СЕНС «УКРАЇНСЬКОГО» КОМУНIЗМУ

Збирачі запилених ярликів

У ювілейний День незалежності України сторінки місцевих комуністичних газет рябіли заголовками та репліками: «Десятиріччя розвалу СРСР», «Річниця економічного геноциду», «так звана «незалежність», «прапор бандериться», «зникнення нашої Великої Батьківщини» і тому подібне.

Точки зіткнення українського комунізму з незалежністю України — це больові точки, по яких б’ють нишком. Постає запитання: «Чи український це комунізм?»

Ті комуністи, які зробили свій вибір за незалежну Україну, вийшли зі складу КПУ і за це словесно третируються як «зрадники», «вороги», винні у розвалі «Великої Батьківщини». Збирачам запилених ярликів є чого хвилюватися. З партії пішли кращі представники еліти, і «кузня комуністичних кадрів» за десятиріччя прийшла у занепад. У горні пропагандистської боротьби з українською державністю ніяк не загартовується партійна сталь. Непохитний зовні моноліт дав тріщину зсередини. Найпростіше шукати причину своєї вади у підступах Банківської, яка клонує партії-близнюки. КПУ — неоднорідна за своїм складом: у ній є націонал-комуністи та патріоти Росії, успішні бізнесмени та радикальна молодь. Неоднорідність рядів зміцнюється у низах дисципліною, а у верхах — торговою маркою КПУ, популярною серед протестного електорату. Спроби розколоти Компартію ззовні за допомогою створення КПУ(о), УКСМ не увінчалися успіхом. Однак із кризи, про яку суб’єктивно розповів тов. Г. Крючков («День», №143), КПУ не зробила жодних об’єктивних висновків. Криза — вона ж для всіх криза, у тому числі й для Компартії.

Але партія, що проповідує утопічні ідеї, ставить себе над суспільством. «Священні ідеали» роблять її у власних очах безгрішною, такою, що має право всіх судити чи просто взяти і «змінити політичний курс.» Еволюційна хода соціал-демократії, що йде в одному напрямі з усім суспільством, для комуністів неприйнятна як дрібнобуржуазна. Суспільство повинне йти тим курсом, на який йому вкаже Комуністична партія, а сама вона буде очолювати рух, а саме — стояти на місці. Бо як може рухатися закрита у своїй непогрішності, єдино правильна лінія партії? Тільки по замкненому колу своїх міфів, догматів та утопій. У 1917 році комуністи змінили політичний курс. Сімдесят років зводили на кістках мільйонів людей утопію, яка розсипалася за одну мить. Тепер, коли встала на ноги Українська держава, комуністам знову закортіло змінювати курс та «відроджувати Союз братських народів». Для такої партії потрібні не особистості, не ініціативні групи суспільства, а слухняні маси. Спасибі народному депутату, котрий просвітив, що у нашій країні маси не дозріли для того, щоб Компартія очолила їх на «подвиги» у зміні курсу. У чому ж тоді полягає принципова позиція КПУ в період кризи? В очікуванні дозрівання маси чи у розумінні того, що реакція Заходу на придушення бунту комуністів не була б такою бурхливою, як на демонтаж наметів опозиції на Хрещатику?

Криза показала, що ймовірна еволюція Компартії штучно стримується її прихильністю ленінському вченню. Керівники КПУ П. Симоненко, Г. Крючков та ін. — ортодокси (вірні послідовники ленінського вчення). Не підтримавши екстремістів, Компартія об’єктивно сприяла стабілізації політичної ситуації в країні. Це цивілізований крок. Але коли тов. Г. Крючков розповів про «зміну політичного курсу — відмову від політики капіталістичної реставрації» та незрілості маси — стало зрозуміло, що «входження в Європу» для КПУ — вельми примарне. Більш реальні — розколи в партії, які розвалять її зсередини. Так, В. Мойсеєнко уже створив Комуністичну партію робітників і селян (КПРС) значною мірою за рахунок стоку кадрів з КПУ. «Новоспечені» комуністи стурбовані зарплатою металургів. Вони закликають припинити відвантаження металу по всій Україні та спільно з шахтарями провести всеукраїнський страйк. Поки не збільшать середню зарплату до 7 тис. гривень у місяць «за рахунок ненависної буржуазної держави» (з листівки КПРС).

