Сергій БАБУШКІН: «Демагогія з приводу мого службового становища — спроба зробити з мене слухняну людину»

Для армії молодих і потенційно безробітних архітекторів (тільки три столичні вузи випускають їх декілька тисяч) нинішній головний архітектор Києва — справді «герой нашого часу» і «батько-добродійник» водночас. П'ятнадцять років тому Сергій Бабушкін приїхав у це місто, як мовиться, «із чемоданчиком книг». Починав із справжньої «підземки» — проектував каналізаційні, водопровідні станції, поступово переходячи до транспортних розв'язок (на вулицях Кіквідзе і Шолом-Алейхема), автовокзалів (на Либідській) і санаторіїв-профілакторіїв (у Пущі-Водиці). Сьогодні саме він визначає стратегію модернізації центру Києва. Віддамо належне: Сергій Бабушкін свідомо й цілеспрямовано добуває найсолідніші інвестиції, проектуючи офіси «Інкомбанку», «Промінвестбанку», банку «Україна», не минаючи, однак, і таку «приємну дрібноту» як «Макдональдс» на Поштовій площі. Мабуть, це одна з прикмет наших днів: на зміну головним архітекторам столиці України, що особисто проектували забудову на центральних вулицях, він вважає за краще бути керівником команди молодих архітекторів. Економічна вигода плюс підтримка талантів — ось «ноу-хау» Бабушкіна, яке, на перший погляд, обіцяє просто-таки чудові масштаби і перспективи перетворення Києва в сучасну європейську столицю. Однак при всьому цьому чомусь усе ніяк не облаштовуються зяючі пустирі в урочищі Кожум'яки і на Татарці, немає проектів відновлення нормального вигляду стилістично, історично єдиних, але застарілих кварталів у самому «центрі центру» нашого міста часто кульгає смак, а реальна практика довгобуду тут перевершила всі можливі терміни. Тому розмова журналістів «Дня» з головним архітектором Києва Сергієм Бабушкіним торкалася передусім тривожних тенденцій.

— Сергію В'ячеславовичу, для початку хотілося б із компетентного джерела дізнатися, в якому стані нині гучний і довгограючий проект будівництва 40-поверхової будівлі на Бессарабської площі. Чи прийшли до компромісу прихильники будівництва та їхні опоненти, обурені тим, що хмарочос буде на 30 м вищим від дзвіниці Печерської Лаври і на 70 м — від Софіївської?

— О-о, проект має таку довгу історію. Ми взагалі вже років 15 говоримо про забудову цієї території. Сьогодні ситуація виглядає так: терміни, поставлені замовником — фірмою «DAEWOO» — минули, а саме будівництво ось уже півтора роки як заморожене. Стосовно претензій до висоти будівлі, то спорудження саме 40- поверхової висотки була певною мірою продиктована замовником. І я не бачу в цьому нічого особливого. Проект раніше пройшов шість або навіть сім містобудівних рад, був узгоджений з усіма, і реалізація його, в принципі, залежить від інвестувань замовника. Немає інвестицій — будівництво заморожене. Між іншим, не всі архітектори згодні з тим, що висота дзвіниць має визначати кількість поверхів будівель Києва. Я особисто вважаю, що такий підхід абсолютно виправданий у районі Києво-Печерської Лаври. Тобто, в якомусь певному радіусі. Щоб не порушувати історико-культурної ідеї, будівельну й силуетну композиції, справді, не треба будувати того, що вище від дзвіниць. Але це зовсім не означає, що ми не можемо будувати висотки, скажімо, на Оболоні. Може, наші діти взагалі захочуть жити в 60-поверхових будинках. У цьому питанні нам на молодь треба орієнтуватися. Адже в тих будинках, які проектуються сьогодні, жити нашим дітям. Тому проектувати й будувати їх повинні саме молоді. Іншими словами, сьогодні при спорудженні таких будівель необхідний докладний аналіз з урахуванням об'єктивних обставин. Але брати за абсолютну позначку, наприклад, дзвіницю й наполягати на тому, що вище за неї ніде будувати не можна — нереально. В жодній країні світу немає такої будівельної практики.

