Середовище малого бізнесу: потрібна доплата за шкідливість

НЕСТАНДАРТНІ БУТЕРБРОДИ

— Останній рік відчувається, що тиск на дрібних підприємців знизився — принаймні стало значно менше перевірок податкової інспекції, з різних дрібних приводів ця організація тепер до нас не чіпляється, — розповідає симпатична власниця кафе на трасі Житомир—Київ Тамара КОВАЛЕНКО. — А ось із санітарними органами ми тягатися і зараз не можемо — настільки обставлені всілякими обмеженнями, часто необґрунтованими, що при виконанні всіх їхніх вимог не змогли б працювати. Втручаються навіть у меню. Чому ми всі в Україні повинні готувати так, як написано в одній книжці — зокрема про те, що у бутерброді повинно бути стільки-то хліба, стільки- то масла, стільки-то ковбаси? А якщо ти хочеш готувати по-іншому, наприклад, бутерброд у півтора рази більший або щось ще, то патентуй це як нову страву. А для цього я повинна оформити масу документів (дозволів, експертиз, узгоджень і таке інше). Тяганина тут велика, та ще й грошей забирає багато. І нехай би за свої гроші необхідні папери можна було швидко оформити. А так треба стільки інстанцій вибігати, стільки часу витратити! А хто не хоче, може кожен день чекати серйозних неприємностей аж до закриття кафе чи бару. Відтак у санітарних органів з’являється можливість тиснути на нас, зокрема, в залученні «добровільних» пожертвувань. Ось нещодавно прийшов лист із санстанції, де написано, що ми оштрафовані за те, що нібито несвоєчасно зробили експертну оцінку своїх страв (цю ж оцінку робить та ж санстанція десь за 100 грн.). Ми ж принесли санітарному начальнику документи (а ще прийшли власники інших кафе) про оплату, однак він тут же запропонував протягом доби оплатити нові меблі для місцевої держадміністрації, примовляючи: «це ж не мені, це ж не мені...» На кожного, а було нас більше 10-ти, припадало по 800-1000 грн. «пожертвувань», і ніхто не цікавився, де ми ці гроші повинні взяти. Нам просто сказали, що ми знаємо, чим може обернутися відмова платити.

І куди ж ти поткнешся?

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»

НА ЦВИНТАРІ ВТРАЧЕНИХ ІЛЮЗІЙ

Останнім часом Вірі Іванівні СОРОКIНIЙ геть кепсько велося під «сонцем капіталізму». Заробляючи на хліб насущний роздрібною торгівлею з вантажівки, вона, на жаль, не змогла розкрутитися так, як ото люди. Несподівано заслаб чоловік. Лікарі нічим не змогли зарадити. Залишилось троє дітей. Стало непереливки: витрати на життя почали перевищувати сякі-такі прибутки. «Золотий запас» вичерпувався з кожним днем...

Якось жовтневого вечора «бізнес- леді» задумала поставити на вулиці Інститутській пиріжкову. Он же й Ніна, її давня подруга — кулінар, яких мало, залишилася без роботи. Підпряглася б до цієї справи... Наступного дня Сорокіна енергійно взялася до діла. Архітектор «прив’язав» пиріжкову до місцевості. Потім звернулися до міськвиконкому: прошу вашого дозволу на виділення земельної ділянки. «Це було 12 жовтня 2001 року», — згадує Віра Іванівна.

І хоча вона не така вже й наївна, Віра знає, що за «спасибі» в Хмельницькому, як кажуть, навіть тато маму не цілує, одначе сподівалася, що чиновник «увійде в становище заявниці-вдови і трьох її дітей, з яких двоє — некровні, залишилися від померлої першої дружини померлого чоловіка». Заяву було взято до розгляду. Вищий чиновник написав резолюцію для двох своїх підлеглих — прошу розглянути, внести пропозиції. Й оті не забарилися: написали резолюції своїм підлеглим...

— 27 листопада я вдруге звернулася у письмовій формі до тодішнього заступника міського голови Хмельницького пана Блошинського і повідомила, що співробітник департаменту пан Родзінський повернув мені документи, відмовивши у вирішенні питання, чим позбавив мене останньої надії на пошук джерела для нормального існування, — розповідає Віра Іванівна.

Бідолашна представниця малого бізнесу вправляється в епістолярному жанрі й по цей день. Очікуючи на чергову відповідь, вона з тривогою перераховує те, що залишилося від її «НЗ». Різні «за» і «проти» доймають Віру Сорокіну. Якогось разу вона навіть зважилася на те, аби вчинити так само, як усі: «позолотити ручку» чиновникові, від якого все залежить. Пригадує: «Знайшла людину, через яку дехто вже владнав справу й успішно веде свій бізнес, повертає втрачене. Одначе наступного дня посередник повернув гроші». Справа громадянки Сорокіної, за його словами, вже набула розголосу, отож не схотів ризикувати. Віра Іванівна тільки-но одержала чергову відповідь з інстанції, де йшлося про те, що їй відмовлено «у зв’язку з перенасиченістю закладами торгівлі даного району».