З одного боку, радикалізація у Компартії — це наслідок прорахунків у діяльності влади. Комуністичні ідеї розквітають на грунті убогості та бідності. Але в історії посттоталітарного суспільства складно переплелися як численні проблеми, так і ступінь відповідальності за результати їхнього вирішення. Елементи демократії й тоталітаризму присутні у всіх, здавалося б, політичних суб’єктах та явищах. У Компартії є демократично мислячі люди, а у середовищі демократів — прихильники принципу «мета виправдовує засоби». Тому дуже багато що у процесі перетворень залежало і від самої Компартії, яка також була при владі. Люди при владі і в опозиції — всі родом із старої системи, а інші — успадковували її і в нових поколіннях. Компартія в іпостасі судді «злочинного режиму» виглядає, м’яко кажучи, непереконливо. Протягом кількох років комуністи сприяли поглибленню кризи, перешкоджаючи у Верховній Раді прийняттю важливих законів. «Завдяки» Компартії тільки на п’ятому році незалежності Україна прийняла Конституцію. Багато комуністів проголосували проти Основного Закону країни. Часто вони діяли за принципом: чим гірше для України, тим краще для партії. І сьогодні комуністи всіма силами прагнуть зберегти колгоспний лад, не допустити приватної власності на землю. КПУ виступає проти участі України в процесах глобалізації, намагаючись приректи країну на вічну відсталість у обіймах нового «братського союзу». Відстала партія може мати перспективи тільки у відсталій країні, тому вона спрямована у минуле. З усіх можливих варіантів поведінки у нових умовах Компартія обрала один із гірших. Паразитуючи на ностальгічних настроях людей, КПУ у своїй пропаганді ідеалізує ліберальні періоди (якщо їх можна назвати такими) тоталітарного режиму. Джерелом всіх бід народу Компартія цинічно називає «руйнування великої країни» та здобуття Україною незалежності. «Світле» комуністичне минуле КПУ звела у ранг священної ідеї. У цьому минулому-майбутньому Україні відводиться місце в Союзі слов’янських народів, який буде «протистояти дійсній імперії зла» — США. Для досягнення своєї мети — відродження Союзу — Компартія проводить «регулярну та цілеспрямовану роботу в трудових колективах та широких масах» (із виступів на науково-практичній конференції «Україна, Білорусь, Росія — Союз неминучий!»). У цьому союзі комуністи обіцяють забезпечити всіх роботою, безкоштовною освітою та медичним обслуговуванням. А на сторінках комуністичних видань все частіше можна побачити статті, котрі вихваляють Сталіна, на мітингах — портрети вождя всіх народів...

Якщо партія не розвивається, вона деградує.

Європа повинна боятися українських комуністів

Один із лідерів українських комуністів — Г. Крючков — оприлюднив у «Дні» свої політичні міркування для полеміки. На 10-му році існування держави він побачив, що «основна маса трудящих незадоволена політикою правлячого режиму, більшість їх ще до організованих дій не готові. Змінити ж ситуацію на краще можна лише за умов активної безпосередньої участі сотень тисяч, мільйонів людей». Отакої! Прямо, по-більшовицькому. Маса давить своєю масою і перемагає. Крючков побачив джерела та уроки політичної кризи в Україні у неправильно обраному курсі, кризі адміністрації, дезорганізації прокурорсько-слідчого апарату, боротьбі політичних сил за владу («сутичка» — по-крючковському). Про «злі наміри» Заходу, МВФ та «експертів» годі й казати. Себто, за ним — радикальна зміна курсу, всебічна демократизація суспільства та неухильне дотримання прав і свобод громадян виведуть (напевно, з комуністами на чолі) Україну з кризи.

Щоб знайти відповідь на перше поставлене редакцією запитання, варто заглянути в історію саме українського, а не радянського комунізму-соціалізму. Згадаймо українських боротьбістів. Вони теж будували «свою» Україну. Припустімо, що б вони збудували, якби не більшовики. А збудували б вони те ж саме, що продекларували автономісти УНР ще після буржуазної революції в Російській імперії. Більше цього, українські соціал-революціонери, як і їхні російські побратими, і теоретично, і практично припустилися трагікумедної помилки. Вони собою мостили шлях комуністам. Я вважаю, що саме із есерівської помилки і з’являються «точки дотику» українських комуністів із незалежністю держави. У 1990 — 1991 рр. уже націонал-демократи всіх мастей повторили есерівську помилку, і знову вже КПУ знайшла «точки дотику» із тою самою незалежністю.