— А щодо історичного вигляду центру міста? Чи не змінить його будівництво такого хмарочоса на Бессарабці?

— Думаю, що не змінить. Навіть більше, сьогоднішній стан будівництва свідчить, що будуватися цей будинок швидше за все не буде.

—?

— Через припинення фінансування з боку замовника. Є навіть чіткі вказівки мера переглянути концепцію реалізації проекту.

— А якщо замовник дасть завтра гроші?

— Потрібне буде корегування. Після заморожування без нього ми жоден проект не запускаємо на будівництво. Але навряд чи це станеться. Хоча, покаже час.

— А що покаже час у районі Володимирської, 22- 24? Авторитетні архітектори стверджують, що після реконструкції ці будівлі трішки «не впишуться» в загальний вигляд Софіївської площі.

— Дуже суб'єктивна думка. Проект реконструкції пройшов містобудівну раду. І до речі, був узгоджений ще 1991 року, потім переузгоджений 1995. Сьогодні прийшов господар, викупив будинки і нарешті почалася реконструкція.

— І хто ж господар, скільки йому коштували будинки в центрі Києва?

— Я не пам'ятаю назву фірми.

— Але вона приватна?

— Недержавна. Є розпорядження держадміністрації. Все абсолютно законно. Нарешті в цьому дворі прибрали смітники, гаражі, все розчистили. Ви подивіться на фотографії в архівах. У якому стані були будівлі? У жахливому! Архітектори продумали всю систему: внутрішній водостік, електропідігрів, щоб зберегти все це ліплення. Автори архітектури — Віра Ступникова і Наталя Воліна.

— Іншими словами, запроваджуєте абсолютно новий підхід?

— Прийшли нові технології. Сто років минуло відтоді, як будувалися ці будинки. Невже думаєте, що той, колишній, дореволюційний господар, через сто років почавши реконструкцію, маючи метал, скло, легкі конструкції, не скористався б усім цим? Жодна будівля практично не зберегла свого первісного вигляду. Готель «Театральний», наприклад, за останні сто років шість разів був надбудований. А скільки будинків загинуло! Це зробили ми, в тому числі і своєю байдужістю... Так от, щодо тих будинків. Новий господар не тільки будівлі викупив, він витратився і на відселення мешканців, і на знесення гаражів. Можу тільки уявити, скільки це йому коштувало. І коли вже треба було почати реставрацію, всі раптом пригадали, що гаражі ж бо стояли, виявляється, на історично цінній місцевості. Все, потягли в суд і почалися хитання в правоохоронному середовищі. А знаєте, адже коли конкретне рішення ухвалити треба, всі за свої стільчики ой як тримаються...

— Так, але президент Спілки архітекторів України Ігор Шпара в інтерв'ю «Дню» розповідав, що саме в тих будинках на Володимирській при реставрації відбуваються дивні речі: розбираються конструкції, гине ручне ліплення, каміни, розкрадаються мармурові сходи.

— Знаєте, приходить час, коли люди трохи втомлюються і їм час відпочивати, на риболовлю походити та інше. Візьмемо, для прикладу, Спілку архітекторів. Її як такої сьогодні нема. Спілка архітекторів — це ресторан «Сходи», церковний хор і т. ін. Дитяча образотворча студія закрита. Прийому молоді практично немає. Зарплата в Спілці — 30- 70 грн. Це нормально? Я не проти релігії, але щоб Спілка архітекторів прямо залежала від церковного хору...

— Зрозуміло. До речі, Ігор Петрович Шпара звернув увагу на те, що новий проект будівництва 22-поверхової житлової будівлі на Печерських схилах трохи порушить цілісність урядового центру. А ви, мовляв, як автор проекту не тільки цього «не помічаєте», а ще й самі собі цей проект підписали. Чи це так?

