Самотній спів на сцені порожнього клубу
За лаштунками українського книговидання шириться чергова ейфорія. Мовляв, такі-то поважні лобісти «дотискають» отих-от високопосадовців щодо бюджетної підтримки випуску класики. Щоправда, радіють не всі: ходять чутки, що держзамовленням відтепер наділятимуть лише держвидавництва.
А перед мої очі — інтерв’ю радника українського Призидента Бориса Нємцова для московського тижневика «Книжное обозрение»: «В рыночных условиях наиболее действенной помощью государства является размещение государственных заказов в частных компаниях». Чи Нємцов більше не є радником Ющенка?
Або в Україні вже знову соціалізм? І тоді, за Жванецьким, «от перемены мест сумма не меняется, если вам ее выдали» . А видаватимуть, як виглядає, саме по-соціалістичному — через «трансформовану» Програму випуску соціально значущих видань. Найсмішніше, що принципом її формування задекларовано «сприяння ринковій економіці». А саме.
По-перше, видавцеві відшкодовують 100% видатків на виготовлення книжки та ще й забирають весь наклад, позбавляючи клопоту його продати. Які вже тут ринкові ризики — шара! Як розмірковував майбутній Шаріков, «учиться читать совершенно ни к чему, когда мясо и так пахнет за версту» . І шара здатна сформувати лише один тип ринкового суб’єкта — видавців, які «по склонностям, воспитанию и профессии — попрошайки»(Марк Твен).
По-друге, читаємо в концепції Програми, «виготовлення тиражу повинно здійснюватися на вітчизняних поліграфічних підприємствах iз використанням друкарського паперу і палітурного картону вітчизняного виробництва». Це — неприховане зловживання службовим становищем задля створення професійних синекур. Навіщо підвищувати якість друкарських робіт та зменшувати собівартість витратних поліграфматеріалів, коли твою продукцію примусово куплять? До всього, ми це вже проходили: навіть держслужбовців не вдалося примусити пересісти на «Таврії» та з’являтися на роботі в костюмах від Київської швейної фабрики.
І по-третє, книжки, випущені за Програмою, на ринок не потрапляють — їх тишком-нишком сплавляють до бібліотек, аби випадковий покупець раптом не замислився: чому це мою податкову копійку переведено на гівно? Саме через таке побоювання книжки, випущені за Програмою, не розсилаються на рецензування до газет і журналів.
Яку ж «класику» ми матимемо на виході, коли «ринково орієнтована» Програма засадничо не зорієнтована бачити вирішальної фігури будь-якого ринку — Покупця? А побачити легко — його колективний портрет відбивається на розкладці найменшої книжкової ятки. В усі часи портрет цей мало привабливий у порівнянні з моральним законом Канта. Але поліпшити його можна, лише увійшовши в довіру до його нинішніх смаків.
Дивлюся на дві, профінансовані Програмою, минулорічні книжки — «Пригоди малих козаків» Івана Крип’якевича та вибрані твори Адріяна Кащенка, цього нашого Пікуля/Акуніна початку минулого століття. Масово продати їх у такому позавчорашньому вигляді неможливо. І подумалося: а якби ці бюджетні кошти та передати видавцеві, котрий зладив би ті твори у вигляді коміксів? І «Чорна рада» Куліша на таке прекрасно надається. А який розкішний комікс вийде на основі Шевченкового «Сну»! Хоч подарунковий для еліти, а хоч і дешевий для школярів. Й ажіотаж, без якого масової цікавостi до класики не збурити, можна прогнозувати.
Це я про те, що повернути класиці популярність через тупе копіювання темпорально застарілих текстів, м’яко кажучи, проблематично. Інший ритм життя за вікном. Тут нещодавно академічний театр ім.Франка «дозволив собі» поставити неканонічну «Наталку Полтавку» з Олегом Скрипкою, так дехто почав був шипіти про «наругу над класикою». Та директор Інституту літератури Микола Жулинський, реальна людина, сказав в інтерв’ю «Дню»: «Кожен має певне уявлення про цей твір Івана Котляревського, але він не хоче сприймати його в тому історичному часі, коли він був написаний. А хоче сприймати «Наталку Полтавку», щоб вона спроектувала в певній мірі на те, чим нині він живе, про що думає, що його цікавить». «Переклад» класики на іншу, актуальну, мистецьку мову «стимулює її до своєрідного переродження», — вважає академік.
Здається, «підтримка класики» — це взагалі не так видання книжок, як створення рецепційної атмосфери. Григір Тютюнник якось завважив: «Літературі, як і хлібові, і яблукам, погоди треба» . Замітьте: не міндобрив, а погоди. Тут би, перед маніпуляціями з бюджетом, відповідальним за класику посадовцям замислитися над дивним запитанням Вєнєдікта Єрофєєва: «А кто вообще автор желудочно-кишечного тракта?».
Книжка програє телебаченню з розгромним рахунком — для інтелектуала це більший біль, ніж Аргентина—Ямайка. Але ж згадаймо Володимира Бортка, що змусив Достоєвского змагатися на книжковому ринку з Марініною. Екранізація — ось найефективніший нині засіб оживлення класики. Після екранізації, наприклад, «Турецького гамбіту» додруковано 150 тисяч самої книжки.
Ми вже маємо високопрофесійні кіноримейки класики: «Украдене щастя», «За двома зайцями», «Ніч проти Івана Купала». Ви бачили на прилавках Франка, Старицького та Гоголя з популярними акторами на обкладинках? І знаєте чому? Дивіться вищенаведену цитату з Марка Твена.
Західні видавці щедро оплачують послуги «розвідників», які тримають їх у курсі планів телепродюсерів. Потужніші фірми — французька «Ашетт», до прикладу, — мають власні кіностудії для екранізацій свого книжкового репертуару. Так ведеться поміж профі. То, може, й українські гроші «на класику» віддавати кіношникам, а не представникам книжкової самодіяльностi?
Бюджет для самодіяльностi — державний злочин. Бо «самодеятельность — одинокое пение на сцене пустого клуба» (М.Жванецький).
Співавтори:
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
Михаил БУЛГАКОВ. Собачье сердце. // Знамя, №6, 1987.
Марк ТВЕН. Простаки за границей, или Путь новых паломников. — Москва: Гослитиздат, 1959.
Григір ТЮТЮННИК. Щоденники і записники. // Вітчизна, №11, 1985.
Венедикт ЕРОФЕЕВ. Вальпургиева ночь, или Шаги командора. — Москва: Союзтеатр, 1990.
