Що потрібно зробити, щоб побачити українські імена в списках престижних наукових премій?

Коли з’являється новина про значне відкриття або присудження престижної премії, реакції суспільства розподіляються на два різні типи. Одні люди, як правило, це науковці, пишаються тим, що вони або їхні колеги чимось також причетні до цього відкриття. Вони, так би мовити, принесли свою цеглинку для цієї стіни нескінченного «храму науки», який ми будуємо протягом всієї своєї історії. Інші люди, зазвичай це функціонери, що опікуються питаннями розвитку наукової сфери, поспішають засвідчити свою присутність, «сфотографуватися на тлі» нової стіни цього «храму науки». Обидві позиції вразливі, обидві мають сенс і право на існування. Будь-яке відкриття грунтується на величезному обсязі чорнової роботи: від створення десятків проміжних моделей у теоретичних роботах, розробки сотень приладів, проведення калібрувальних робіт, тисяч експериментів і до нескінченних розрахунків. Усе це на кожному етапі потребує публікації у фахових виданнях, представлення на конференціях високого рівня, жорсткого обговорення в колі відповідних учених. Іноді явища, які ми вивчаємо, настільки складні, що лише для відпрацювання методики дослідження нам потрібно залучити фахівців із кількох різних галузей науки. Тому кожне відкриття завжди є результатом колективних зусиль. І майже завжди — роботи інтернаціональної команди. В останні роки українські вчені є в складі багатьох великих міжнародних наукових консорціумів. Нагорода, особливо така знакова, як Нобелівська премія, присуджується або лідеру такої команди, лідеру наукової галузі, або символічній постаті цього напряму, людині, яка, за загальним визнанням, відкрила «горизонт», вказала напрям.

Так сталося й із цьогорічним присудженням Нобелівської премії в галузі фізики Пітерові Хіггсу та Франсуа Енглеру. Лише зараз, після проведення багаторічних грандіозних експериментів на Великому адронному колайдері, можна підтвердити припущення, які вони зробили 1964 року, й нарешті обгрунтувати стандартну модель загалом. Серед тих, хто працював на колайдері серед кількох тисяч науковців, були й є наші співвітчизники. Це представники Харківського фізико-технічного інституту, Інституту монокристалів, Інституту теоретичної фізики ім. Боголюбова, НДТІ Приладобудування. Їхній внесок завжди був значним: наші вчені, зокрема, будували сцинтилятор для детектора ALICE, проводили експерименти, обробляли результати й вдосконалювали моделі. Саме тому й відкриття бозону, й підтвердження стандартної моделі, й присудження премії — все це має певну «українську складову». Але, на жаль, попри плідну та успішну співпрацю, довгий час наші вчені не могли представляти результати наших робіт ані самі, ані в складі групи дослідників, тому що офіційно Україна не була членом CERN і не сплачувала відповідних внесків. Лише завдяки використанню авторитету і ресурсів Національної академії наук стало можливим офіційно оформити нашу участь у цій важливій міжнародній діяльності. І таким чином надати нашим науковцям можливість легально оприлюднювати результати, отримані ними на апаратурі, яку вони ж розробляли.

Тому — так, ми причетні й до відкриття бозону Хіггса, й до багатьох менш відомих загалу відкриттів, зроблених на колайдері; й до премії П. Хіггса і Ф. Енглера. Ми можемо цим пишатися, говорити про це, наводити цей приклад студентам, щоб заохотити їх до науки. Але при цьому ми маємо пам’ятати, що сучасна наука — це глобальний високотехнологічний процес, який потребує докладання системних зусиль і ресурсів. І якщо ми хочемо побачити українські імена в списках престижних премій, ми маємо розумно й послідовно витрачати ресурси на науку. Наприклад, не можна претендувати на визнання, якщо ти й твої досягнення не є «видимими»; якщо ти не представлений в рейтингових фахових виданнях, не береш участі в конференціях, не обговорюєш свої результати. А якраз участь у міжнародних конференціях — це те, на що коштів у інститутах уже кілька років немає зовсім. Тому й результати нашої роботи не є «видимими» за межами країни. Якщо ж говорити про фінансування самих досліджень, то слід зазначити, що з нашим рівнем ми не можемо претендувати на провідні ролі в глобальному співтоваристві. Усе просто: середній кошторис дослідження, що лежить в основі однієї пристойної публікації в середньому рейтинговому фаховому журналі, складає близько 100 — 150 тисяч доларів. Для журналів найвищого рівня цей показник перевищує один мільйон. Просте запитання: скільки в нас є проектів із таким кошторисом, і, відповідно, на яку кількість публікацій найвищого рівня ми можемо очікувати в наступні п’ять років? І залучення «грантів» та інших сторонніх коштів тут не допоможе — без системної внутрішньої підтримки ніхто вже грошей не дає, тож ні розвитку, ні модернізації не буде. Буде витрачання залишкового інтелектуального ресурсу на проведення чорнової роботи, буде відтік талановитої молоді, будуть винаходи і відкриття, хай і всупереч ситуації, але ж просто тому, що така вона є наука. Але не буде системного прогресу. Якщо ми хочемо прогресу, ми маємо підтримувати системний розвиток науки. Хоча б шляхом виконання власного законодавства, яке це передбачує. Необхідно забезпечити право і можливість ученому вільно оприлюднювати результати своїх досліджень у міжнародній фаховій спільноті; необхідно забезпечити участь України в наукових організаціях шляхом централізованої сплати членських внесків; необхідно підтримати оновлення устаткування та основних фондів. Ні академія, ні університети не впораються самотужки з цими завданнями, хоча кошти, з точки зору держави і порівняно із деякими урядовими витратами, тут потрібні не дуже великі. Але головне не це. Учений має бути вільним і відповідальним. Тому вчений має відчувати соціальний запит, має знати, що його робота є потрібною суспільству. Ми всі маємо зробити кроки назустріч одне одному. Якщо, наприклад, ми хочемо, щоб наука мала інноваційну та модернізаційну складові, ми маємо залучати науковців до прийняття рішень. Якщо науковці хочуть, щоб їхні результати гідно оцінювалися, вони мають доносити свою точку зору до людей. Лише поєднання зусиль вчених і суспільства приведе до розвитку. А тоді прийде й визнання, й навіть премії.

Юрій КОСТЮЧЕНКО, експерт із застосування космічних методів дослідження та використання супутникових спостережень земної поверхні для оцінки ризиків і небезпек, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України.

Початок теми: «У Нобелівську премію з фізики-2013 є український внесок»