Самооновлення стародавньої ікони відбулось у Городищенському монастирі
Ченці та послушники Городищенського монастиря Різдва Богородицi дякують Господові за благодать, яка, за словами ігумена Феодосія, «буває на весь світ християнський раз на сто літ». Не надивується божественному чуду і проста православна Ганна Хмиз із сусіднього з Городищем села Пащуки. То вона у Різдво Христове подарувала ченцям-колядникам ікону Божої Матері Почаївської, на якій «тоді нічого не було видно».
Ганна Хмиз згадує: «Наші, пащуківські, йдуть молитися в Городище. Якось повернулися зі служби Божої додому, розповіли, що ця ікона самооновлюється від служби до служби. І сама пішла — очам своїм віри не йму: святі лики світлішають...». Відтоді вона не пропускає службу.
Монастирський настоятель Феодосій каже як відбувалося самооновлення ікони: «Наче невидимий іконописець відтворював потроху фарби». Ігумен запевняє, що «тільки завдяки повсякчасним пристрасним, до самозабуття, молитвам ченців та всіх православних сталася оця Божа благодать».
А Ганна Хмиз згадує про новітній період історії стародавньої ікони: «Як не стало нашого дядька, то його стара хата нам у спадок залишилася. Дах протікає — хата руйнується. Продали корову, купили шифер на новий дах. Тоді, в ході ремонту, і знайшли на горищі серед різного мотлоху в павутинні цю дорогу ікону. Взяли в руки — оправа розсипалася на порох». Православна вгадує в цьому знак із небес: «Дерево тлінне, а полотно, на якому було зображено святі лики, як видно, вічне». Дивується: «Так і лежала б ікона в клуні, якби не прийшли ченці колядувати...». Одначе наразі, коли самооновлення стародавньої ікони відбулося, вважає, що візит ченців та її згадка про забуту в клуні ікону — то не просто звичайний збіг обставин.
Вона каже, що ченці взяли образ у нову оправу і засклили. Висловлює можливу версію щодо того, як потрапила ікона на горище дядькової хати. Розповідає: «Колись у нашому селі Пащуки була церква. Та невдовзі по війні кудись зник батюшка. Наче у воду впав. Ніхто його не шукав. Храм почав потроху занепадати...
А невдовзі блискавка зруйнувала церкву — вдарила у головну баню, а хреста ще раніше зняли».
Тоді хто вірив — то лише в душі. Про свою віру вголос не заявляли. Лише тепер пояснюють, що ту блискавку Всевишній у Пащуки наслав: кара за те, що забули дорогу до храму. Одначе й після цієї пригоди не відбулося загального каяття. Повірили атеїстам, які хором висловили своє бачення причинно- наслідкового зв’язку: будівля — на найвищому в селі місці, а громовідводу не було...
Либонь, вони, войовничі атеїсти, які, звісно, не перевелися, і наразі шукатимуть свої пояснення цьому унікальному явищу — просвітленню святих ликів Божої Матері та її Сина на полотні в оправі під банею головної монастирської церкви. Скажуть про особливий склад фарб, які за довгі літа потьмяніли на горищі, а відтак уже у світлі лампади проступили на полотні.
Одначе ігумен Феодосій, настоятель монастиря, категорично спростовує всі гіпотези матеріалістичного характеру: «Божа Матір — покровителька нашого монастиря. І те, що відбулося з іконою, не фізичне і не хімічне явище. То — благодать, дарована нам Господом».
У пристрасних молитвах за спасіння грішної душі минають нові дні і для просвітленої Ганни Хмиз. Православна каже, що тоді, коли блискавка вдарила в церкву в Пащуках, село заходилося потроху розтягувати руїни храму на будівельні матеріали. Кому — матеріальне, кому — духовне. Хтось із Ганниної родини приніс додому ікону Божої Матері Почаївської, сховав на горищі: «Такі часи були, нічого не вдієш». Радіє, що Бог милував її родину від бід. Що ж до тих, які поклали у свої хати і хліви цеглу чи камінь, чи дерево зі зруйнованої церкви, то, каже Ганна, кепсько їм потім велося — аж до третього коліна в родоводі були змушені спокутувати тяжкі гріхи необачних предків. Порівнюючи різні епізоди з буденного сільського життя-буття «після храму», Ганна Хмиз знову ж таки вгадує небесні знаки. Показує у той бік, де в Пащуках церква стояла: «Побудували на тому місці якийсь об’єкт соціального призначення, то так він і стоїть пусткою, яка нікому й ні на що не потрібна».
А блага вість про пречудове самооновлення ікони, подарованої селянкою ченцям, наче блискавка, вилетіла за старі монастирські стіни. «Відбувається паломництво. Здалека і зблизька йдуть до нас православні», — каже ігумен Феодосій. Угадує особливу благодать у тому, що пречудове явище почалося на зламі тисячоліть, у Світлий Великдень довершилося.
Натхнений Божою благодаттю, отець Феодосій намагається вивчити всю історію ікони. Коли, де, представником якої школи написана? «Факт, що років із 200 тому, не менше», — гадає. Вважає, що історія образа — то й історія храму в Пащуках, який, звісно ж, відродиться.
...Ігумен Феодосій тільки-но повернувся з лісу: «Після руйнації треба розбудовувати монастирське господарство. Дещо вже зроблено — облаштували келії, є трапезна, пральня, лазня. Зайнялись розведенням риби в ставку, засіваємо монастирську землю...
Бог дає сили працювати так, щоб усе під синім небом відповідало своєму призначенню», — переконаний настоятель Городищенського монастиря Різдва Богородицi.
