядерного вибуху на ЧАЕС у газетах майже постійно звучала рубрика «Чорнобиль і ми». Нещодавно вона немовби оновилася. У коло обов'язків і навіть доручень, які нове ХХІ століття зумовило перед М. Троньком, входить і наукове узагальнення подій в Чорнобилі в дзеркалі того, що сталося у Фукусімі. Японські радіологи та клініцисти ретельно вивчають досвід Інституту ендокринології та обміну речовин у Києві як важливий протокол захисту людей в ареалі Фукусіми. Показово, що зовсім недавно, на початку лютого нинішнього року, М. Тронько був знову запрошений до Японії для доповіді з чорнобильської тематики. Так епохи немовби зімкнулися. Адже саме київські вчені  вперше з наукових позицій сучасної ендокринології багато в чому зупинили експансію раку щитовидної залози, викликану катастрофою. Це планетарні уроки.

Життя і доля бранця знань неначе ключ часу. Чомусь у книгах про науку занадто мало і невиправдано скупо говорять про героїзм дослідників у скромних стінах лабораторій. Про тихе, але велике служіння інтелектуального подвижництва. Мабуть, тільки ті чи інші запаморочливі хірургічні операції спочатку викликають захоплення. Але хіба щит профілактики і водночас радикального лікування легіонів людей, споруджений силою і могутністю розуму, помножених на покликання й обов'язок вченого-медика, не належить, називаючи речі своїми іменами, до героїчних діянь? До таких лицарів епохи, думається, належить і Микола Дмитрович Тронько. «Знаю, вмію, прагну, і тому можу» - ось його проста формула. Про його шлях можна, втім, сказати й іншими словами: «Бой идет не ради славы, ради жизни на земле».

28 лютого 2014 року видатному українському вченому-ендокринологу, визначному громадському діячеві М.Д. Троньку виповнюється 70 років.

Редакція газети «День» щиро вітає його з ювілеєм і бажає подальших успіхів на важливій ниві.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Директор Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України, керівник інститутського відділу фундаментальних і прикладних проблем ендокринології, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, президент Асоціації ендокринологів України Микола Дмитрович Тронько належить до видатних учених у своїй галузі. Його наукові дослідження охоплюють різні аспекти фізіології, біохімії, патофізіології ендокринної системи, патогенез, діагностику, лікування та профілактику цукрового діабету, створення нових інсулінів та протидіабетичних препаратів, вивчення впливу радіаційного чинника на стан залоз внутрішньої секреції і канцерогенез щитовидної залози, ступеня йодного дефіциту в різних регіонах України. Вченим обґрунтовано основні аспекти молекулярних механізмів дії стероїдних гормонів. Після аварії на Чорнобильській АЕС під керівництвом М.Д. Тронька була організована система з обстеження ендокринної системи у осіб, постраждалих від радіації. Понад п’ять тисяч дітей, хворих на рак щитовидної залози, пройшли лікування в клінічних відділеннях інституту. М.Д. Тронько є керівником українсько-американського проекту «Дослідження раку щитовидної залози та інших захворювань щитовидної залози в Україні після Чорнобильської аварії», в межах якого вже більше п'ятнадцяти років спостерігаються пацієнти (понад 15 тис. осіб), які проживають на найбільш радіаційно забруднених територіях України.