«Щасливий вибір... із шапки»

З початку окупації Криму та бойових дій на сході країни на Вінниччину переїхало 12 тисяч переселенців. Усі ці люди практично розпочали життя з чистого аркуша. Кожному з них довелося шукати житло, роботу і... нести цей принизливий ярлик «переселенець». Одні з них ще мріють про повернення додому, а інші вже адаптувалися і не планують повертатися.

МРІЯ ПРО ВЛАСНЕ ПОЛІГРАФІЧНЕ ПІДПРИЄМСТВО

Світлана Дмитрієва залишила Луганськ у червні 2014 року. Жили з сім’єю у родичів в Житомирі, потім півроку в Києві, а коли чоловікові (який працює оператором одного з центральних телеканалів) запропонували роботу в корпункті Вінниці, переїхали не роздумуючи, бо столиця виявилися занадто дорогою для родини переселенців.

«Вінниця сподобалася одразу — затишне і тихе місто. Але знайти житло було складно. Переселенцям не здавали принципово. Тому шукали через знайомих. З роботою було ще складніше, одні відмовки — «щось вкрадете, де ми вас шукатимемо» або «ми вас навчимо, а ви переїдете». Від безвиході я пішла працювати у мережевий маркетинг, там знайшла «подругу за нещастям», таку ж переселенку. Потім познайомилася з іншими донбасівцями, разом вирішили створити організацію, яка б об’єднала нас. Так з’явилася «Спільна справа», — ділиться спогадами Світлана. — Це громадське об’єднання додало нам сили і розширило можливості для самореалізації. Ми стали сміливішими, впевненішими і почали власні справи, на які досі не наважувалися».

У Луганську Світлана працювала виконавчим директором у рекламному агентстві. Мріяла про власне поліграфічне підприємство. Каже, що вже й гроші зібрала, і приміщення знайшла, та чоловік збив, порадив почекати, бо в столиці «кипів» Майдан...  Реалізувати свою мрію Світлана змогла вже у Вінниці. За допомогою грантів від громадських організацій і Центру адаптації переселенців вона закупила необхідне обладнання для виготовлення поліграфічної продукції. Зараз має власний магазин канцтоварів та надає поліграфічні послуги.

«З дизайном допомагають друзі з Луганська. Вони розробляють макети, а їх підтримую матеріально. Знаєте, у них там зараз справжня українська партизанщина, потайки проводять проукраїнські акції — вночі вішають бігборди «Луганськ — це Україна», розмальовують у національні кольори паркани, пам’ятники, прикрашають українськими прапорцями двері квартир у під’їздах. Але відкрито висловлювати свою позицію люди бояться. Їм складно, але і нам нелегко, — зізнається жінка. — У Вінниці комфортно, та навіть через два роки я не відчуваю себе вдома. У Луганську залишився затишний будинок, друзі, моя мати... Ми досі ділимося на «свої» і «не свої», тримаємося збоку, «кучкуємося», бо той біль, який ми пережили, можемо зрозуміти тільки ми і такі, як ми».

ХОБІ, ЯКЕ ПЕРЕРОСЛО У ВЛАСНУ СПРАВУ

Світлана Солдатко в минулому — менеджер з проектів і маркетолог потужної донецької компанії. У її підпорядкуванні були десятки людей. Життя складалося з постійних відряджень, презентацій, зустрічей. Та коли в Донецьк увірвалася війна, Світлана не роздумуючи залишила улюблену роботу і разом з чоловіком та трьома дітьми переїхали у Вінницю. Після кількох місяців пошуку роботи за фахом зрозуміла, що доведеться відкривати власну справу — заробляти на життя пошиттям одягу та вишиванням. Раніше шиття було для неї просто хобі, а вишивку вважала релакс-терапією.