Можливо, нині це й відповідає дійсності. «Минає рік оцього ходіння по муках», — погоджується Віра Іванівна. Там, де вона уявляла свою скромну пиріжкову, вже виросли й продовжують рости різні павільйончики, крамнички тощо. Успішніші підприємці знають, як знайти своє місце під сонцем... А Віра Іванівна, проходячи Інститутською, відвертає очі, прискорює ходу, аби не бачити цвинтар, де поховано її надії.

Ситуацію «Дню» коментує голова Хмельницької обласної спілки промисловців і підприємців Іван Дунець:

— Про те, що в країні існують інструменти для прозорих рішень, облорганізація УСПП нагадувала місцевій офіційній владі. На жаль, нас слухали, та не чули. Що ж робити тепер? Маємо спрямовувати малий бізнес у бік виробництва. Бодай і такого, як планувала Віра Іванівна Сорокіна. Облорганізація УСПП не втратила надії на те, що в місті буде прозора влада, яка дасть малому бізнесові шанс — спробувати себе у галузях складних технологій.

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День»

ЗАПОВІДНИК ДЛЯ ПІДПРИЄМЦЯ?

В Куликові, невеличкому селищі поблизу Львова, ледь не кожна сім’я займається якоюсь приватною справою. Але перевагу тут надають виготовленню ковбас (на Львівщині про куликівську ковбасу начувані всі) та обробці шкір. Роблять це цілком законно, не ховаючись «у тінь». Та одна біда — рекетири не дають спокою, мало не все селище обклали даниною. А одному місцевому бджоляру, який відмовився її платити, навіть авто спалили.

Тим часом у Жовкві, древньому місті в 30 кілометрах від Львова (13 тисяч населення) малий бізнес представлений досить потужно: одних малих підприємств близько 60. Переважно це магазини, кафе та бари, стоматологічні кабінети, аптеки, столярні майстерні. Директор ТОВ «Жовква-автосервіс» Богдан АНДРIЄЦЬКИЙ впродовж 7 років не брав відпустку. «На неї часу немає, — говорить він, — бо постійно займаємось розширенням підприємства: збудували автомийку із сучасним обладнанням, відкрили магазин із продажу автозапчастин, придбали ще один автопідйомник...»

Товариство забезпечує кавальцем хліба з маслом 100 чоловік. Про матеріальні статки, звісно, ніхто з бізнесменів вголос не говорить. Богдан Андрієцький лише зазначає, що в матеріальному плані на ногах стоїть міцно. До речі, він уже багато років їздить на старенькому ВАЗ-2102, хоча, мабуть, міг би придбати й більш шикарне авто. «Навіщо? — дивується він. — «Двійка» дуже зручна машина. До того ж, її не страшно лишати просто неба».

Пан Богдан дуже тішиться тією обставиною, що якийсь мудрий чоловік вигадав і запровадив так званий єдиний податок. Згідно з ним, «Жовква-автосервіс» сплачує лише 10 відсотків від грошей, які надходять у касу. Якщо, не приведи господи, єдиний податок відмінять чи намагатимуться це зробити, то підприємець переконаний, що малому бізнесу буде завдано смертельного удару....

А я тим часом ніяк не можу збагнути: невже у Жовкві малий бізнес справді, як і тутешній державний історико- архітектурний заповідник, перебуває у сприятливому середовищі? Ми вже, здається, відвикли від того, що десь комусь може бути добре, і кожний прояв цього сприймаємо, на жаль, з недовірою і підозрою.

Юрій КРІЛЬ, «День»

ХТО ЗАСТРАХУЄ ВІД ШАХРАЇВ?

Свій «маленький бізнес» дніпропетровський підприємець Сергій ДОЛГАНОВ почав у середині 90-х — в епоху «загального бартеру». Час був, згадує він, не такий уже й поганий: враховуючи всю зовнішню «ненормальність» такої економіки, проблеми розрахунків практично не було. Потихеньку торгував газетним папером, а одного прекрасного дня познайомився з людьми, які «просували» в Україні нову російську технологію — пропонували промисловим підприємствам порошкову сумiш, яка зменшує тертя. Справа була вартою уваги і перспективною, тим більше, що на Дніпропетровщині заводів і підприємств вистачає. Суть, якщо не вдаватися у технологічні тонкощi, зводилася до наступного. Порошок, доданий у мастила, як мінімум, утричі продовжував строк роботи підшипників.