Комуністи з початком реформ поступово перетворюються на капіталістів. Прослідкуйте хроніку подій та розкрадання національного багатства, «прихватизацію» та обман громадян. Абсолютно всі комуністи, які перебували в цей час біля управління, ресурсів, грошей, майна, землі, товарів тощо, хапанули собі у приватну власність «щось». Хапанули всупереч їхній комідеї про комунізм- соціалізм, про загальну власність на засоби виробництва. Вони не стали на смерть за ідею і навіть на ідейному ріні не відмовилися від своєї частки приватної власності. Та що там «своєї», вони ще вкрали з гаком те, що їм не припадало. Як бачимо, «точки дотику» у комуністів із незалежністю тут прямі та злодійкуваті. Не відповівши за одні злочини, вони розпочали інші. Що стосується другого питання, то комуністи мало користуються термінами типу «еволюція». Для них є характерним термін «революція». Ось із революцією вони можуть потрапити в Європу, а з еволюцією — ні! Комуністична чи соціалістична Україна неодмінно стане експортером революцій, виснажувачем національних ресурсів та жандармом «недорозвинутих». Така суть тої утопічної ідеї, така природа її реалізації на землі. Комуністичний чи соціалістичний СРСР впав тому, що він не витримав виснаження, експортування революцій та протистояння із країнами нормального устрою буття. Комуністи, соціалісти — завжди екстремісти. Вони змагаються у форс-мажорному режимі у той час, коли всі інші живуть у нормальному. У цьому їхня біда і небезпека. У комуністів та соціалістів пульс повинна тримати маса, яка змітає правлячий режим. Більшість гатить меншість! Гатить під началом та організацією не еволюціонерів, але революціонерів, радикалів- бунтарів. Тому Європа повинна як вогню боятися українських комуністів на своїх теренах. Комуністи та соціалісти сьогодні можуть грати на помилках влади, але від того ані їхня власна суть, ані єство їхніх ідей та практики не зміниться. Від того вони не стануть «священними коровами» людства. А як вони до того прагнули, як підганяли під те дух, як спекулювали на довічних прагненнях людини до щастя, свободи, ідеального буття.

Китайський ухил

1. Саме формулювання запитання провокаційне. Комунізм, за початковим визначенням, не може бути європейським, російським або китайським, хоча кожна нація надає йому свого специфічного духовно-культурного забарвлення. Пригадаємо хоча б теорію Ден Сяопіна про соціалізм із китайською специфікою. Цей соціалізм себе вже проявив і доведе своє всесвітньо-історичне зна чення в першому столітті нового тисячоліття. Читайте, вивчайте доповідь голови КПК Цзян Цземіня на урочистих зборах 1 липня 2001 року у зв’язку зі святкуванням 80- річчя створення Комуністичної партії Китаю. Саме в такій політиці, яку сповідують китайські комуністи, і полягає справжня незалежність держави: будівництво ринкового соціалізму з національною специфікою під керівництвом Компартії.

2. Формулювання другого запитання таки некоректне, явно провокаційне. Компартія і не виходила ніколи з Європи, бо вперше поняття комунізму було сформульовано і практично реалізовано як політичну течію і масовий рух саме в Європі (нагадаю про К. Маркса і Ф. Енгельса).

Автори запитання, напевно, мають на увазі бажану для них еволюцію комуністів України в бік європейської соціал-демократії, як це відбулося у Франції, Італії та деяких інших країнах.

У нас в СРСР уже був великий і трагічний досвід практичного будівництва соціалізму. Похід соціалізму у світі триває з урахуванням цього досвіду. Але вже в нових формах. Тенденціям глобалізації та космополітизації капіталу протистоять нові сили, які вже заявили про себе в Давосі, Генуї. Компартія України взаємодіє на міжнародному рівні з усіма іншими комуністичними та робітничими партіями. Вона була і є в Європі, яка визнає майбутнє за соціалізмом.

Еволюція та непримиренність

У редакційній передмові до статті народного депутата Георгія Крючкова «Сутичка» («День», № 153) читачам пропонуються до обговорення вельми цікаві питання, в тому числі і про можливість еволюції Компартії України. Кількома рядками раніше, в цій же передмові, зауважується, що «партія не подає ознак еволюції до лівої партії європейської якості».

