ЩО РОБИТИ ЗI СВОБОДОЮ?
Пригадуєте запитання початку перебудови: «Чи легко бути молодим?» І тоді, і сьогодні насмілюся запевнити: молодим бути легко — з молодих починається Батьківщина.
Пам’ятаєте, коли ми були школярами, 30-літні вчителі здавалися нам дуже немолодими людьми. До якого моменту людину кваліфікують як молоду? Думаю, до того скорботного дня, коли вона скаже: «Раніше було краще». На жаль, ми в Україні маємо справу з іншою реальністю, коли цю нехитру думку у тій або іншій варіації висувають цілком молоді на вигляд люди. Чули розхоже вуличне «Вони там угорі тільки портфелі ділять», «Від нас нічого не залежить» та узагальнено-категоричне «У цій країні ніколи нічого хорошого не буде»? З потрійним запереченням! Або, як кажуть у криміналізованому середовищі, — «сплошная отрицаловка». Апофеоз «отрицаловки» можна бачити щороку після Дня незалежності ввечері на майдані Незалежності. Після заходу сонця сунуть юрби п’яних, агресивних молодих людей. Це вже Ніч незалежності. Незалежність від чого, цікаво? Передусім, думається, це незалежність від культури (йдіть обережно — можуть попасти пляшкою по головi!). Я все думала: чим мотивовані ця тотальна лайка, плювки під ноги, биття пляшок? І осяяло — свято ж не їхнє! Хоч усе як годиться — і парад, і співи, і феєрверк за вищим розрядом… А однаково спадає на думку Салтиков-Щедрін: «По осени, как всегда, подоспел праздник предержащих властей».
Може, потрібно ще років п’ятдесят, щоб національне свято стало «своїм» для тих, хто його святкує. Адже таке свято можливе тільки в громадянському суспільстві, яке, як відомо, є не тільки непрямою альтернативою державної влади, але — бери вище! — ставить державу собі на службу. Поки цього немає, всі свята будуть «їхніми», а нам залишиться старече бурчання.
Зарубіжні «тати» називають нас «країною перехідного періоду». Смішно спостерігати, але всі негаразди перехідного віку в нас у наявності, й окремі особистiснi якості підлітка можна спробувати транспонувати на всю молодь. А якщо придивитися, то й не тільки на молодь. Неохайна зовнішність: уявімо на секунду брудних подлітків-бомжів, або, з другого боку, — «культову» неголеність- нечесаність молодіжних музичних кумирів.
«Стадність» — дружне одностайне очманiння від чергової новоспеченої «зірки». Схильність до «чужих впливів»: узяти, наприклад, поширений серед підлітків синдром слова-паразита «вау!» «Гормональна» сексуальність: оголена натура (звичайно, виключно жіноча) — у будь-якій торговій точці неосяжної батьківщини. Спалахи агресії: пригадаємо, наприклад, молодіжну акцію протесту перед ВР, коли випустили на волю свиней із табличками-іменами. Добре, якщо ініціатива виходила від самої молоді, — а то, буває, і дорослі дядi навчать.
Хвороби перехідного віку, як відомо, легко минають, але для цього потрібні дві умови. Перше: щоб стати зрілою людиною, підліток повинен усвідомити свою індивідуальність. І друге: щоб стати індивідуальністю, він повинен відособитися, «відірватися» від своїх батьків. І від старих ідей.
Дуже шкода, але й на одинадцятому році незалежності нашої Батьківщини смію констатувати: нинішні шкільні випускники живуть у країні «подвійної брехні». Грубо кажучи, ринкову економіку їм «тлумачать» колишні компартійці, а ринкову політику — колишні комсорги.