Інтерес до цієї технології, говорить С. Долганов, виявився також чималим. Практично «одним махом» вдалося укласти договори з п’ятьма великими підприємствами. Далі справа пішла, як «по маслу», серед клієнтів з’явилися навіть колгоспи, де були свої ремонтні майстерні, різна техніка. Вже незабаром оберти фірми почали обчислювати в мільйонних сумах, і тут... бартер заборонили і все переклали на грошові розрахунки. Удар був сильним — заводи, навіть найбільші, перестали платити за виконані роботи, посилаючись на відсутність обігових коштів. Зовні ніхто не відмовлявся від співпраці, та з розрахунками тягнули з місяця в місяць. І, фактично, водили нас «за носа». Сваритися з потенційними клієнтами, подавати до суду — також не мало сенсу. Ситуація ускладнилася ще й тим, що партнери почали думати про те, як врятувати свої гроші та вдало вийти «з гри».

Так чи інакше, розповідає підприємець, але від минулих прибутків згодом залишилося зовсім небагато. Зареєструвавши нове підприємство, ми з партнерами вирішили владнати справи зовсім на іншому терені. З’явилася ідея закупити на хімічному підприємстві в Харківській області велику партію хлорного вапна, розфасовувати її та продавати упаковками. Товар зовні не бозна який, але попитом у споживачів користується. Вже незабаром, як нам здалося, знайшли і хорошого ділового партнера — приватне підприємство в невеликому промисловому місті біля Дніпропетровська, яке якраз займалося розфасуванням пральних порошків та іншої побутової хімії. «Там ми і залишили своє хлорне вапно на відповідальне зберігання, про що потім гірко пошкодували», — з прикрістю говорить С. Долганов. Поки ми шукали і знайшли оптових покупців, на складі не залишилося і слідів нашого товару. Була очевидною зухвала крадіжка, і нічого не залишалося, як звернутися до місцевої міліції. Але правоохоронні органи з розслідуванням не поспішали. Довелося писати скарги до обласного управління МВС. Тільки через два місяці в одній із місцевих газет з’явилося повідомлення про те, що в ході спецоперації правоохоронні органи «накрили» в цьому містечку підприємство, яке займалося розфасуванням підроблених пральних порошків й іншими аферами. Проте, мені від цього було не легше — наші грошенята «випарувалися» і, схоже, назавжди. «Мильний заводик», — підсумував підприємець, — лопнув як бульбашка, а разом із ним й останні надії на свій бізнес. Почати все з нуля зовсім непросто».

Вадим РИЖКОВ, «День»

ГНУЧКІСТЬ БЕЗ ПІДТРИМКИ

— Коли ми працювали в системі радянського «Індпошиву», то потерпали від бюрократизму та неповороткості, притаманних колишній системі (чого варта лише процедура затвердження моделей). Втім, тепер ми знаємо, що допомоги ні від кого не можна чекати. І це спонукає швидко приймати рішення, шукати підходи до клієнтів і покупців, — розповідає директор приватного підприємства «Гранд-Стиль» Вадим ШАРОВАРОВ. — Якщо ж порівняти нинішні наші вироби з тими, що шилися раніше, то це небо і земля. Нової якості вдалося добитися завдяки імпортним технологіям, сучасним матеріалам, новим механізмам, поглибленню спеціалізації.

Нинішня особливість нашого підприємства в тому, що ми майже відмовилися від індпошиву, який в усьому світі вже вважають учорашнім днем. Що пропонується людині, яка заходить у наш магазин? Розмаїття моделей, пошитих з різних тканин. Якщо клієнту не підходить тканина чи немає потрібного розміру, він робить замовлення — і за п’ять днів костюм готовий.

Кіровоградці нам довіряють. Адже підприємство місцеве, і в разі чого можна пред’явити претензії. На свої костюми ми надаємо гарантії. Підгонка виконується безкоштовно.

Та, звичайно, є й проблеми. Нам дуже дорого обходиться оренда приміщення в Будинку побуту, який належить до обласної комунальної власності. Нещодавно Президент наголосив на необхідності сприяння органами державної влади малому бізнесу, зокрема приватним підприємствам сфери обслуговування. Та поки що його заклик на місцях не розчули. Якби нашій фірмі була встановлена нормальна орендна плата, ми б сприйняли це як реальну допомогу влади розвитку малого бізнесу.

Окрім того, наші перспективи прямо залежать від рівня платоспроможності населення. Вже зараз можемо виготовляти продукції і на п’ятдесят, і на сто відсотків більше, можемо працювати і в дві зміни, але за нинішнього стану ринку в цьому немає резону. Шкода, адже при більшому попиті на продукцію ми створили б додаткові робочі місця, більшою була б і зарплата на підприємстві.