Сьогодні відповісти на питання, які партії в Європі заслуговують, щоб їх називали «лівими», а які – ні, досить важко. Колишні критерії значною мірою деформовані, розмиті, не поодинокі випадки швидкоплинної транс формації деяких партій. «Лівими» себе називають різні партії та осередки: від націонал–екстремістських та напіванархістських до тих, які проголошують марксистську орієнтацію. Складається враження, що хтось свідомо заохочує таку мішанину, щоб заважати пошуку окремими спільнотами, насамперед молодіжними, своєї ідейно–політичної ідентичності. За такого розмаїття визначити, так би мовити, «еталонну» ліву партію і видати їй щось на зразок «сертифікату якості» (європейської чи американської), щоб на неї інші партії могли орієнтуватися, і неможливо, і навряд чи потрібно. Одна з найважливіших ознак зрілості політичної партії – її здатність самостійно шукати шляхів свого розвитку, еволюції.

З цієї точки зору неупередженим оком не можна не помітити, що еволюція Компартії України не лише «можлива», але й реально відбувається: досить проаналізувати заяви партії та її лідерів, підсумки голосування її представників у Верховній Раді з широкого кола питань. Реакція на таку еволюцію неоднозначна: когось обурює, що деякі члени партії самі займаються приватнопідприємницькою діяльністю, інші, навпаки, дорікають партії за її непримиренність. Це неминуче: у сучасних умовах політична партія повинна проявляти достатню гнучкість. Але є такі питання, компроміси з яких для партії лівого спрямування неприпустимі. До них належить і питання про перетворення земель сільськогосподарського призначення на товар. Згадаймо, що наші великі земляки, класики української літератури, від Тараса Шевченка до Ольги Кобилянської, били на сполох з приводу трагічних наслідків приватної власності на землю. Ніхто з них, до речі, не був комуністом. Отже, непримиренне ставлення до цих явищ сьогодні має глибоке соціальне, історичне, моральне підґрунтя.

І ще один приклад «непримиренності» партії. У згаданій вже передмові поставлене питання про «точки дотику» українського комунізму та незалежності. Вони існують, і їх неважко виявити у статті Г. Крючкова. Автор, м’яко кажучи, не дуже схвально пише про політику Президента Л.Д. Кучми, але тон його статті докорінно змінюється, коли йдеться про привселюдну гостру критику Л. Кучмою МВФ і численних західних «експертів». Це і є реальна підтримка кроків на захист незалежності України. До речі, КПУ непримиренно виступила проти диктату МВФ набагато раніше, ніж це було зроблено офіційним керівництвом країни. Дехто з опонентів, з’ясовуючи ставлення комуністів до незалежності, натякає на відносини з Росією. Знову-таки можна послатися на Президента Л.Д. Кучму, який в одному з інтерв’ю не відкинув можливості приєднання України до Союзу Росії та Білорусії, зауваживши, що це можливо, якщо всі почуватимуть себе рівноправними. Цю постановку питання поділяє і КПУ.

Мабуть, таке поєднання гнучкої еволюційності з необхідною у багатьох випадках непримиренністю є однією з причин того, що КПУ за результатами соціологічних опитувань електорату багаторазово випереджала всі інші політичні партії. Справа не у спогадах про «дешеву ковбасу», як намагаються пояснити цей феномен ті, які самі не здатні піднестися вище «ковбасного» рівня мислення, а в тому, що в історичній пам’яті народу збереглося все: і світле, і гірке, і величне, і трагічне. Дуже влучно про це висловився прем’єр–міністр України А. Кінах в одному інтерв’ю . Він заявив про негативне ставлення до формулювання «імперія зла» і підкреслив: «Ні в якому разі не можна перекреслювати ту частину життя, як і всі досягнення того часу. Разом з тим, необхідно, безумовно, дати жорстку оцінку всьому, що суперечило законам природи, моралі, розвитку цивілізації, економіки та суспільства».

У міру наближення парламентських, а згодом і президентських виборів перед всіма політичними партіями стоять важливі завдання об’єктивної, неупередженої оцінки минулого та сьогодення, вироблення політичної лінії, яка б поєднувала необхідну реалістичну гнучкість з непохитною відданістю основоположним цінностям демократії, незалежності, добробуту України та українського народу.