— Чому ж він мовчить на містобудівних радах? Рада — це ж коректний обмін думками інтелігентних професіоналів... Словом, усіх, хто хоче сперечатися, запрошую подивитися, що сьогодні на цих самих схилах — покинутий танцмайданчик, занедбаний сад, недоглянута територія в центрі міста. Що стосується проекту, то, на мій погляд, це прекрасна робота. Її автор — молодий і талановитий випускник КІБІ Андрій Мазур — нове ім'я в нашій київській архітектурі.

— До речі, про території, які стоять пустками в центрі Києва. Урочище Кожум'яки. Колись давно й довго говорили про створення там міста майстрів. І що?

— За останні роки там поховані зачатки минулого будівництва. Нині ведуться переговори про поновлення міста майстрів, можливо, з'являться там і житлові будинки. Для цього, щоправда, мерія має знайти додаткові кошти. Та й узагалі, жити краще на горі... Хоч у принципі сьогодні маємо декілька пропозицій і від іноземних, і від українських інвесторів. Люди готові вкладати гроші в будівництво. Вони хочуть будувати й житлові будинки, і готелі.

— Цікаво, якою сумою, ну хоч приблизно, необхідно володіти, щоб що-небудь побудувати в Києві

— Приблизно житловий будинок вимагає 15-20 млн. умовних одиниць. Готель — 45-60 млн. інвестицій.

— І як затяжні історії з «Макуланом» і «DAEWOO» вплинули на інвестиційний клімат Києва?

— Можу розповісти, як це вплинуло на наших людей. Візьмімо, наприклад, проект «Макулана». Мої власні спостереження: коли розглядали проект, люди на раді голосували «за», потім помінялася влада і ті ж люди за той же проект голосували «проти», а коли була третя рада — ті ж люди знов голосували «за». Саме час задуматися, а чи потрібна взагалі містобудівна рада? В ідеалі — так. Адже це обмін думками. З іншого боку, умовні Іванов, Петров, Сидоров, розвиваючи бурхливі дискусії, ніде й ні за що не відповідають. Вони уміють гарно говорити й писати, але підпис під проектами ставиться один — головного архітектора міста. Тому, коли до прокурора сходити — піде Бабушкін...

— Сергію В'ячеславовичу, запитання, що стосується якості життя. Вже притчею во язицех стало поголовне будівництво заможними українцями величезних особняків на околицях міста. Прикладом може бути хоча б Софіївська Борщагівка. Що це за явище — данина моді, демонстрація фінансових можливостей або ж спроби створити затишне домашнє вогнище, повернення до приватних будинків?

— У тому вигляді, в якому ми бачимо ці особняки — це божевілля. Для мене очевидно, що проектувальникам явно бракувало кваліфікації. До того ж вони явно поспішали. Людині нудно й навіть сумно буде жити в будинку, нехай і величезному, якщо навколо немає ніякої соціально-культурної сфери: ні магазинів, ні дитячих майданчиків, ні кафе. Сьогоднішні споруди — монументальні. А повинні бути технологічними. Такими, щоб, скажімо, син, років через 30, міг реконструювати особняк батька, зробити щось зручніше і придатніше для житла. Я сподіваюся, що коли мине мода на надмірну й невиправдану монументальність, люди побачать, що житло простого котеджного типу перспективне і зручне — витрат менше, зручностей більше. Я от був в Америці в одного мільйонера. Прекрасний, комфортний, логічний, невеликий будиночок. Він каже: «Буду добудовувати частину будинку». «Навіщо?», — запитую. «У мене, — відповідає, — син третій народився, треба більше місця». Тобто, ніхто не будує хоромів, якщо в цьому немає необхідності. Це нормальна, виправдана й економічно, й естетично практика.

— А як ви ставитеся до поголовного і навіть маніакального переробляння, перепланування квартир у багатоповерхівках. І в хрущовках, і в бетонках люди вибивають стіни, переносять батареї... Цей процес взагалі хтось контролює?