Моєму поколінню було легше — ми ще самі встигли побути (трохи) комсоргами і партійцями, тому маємо хороший нюх на «комсюкiвську» лексику і патріотичну фразеологію. Нинішня молодь — вірусоносії, і самі часто не здогадуються про це. У протиборстві конкуруючих ціннісно- нормативних систем (соціалістичного «общака» і капіталістичного індивідуалізму), коли діди ще стоять на класових позиціях (хоч ноги уже не ті), батьки переминаються з ноги на ногу (частково визнають, частково відмежовуються, частково не поступаються принципами), що ж залишається дітям? Якщо говорити не про духовну еліту молоді, а про середньостатистичного хлопчину з середньостатистичного міста — йому поки залишається для життя такий самий середньостатистичний «пофігізм» в очікуванні, коли суспільство трансформується хоч би до якоїсь зручнозрозумілої форми. У нудному очікуванні цей хлопчина демонструє нам, знову ж таки, від нудьги, різні фокуси — то зневагу елементарних загальнокультурних вимог, то нездатність до діалогу з собі подібними, то атавістичну тоталітарну нетерпимість, а то й пряму агресію.
Вічна тема — самоідентифікація молодіжних груп. Мужик — не баба, рокер — це тобі не квакер, «у цих штанах ти схожий на нефора», а репери і альтернативники взагалі не можуть спокійно дивитися одні на одних. Але зате всі «просунуті» дружно зневажають гопів-попсовиків. Тут, щоправда, має місце ще й ідеологія територіальної війни, що бере свій початок від давніх кулачних боїв «місцевих» з «чужаками». Вічний «центровий» снобізм протиставляє себе такому самому «снобізму околиць»: для київської молоді чернігівська — безнадійні провінціали, для сімферопольської — бахчисарайська. Таким чином, провінцією стає вся неосяжна Батьківщина.
А позитив де? — запитаєте ви.
Судячи з моїх спостережень, саме тут — у здатності «переробити», «перелопатити», «переорати» спадкові хвороби — і пролягає вододіл між посттоталітарною, закомплексованою, агресивною і бідною свідомістю — і свідомістю нової, справжньої, автентичної, веселої людини — людини майбутньої. Плювати на генетичну обумовленість! Плювати на каламутні вигадки про те, що покоління майбутнього виросте через 50 років! Майбутнє починається сьогодні, у цю хвилину — і саме з мене!
Студенти театрального інституту, які відповіли на запитання, якими вони уявляють перспективи власного життя в Україні, на «дитячі хвороби лівизни» уже не страждають. Цим молодим людям уже не соромно любити свою країну й оптимістично пов’язувати з нею свою подальшу кар’єру. Вони не бояться ні «українізації», ні «русифікації», тому що вільно говорять обома мовами, а на додаток до них освоїли ще одну-дві мови міжнаціонального спілкування. У цілому вони немовби залишили нам це невдячне заняття — «проситися до Європи», — а самі вже і почуваються, і живуть по- європейськи. Проблеми цих молодих людей — у цілком іншій площині: як виразити себе в мистецтві, знайти цікаву і добре оплачувану роботу, в чому сенс мого існування, що я можу зробити для своїх рідних і для людей загалом. Вистава «Тінь», поставлена цими молодими людьми на сцені «Молодого театру», подарувала мені тверду впевненість у майбутньому нашої з вами країни. Звучить пафосно — але точно.
Пригадуєте висловлену вище думку: щоб стати дорослою, людина повинна відокремитися від своїх батьків? Й уміти відмовитися від старих ідей. А пам’ятаєте фільм епохи перебудови «Убити Дракона»? Дракон іронічно запитує лицаря Ланселота: «Хочете подарувати їм свободу? А що вони з нею робитимуть?»
Ура, молоді, вам тепер легко бути молодими, — ви живете у вільній країні! Залишилися дрiбницi — навчитися з цією свободою поводитися. Причому не завтра і не за кордоном — а тут і сьогодні.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Питання, які піднято у листі Ольги Владимирської, настільки актуальні, що ми вирішили запропонувати читачам, і в першу чергу — тим, кому «до тридцяти», подискутувати про сучасну молодь. Нас цікавить ваше бачення проблеми молодих, їхніх взаємин як у молодіжному середовищі, так і зі старшим поколінням, ким вони відчувають себе у незалежній Україні, чи пов’язують з нею свою долю і чи готові прийняти на себе відповідальність за майбутнє країни? Чекаємо ваших листів за адресою: 04212, Київ 21,вул. Маршала Тимошенка, 2л; e mail; privat@day.kiev.ua.