КОМЕНТАРI

Сергій МАКЄЄВ, доктор соціологічних наук, директор Центру політичного аналізу і консультування:

— На моє глибоке переконання, в 1918 році суверенітет України не міг відбутися внаслідок культурної, мовної стагнації і загальної вельми тривалої історії. А ось форма Союзу, в який об’єдналися республіки, виявилася саме тим соціальним інкубатором, в якому визріла не стільки ідея незалежності (вона якраз там не зріла, а всіляко пригноблювалася), скільки її організаційні передумови. Серед цих передумов це, передусім, уряд і парламент, незалежно від того, наскільки вони були самостійні в своїх рішеннях і вільні в діях. До того ж, як ми пам’ятаємо, саме в цей період Україна стала членом ООН з правом голосу. І в уяві міжнародних організацій і лідерів вона представляла якщо не самостійну незалежну країну, то, принаймні, країну, яка представлена на вищому форумі націй ХХ століття. І коли в червні 1991 року Єльцин оголосив про суверенітет Росії, тобто фактично про відділення Росії від всіх інших республік, то тим самим Росія фактично денонсувала договір 1654 року і незалежність України стала фактом. Українським комуністам потрібно було тільки поставити цю незалежність на ноги і підняти владу, яка в серпні 1991 року фактично була кинута до їх ніг. Так і сталося. Щодо еволюції комунізму в Україні і його шляху в Європу, то мені здається, що шляхи комунізму і шляхи в Європу розійшлися остаточно. Я вважаю, що комунізм виконав свою історичну місію — він значно очистив і облагородив риси свого брата-близнюка капіталізму. І привид комунізму вже давно не бродить по Європі — він зачаївся на її далекій периферії: в Росії, Україні, Білорусії, і тут тихо і мирно доживає свої дні. На мою думку, еволюція Компартії України неможлива. В Європі не залишилося комуністичних партій, крім трьох названих вище країн. І це показник того, що вони стають все більш ортодоксальними, чіпляючись за бренд і тим самим відрізаючи собі шлях до якої б то не було змістовної еволюції. Крім того, місця вправо в цьому ряду вже зайняті партіями з іншою назвою. Тому дрейф комуністів у чисто політичному значенні неможливий.

Сергій ТЕЛЕШУН, професор, політолог:

— Ортодоксальний комунізм не ділився на російський, український, американський, англійський — він був космополітичним. І 20-30-ті роки — роки депресій — характеризувалися тим, що саме радянський комунізм знищував представників українського, вірменського, грузинського й інших національних течій комуністичного руху. Історична зацікавленість представників українського комуністичного руху в незалежності (інша річ, що вони по-різному сприймали незалежність) — це явище об’єктивне. Тут можна пригадати прізвища Раковського, Шумського, Скрипника і багатьох інших, які, можливо, по-різному сприймали незалежність, але, тим не менш, сприймали її як складову частину українського комунізму. До цього родоначальники соціалістичного руху, такі як Винниченко, Петлюра, Леся Українка, Шевченко, Франко, також вносили до програми своїх політичних партій питання незалежності. Наш відомий земляк Микола Бердяєв говорив про необхідність враховувати найважливіший з чинників — національну самосвідомість і бажання реалізувати спільні інтереси. Без інтересів громадянина, а загалом нації, неможлива реалізація політико-економічних догматів, сукупність яких складає і комуністичну ідею. Чи стане Компартія України європейською, залежить від того, чи хочуть носії комуністичних ідей, щоб існувала Комуністична партія. Якщо вони реально вірять в ідеї комунізму як передового вчення, вони, згідно з висловлюванням Володимира Ульянова, повинні трансформувати партію. Ульянов майже дослівно говорив так: «Революціонером не може вважатися догмат, революціонером може вважатися тільки той, хто реально використовує ситуацію, підлаштовуючись під неї». Якщо Комуністична партія зуміє знайти форму для того, щоб не паразитувати на досить високому проценті електоральних можливостей, не консервуватися і не переконувати себе, що електорального потенціалу їй ще на 10 років вистачить, і якщо вона зрозуміє, що потрібно розвиватися і залучати до своїх рядів нових молодих людей, тоді можна сказати, що ця партія перспективна. Я згадую Черчілля, який говорив: «Щоб стати в старості консерватором, в молодості необхідно бути революціонером». Комуністи повинні розвиватися, виходячи з того, що тільки молодь — майбутнє їх ідеї, тому що молодь в усьому світі переважно ліва за своїми переконаннями. Багато прихильників комуністичної ідеї в Україні звертаються до Китаю. Але, напевно, тільки сліпий не бачить, як трансформується ідеологічно і політично Компартія Китаю. Можливо, традиційні ортодокси назвали б компартію Китаю ревізіоністською. Але вона більш динамічна, ніж багато тих, які стоять на старій традиційній основі. Це стосується і КПУ.