СВІТЛАНА СОЛДАТКО НИНІ МАЄ ПОВНОЦІННЕ АТЕЛЬЄ, А НЕЗАБАРОМ ПРЕДСТАВИТЬ ВЛАСНУ НЕВЕЛИКУ КОЛЕКЦІЮ ЖІНОЧОГО ОДЯГУ

«Коли ми переїхали до Вінниці, то найважче було зняти житло. Саме у той час в місто з’їхалися студенти Донецького університету, і ціни на оренду житла злетіли вгору. Ми винайняли квартиру за 5 тисяч гривень, дешевше не було. Вже зараз я розумію, що це супердорога ціна, — розповідає Світлана. — Перше, що я зробила, це зареєструвалася у центрі зайнятості, там навчилася писати бізнес-проекти. Потім дізналася про громадські організації, які допомагали таким, як я, подала документи на отримання гранту, виграла і придбала швейну машинку. Згодом отримала ще один грант і закупила все необхідне для роботи — ще одну машинку, гладильні дошки, манекени, фурнітуру, тканини. Тепер у мене повноцінне ательє. У грудні на виставці в Експоцентрі представлятиму свою першу невеличку колекцію жіночого одягу».

Зараз ательє Світлани обслуговує і дорослих, і дітей, щоправда, тільки жіночої статі. Переважна частина її клієнтів з числа переселенців. Кравчиня перешиває їм старий одяг, прикрашає його різними аплікаціями та елементами. Її ательє розташоване в неопалюваному приміщенні, всидіти цілий день за машинкою нереально. Тому працює до обіду, а у вільний час шукає підходяще тепле приміщення, поближче до центру.

Повертатися в Донецьк Світлана з родиною не збирається, каже, що «не тягне», найдорожчі люди поруч, і це найважливіше. Все, що було у Донецьку, залишилося в минулому, його не повернути, тому не варто про це думати. Нині Світлана живе планами на майбутнє. Мріє про створення власних колекцій одягу, які оздоблюватиме вишивкою. Самотужки опановує комп’ютерну вишивку і вчиться на курсах з пошиття верхнього одягу. А ночами, зізнається, тужить за матір’ю, яка залишилася в Горлівці.

«ТЕПЕР Я НЕ ОДИН»

Олександр Верюханов приїхав у Вінницю, як кажуть, «наобум» — кинув у шапку папірці з назвами 24-х обласних центрів України, витягнув «Вінниця» і поїхав. Перші дві ночі провів на вокзалі, бо не міг зняти житло. Потім знайшов квартиру і місяць байдикував — мав депресію. Коли зрозумів, що чекати на «манну небесну» не варто, почав хапатися за будь-яку роботу. А тоді ризикнув і відкрив власний бізнес. Тепер у нього мале підприємство з перетяжки та виготовлення меблів.

ОЛЕКСАНДР ВЕРЮХАНОВ ПІСЛЯ СИЛЬНОЇ ДЕПРЕСІЇ РИЗИКНУВ І ВІДКРИВ ВЛАСНИЙ БІЗНЕС. ТЕПЕР У НЬОГО МАЛЕ ПІДПРИЄМСТВО З ПЕРЕТЯЖКИ ТА ВИГОТОВЛЕННЯ МЕБЛІВ

«Я не бідна людина, у Луганську в мене було своє агентство нерухомості, мав цех з перетяжки меблів, затишний будинок і бурхливе молоде життя. Та коли місто заполонили сепаратисти, зрозумів, що залишатися там не зможу, «зіграв у шапку» і поїхав у Вінницю. Раніше ніколи тут не був, навіть не думав, що колись доведеться відвідати це місто. Але не шкодую, бо Вінниця подарувала мені другий шанс на самореалізацію, — каже Олександр. — Було нелегко, довго не знав, чим зайнятися, куди не дзвонив, всюди відмовляли. У друга на дачі перетягнув старий диван, цим ремеслом займаюся 19 років. Побачивши, він запропонував мені свій гараж під майстерню. Так все й почалося. Тепер у мене цех із перетяжки і виготовлення меблів. Незабаром планую розширення. Зараз у мене працюють 8 співробітників, після Нового року буде зо два десятки. За кошти від Євросоюзу придбав «Газель». Та найцінніше те, що до мене переїхав рідний брат — тепер я не один».

У братів Верюханових попереду багато планів. Зараз вони опановують технологію оббивки салонів автомобілів, вивчають можливість виготовлення італійських меблів, облаштування м’яких стін у квартирах та будинках. А ще мріють про власний будинок на березі озера та власний завод із виробництва меблів.