— Контролювати це дуже складно. Я просто-таки мрію про створення своєрідної будівельної поліції при ГоловАПУ. І не треба цього боятися. У багатьох європейських містах є, наприклад, громадські ради, узаконені органи, які своєчасно реагують на будь-які навколобудівельні зміни. Природно, нормальна людина, перед тим, як щось змінювати в плануванні своєї квартири, перевірить технічний стан будинку. Адже наслідки «перенесення» стін можуть бути непередбачуваними і трагічними: від тріщин по всій будівлі до її руйнування. Так що сміятися з приводу будівельної поліції не варто. Дуже потрібний орган — може бути на держрозрахунку, але повинен мати певні права й підпорядковуватись головному архітектору міста.

— Безумовно, коли така ідея набуде більшого поширення, почнеться небачена дискусія. А наразі цікаво було б дізнатися якісь подробиці, найцікавіше з Генерального плану розвитку Києва.

— Ми готуємо новий Генеральний план до 2005 року. І цього разу він вже не буде складатись із 500 томів плюс графічна частина. Ми вперше виконаємо його в електронному вигляді. Але, як і раніше, над його розробкою трудяться з півсотні проектних інститутів. Тому, навіть якщо говорити дуже коротко, то вийде окреме інтерв'ю. Скажу лише про один із напрямків, над яким ми нині працюємо. Це повна реконструкція набережної Дніпра від музею ВВВ до Рибальського півострова, який, до речі, є географічно центральною точкою Києва. Там планується побудувати сучасний бізнес-центр. Природно, проект передбачає і будівництво нового моста, який ми проектували як логічне продовження набережної. Автомобільний транспорт піде в підземну естакаду, а набережна перетвориться на прекрасну пішохідну зону. Найголовніше — втілити в Києві ідею не просто великого міста, а міста — столиці європейської держави. А отже, необхідний єдиний комплекс функціонального розвитку районів. Природно, з урахуванням транспортних, інженерних проблем, проблеми розвитку урядового центру. Змінити тему київського вокзалу, наприклад, треба.

— Таки перенесуть центральний вокзал?

— Навіщо? Не треба його нікуди переносити. І взагалі, як це? Його модернізувати треба, осучаснити, зробити більш комфортним і естетично приємним. Є ж європейські норми.

— До речі, про норми. Чи є, на ваш погляд, юридична, етична проблема в тому, що головний архітектор міста має свою майстерню «С. Бабушкін»? Чи не виходить на практиці так, що найкращі замовлення Києва опиняються у вашій майстерні?

— Які проблеми? Майстерню я відкрив 1989 року. Працює вона з 90-го. Я не був тоді головним архітектором. Тепер обіймаю цю посаду. Так що, майстерню закрити? Абсурд. До того ж законодавством творча діяльність не заборонена навіть посадовим особам.

— А ваша творча діяльність хіба не на стику з комерційною?

— Ні. Вони не пов'язані. У майстерні комерцією займається свій директор, свій бухгалтер, які й несуть за це відповідальність. Між іншим, держзамовлення в майстерні ми робимо або за низькими цінами, або взагалі безкоштовно. Це етично? На мій погляд — цілком. Держдотаціями ми не користуємося. Маємо право брати приватні замовлення? Маємо. Та й узагалі вся ця демагогія з приводу мого службового становища — спроба зробити з мене слухняну людину.

— Пробачте, а майстерня затверджує свої проекти через той главк, який очолюєте ви?

— Абсолютно правильно. І відбувається це за присутності всіх членів містобудівної ради. Я, поясню вам докладніше, на радах взагалі не виступаю. Доповідь робить автор проекту. Потім усі бажаючі висловлюють власну думку... Так ось, хочу повторити знову, що на посаду свою я прийшов свідомо. І, природно, не через зарплату. Я заробляв і можу заробляти більше. І заробляю. І не боюся про це говорити. Я не хочу бути збоку. Колись я працював першим заступником головного архітектора, але зрозумів, що не можу тільки виконувати вказівки. Проаналізувавши це — сам подав заяву. Сам пішов... Тепер я головний архітектор...