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ , директор Київського центру політичних досліджень та конфліктології:

— Комуністи голосували за незалежність України. Величезна кількість комуністів підтримала незалежність України на референдумі. Врешті, комуніст Кравчук був першим президентом України. Крім того, величезна кількість комуністів всі ці десять років працювала на те, щоб ця незалежність утвердилась. Вони не є комуністами за переконаннями, але вони пройшли школу КПРС і були членами КПРС. Тому точок дотику між комуністами та незалежністю дуже багато. Крім того, Комуністична партія всі ці роки була системною політичною опозицією і своєю присутністю створювала структурну необхідність утвердження стандартів існування України як незалежної держави. Я насамперед, маю на увазі такі речі як конкуренція між комуністами і некомуністами на всіх абсолютно виборах. Існування сили, яка в принципі не може перемогти, а може бути тільки структурним елементом опозиції державницьким силам, створювало умови для того, щоб задачі утвердження незалежності були вирішені в найпростіший спосіб. Щодо майбутнього, можна згадати і те, що серед нинішніх членів Комуністичної партії є частина, яких раніше називали «суверен-комуністами». Це люди, які є комуністами за переконаннями, і одночасно вони є прибічниками української незалежності. Мені здається, Комуністична партія України не збирається в Європу. Вона, на мою думку, не може еволюціонувати таким чином, щоб стати сучасною лівою партією. Для цього потрібна революція в КПУ, щоб більшість людей, які зараз приймають рішення в партії, пішли і замість них прийшли інші, які б створили іншу Комуністичну партію. Сьогоднішня Компартія не має потенції перетворитись на партію, скажімо, соціалістичну (в розумінні французьких соціалістів). Тому мені здається, що, швидше за все, КПУ буде існувати як консервативна сила ще як мінімум дві каденції парламентських виборів. З часом вона буде втрачати електоральну підтримку. Може відбутися розкол в лавах партії і частина, можливо, буде створювати сучасну ліву партію. Але сьогодні я таких передумов не бачу.

Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог:

— Є досить багато прикладів українського комунізму, так би мовити орієнтованого на українську державність. Лівий рух в Україні практично завжди був основним. Адже УНР будувався представниками соціалістичного напряму. Винниченко, як ми знаємо, був соціалістом і досить радикальним соціалістом, так само ми знаємо, що був такий рух, і досить могутній, як націонал-комуністи, був Шумський. По суті, все українське «відродження» 20-х років — це відродження ліве. І такі люди, як Хвильовий, Микитенко, були українськими патріотами і дотримувалися лівих і навіть радикально лівих поглядів. Так що я не бачу ніякого протистояння між ідеєю лівого комуністичного руху і українським патріотизмом. Інша справа, що «наші» українські комуністи — це не стільки ліві комуністи, скільки продовжувачі традицій Радянського Союзу. І тому партія, яка у нас називається комуністичною, на чолі з незмінним Симоненком, насправді має мало спільного з макрсистсько-ленінською ідеологією. А ось російські комуністи, типу Зюганова — передусім російські націоналісти і шовіністи, а потім вже комуністи. Я цілком допускаю існування комуністичних партій в українській державі, вважаю, що вони мають перспективу. На мою думку, тривалий час вони були і будуть однією із найсильніших, нині існуючих партій. В Україні дуже багато соціальних проблем, дуже багато людей, потерпілих від реформ, і вони ще довго будуть підтримувати комунізм. Крім того, ми чудово знаємо досвід Європи, де існують євро-комуністичні партії, і в ряді країн вони займають досить сильні позиції. І я думаю, що у нас вони будуть ще більш сильними, тому, що ми країна бідна. «Наша» комуністична партія може перетворитися в партію типу іспанської або, скажімо, колишньої італійської.