«Що більше знань про Скоропадського, то більше поваги»

«День» (№ 79-80 від 8 — 9 травня ц.р.) та чимало інших медіа уже повідомляли про подію в українському культурному житті — представлення в Національному музеї історії України виставки «Повернення», присвяченої іконі «Богородиця Володимирська» — реліквії родини Скоропадських ХVІІ століття. Нині ж ми поспілкувалися з львівським колекціонером, лікарем-мамологом Ярославом ГОЛДУНОМ та куратором виставки, заступницею головного зберігача фондів Національного музею історії України, кандидатом історичних наук Оленою ПОХОДЯЩОЮ про шлях ікони в Україну та символізм її повернення.

«Знайшовши таку річ, яка належала славетному українському роду, залишати її за кордоном — неправильно. Такі речі потрібно привозити в Україну й показувати людям, бо це наша історія», — переконаний Ярослав Голдун, який придбав ікону на женевському аукціоні.

«Рід Скоропадських фактично закінчився на молодшій доньці Олені, — міркує Ярослав Богданович. — Тому що онуки й правнуки — вже абсолютно асимільовані в Швейцарії, вони не розмовляють ні по-українськи, ні по-російськи. Вони не ідентифікують себе ні з Україною, ні зі Скоропадським, і фактично після Олени не залишився ніхто з таких, хто відтворює традицію. Речі Павла Скоропадського для них важливої ролі не відіграють. Тому на аукціоні було виставлено кілька предметів з родини Скоропадських, один із яких — ця ікона».

Олена Походяща звертає увагу, що, крім великої історичної, «Богородиця Володимирська» має і мистецьку цінність. «Саме письмо ікони — кінець XVI—XVII століття, здійснено строганівським майстром, це російська школа іконопису. А шати вже були виконані в нас на Волині, — розповідає вона. — До речі, за цю ікону Ярослав боровся з російськими колекціонерами». «Її треба серйозно дослідити, тому що наразі незрозуміло, чи під срібними з позолотою шатами намальовані лише обличчя, чи повністю святі образи», — пояснював під час відкриття виставки професор-історик та теолог Дмитро СТЕПОВИК, ідеться в матеріалі на сайті «Радіо Свобода». «За його припущеннями, придбана реліквія є найімовірніше московською копією оригінальної Вишгородської ікони Богородиці, намальованої приблизно 1090 року в одному з константинопольських монастирів і згодом подарованої 1131 року Константинопольським патріархом київському князеві Мстиславові Великому», пишуть на сайті www.radiosvoboda.org. «Ця ікона — це відкрита книга. Ми почали дослідження, тепер її можна вводити в науковий обіг і надалі вивчати», — каже Олена Походяща, адже наразі не відомо, як ікона потрапила до гетьмана.

Дослідниця розповідає, що коли члени експертної групи намагалися зв’язатися з нащадками Скоропадських, то ті на прямий зв’язок не вийшли, «але через женевського арт-дилера підтвердили, що ця ікона була вивезена в 1918 році, коли Павло Скоропадський із родиною емігрував до Німеччини. Символічно, що 100 років вона перебувала за кордоном, спочатку в Німеччині, а потім належала молодшій доньці Павла та Олександри, вже коли вона жила в Швейцарії зі своєю родиною. Символічно, що ікона повернулася саме сьогодні, коли в нас війна...»

«Є живі свідки, які були в гостях у покійної Олени Отт-Скоропадської, — розповідає колекціонер. — І в нас є задокументована фотографія цієї ікони в квартирі Олени Отт-Скоропадської, вона розповідала про ту ікону, згадувала, що батьки до неї молилися за здоров’я дітей, вона була дуже цінною для них». Зазначену світлину знайшли співпрацівники Музею Гетьманства, які теж допомагали в дослідженні повернутої цінності. «Ця ікона не дуже великих розмірів. І це справжня родинна реліквія, адже коли Скоропадський виїжджав, вони брали з собою небагато речей. Тобто для них була дуже значима річ», — переконана Олена Походяща. До речі, «Радіо Свобода» цитує в подібному ключі й директора Інституту української археографії та джерелознавства, дослідника епістолярної спадщини Скоропадського, автора однієї зі статей у книзі «Дня» «AVE. До століття Гетьманату Павла Скоропадського» Георгія ПАПАКІНА, який стверджує, що релігія і церква відігравали для родини гетьмана вагому роль. «Наприклад, у одному з листів до дружини з фронту Павло Скоропадський писав, що наближається Великдень, а в нього навіть немає молитовника. Загалом він переймався церковними питаннями завжди...», — наводять його слова на сайті.

Між іншим, дзвінок «Дня» застав Ярослава Голдуна не в найкращому гуморі. «Мені скинули якусь, можливо, замовну статтю проти директора музею. Це прикро, — поділився колекціонер. — Ця ікона повернулася в Україну, щоб ми ще раз згадали про той рід, ту сім’ю. Реліквія могла потрапити в Росію, її міг десь повішати якийсь колекціонер і навіть словом не згадати, що це була ікона в родині Скоропадського. А наші співвітчизники починають «розумувати» і «під дудку» наших ворогів висловлювати свої негативні думки... Важко щось зробити. Треба піднятися, поїхати, розшукати, своїм коштом щось привезти. І коли ти привозиш і безплатно людям показуєш, завжди знайдеться хтось, хто почне виливати негатив... Але річ є. Свою роботу ми зробили. Не зміг Скоропадський повернутися в Україну. Але за сто років на батьківщину повернулася його ікона». До речі, Ярослав Богданович розповів, що після Києва (нагадаємо, ікона відкрита до огляду в Національному музеї історії України до 20 травня), можливо, реліквію буде представлено у Львові: «Щоби люди дивилися, бачили, знали».

До речі, придбання ікони стало поштовхом до просвітництва самого Ярослава Голдуна: «До того я знав, що це був останній гетьман України. Безперечно, до таких постатей слід ставитися з повагою. Але, придбавши реліквію, звичайно, я почав читати більше вже про саму постать Павла Скоропадського. Це надзвичайно потужна людина, я вважаю, на жаль, не до кінця оцінена нашими теперішніми співвітчизниками. Але історію треба знати. Знати, що він зробив. Це дуже важливі речі».

«Що більше я про цю людину дізнаюся, то більше поваги вона в мене викликає, — ділиться й Олена Походяща. — Адже він був при владі менше року, однак академія наук, університети, театри — скільки він зробив для розвитку культури, науки! І ще, враховуючи події сьогоднішнього дня, в мене велика повага до нього через те, що коли він побачив, що його команда була, можливо, не така міцна, як би йому хотілося, то чесно сказав: я далі не можу. Я так бачу розвиток країни і бачу, що я далі не можу. Він був дуже чесною людиною. Якби в політиці були всі такими чесними людьми, відданими своїй державі... Просто хочеться брати приклад. А потім і в еміграції він багато і всіляко допомагав українцям...»