«Що ви робите з народом?»

Подальша доля «ДНР», а разом з нею й усього донбасівського хаосу, залежить від двох засадничих чинників: настроїв «знизу» і рішень «зверху». Якщо точніше — від визначальних тенденцій у цих настроях і рішеннях.

Настрої «знизу» — це динаміка ставлення місцевого населення до того, що відбувається в регіоні, зокрема тієї частини місцевого населення, яке підтримувало й продовжує підтримувати «ДНР». Рішення «зверху» — це стратегії поведінки, яку в нинішньому російсько-українському конфлікті обирає Кремль.

Поза сумнівом, особливим чинником, що втрутився в ситуацію, стала трагічна загибель малайзійського «Боїнга». Незважаючи на всю очевидність цієї трагедії, поки що не зовсім зрозуміло, як у результаті вона позначиться на донбасівських настроях і кремлівських рішеннях. З урахуванням, звісно, того, що перші, як і раніше, залишаються значною мірою під інформаційно-пропагандистським впливом других.

НАСТРОЇ «ЗНИЗУ»

У сьогоднішньому Донецьку, куди «стрєлковці» відступили зі Слов’янська, з’явився новий тренд ставлення до «ДНР» серед тих, хто спочатку ставився до неї лояльно. «Відбуваючи — відбувай», — вочевидь, саме так можна позначити те ставлення, з яким багато дончан зустріли бойовиків на чолі з Ігорем Гіркіним, побоюючись, що їхній прихід може стати знаменням повторення слов’янського сценарію в столиці Донбасу.

З недавньої розмови однієї мешканки Донецька з «народним губернатором» Павлом Губарєвим:

— Зробіть перший крок! Зробіть, будьте мудрими! Підіть, звільніть мільйонне місто, не робіть нас заручниками!

— Нам бігти нікуди...

— Тому ми повинні з вами загинути?..

— Тому ви повинні, якщо є можливість, виїхати.

— У мене немає цієї можливості! У мене онук — інвалід, ви розумієте?! У мене грошей немає, у мене здоров’я немає. Що ви робите з народом? Розумієте, ми голосували раніше вас, а тепер всі проти вас.

— Не говоріть за всіх.

— Добре: підставляєте нас!..

Діалог говорить сам за себе, проте такі гіркі настрої серед тих, хто спочатку підтримав «ДНР», далеко не повсюдні в шахтарській столиці. Багато дончан, звісно, продовжують пасивно або активно виступати за «республіку». Особливу роль у цьому, безумовно, відіграє той факт, що всі вітчизняні телеканали зараз у Донецьку відключено, а показують лише російські.

Але є ще й інший аспект — соціально-психологічний. Деяким, мабуть, просто страшно перестати інертно підтримувати «ДНР», тому що це означатиме визнання свого промаху на «референдумі» 11 травня. Тобто справа не стільки в ідеологічних питаннях, скільки в проблемах морально-політичної самооцінки. До чого може додаватися страх, що якщо «республіка» буде остаточно витиснена українськими військами, то останні, відновивши контроль над територією, влаштують «чистки» серед тих, хто просто ходив на цей «референдум».

Виходячи з цього, перед офіційним Києвом сьогодні стоїть специфічне завдання — розвіяти подібні страхи у представників відповідної групи донецького населення, щиро доносячи до них в тій чи іншій формі думку про те, що все можна почати з чистого аркуша, що для України вони як громадяни цієї країни все-таки важливіші, ніж їхні травневі галочки.

РІШЕННЯ «ЗВЕРХУ»

Хоч би якими суперечливими сьогодні здавалися донецькі настрої, їх зрозуміти і передбачити все ж простіше, ніж особисту політичну волю окремо взятого лідера, під якого підстроюється вся внутрішня й зовнішня політика держави. Сусідньої, зрозуміло, держави.

Російський політолог Станіслав Бєлковський, аналізуючи у своєму блозі позицію, в якій опинився Володимир Путін після авіакатастрофи на Донеччині, наводить досить-таки символічну цитату з авторської праці президента РФ «Від першої особи» (2000 рік):

«Я раз і назавжди зрозумів, що означає фраза «загнати в кут». У під’їзді жили щури. І ми з друзями весь час ганяли їх палицями. Одного разу я побачив величезного щура й почав переслідування, поки не загнав його в кут. Бігти йому було нікуди. Тоді він розвернувся й кинувся на мене. Це було несподівано й дуже страшно. Тепер уже щур гнався за мною. Він перестрибував через сходинки, зіскакував у прольоти. Щоправда, я все одно був швидший і зачинив двері перед його носом».

На тлі цього Бєлковський робить висновок: якщо Путін відчує збільшення тиску на себе, він може збільшити допомогу сепаратистам, підсилити конфронтацію із Заходом, підвищуючи ставки в грі, сподіваючись на те, що, чим вища ставка, тим швидше Вашингтон буде вимушений санкціонувати переговори.

У той же час головними тезами господаря Кремля на недавньому засіданні Радбезу РФ стали заяви про те, що прямої воєнної загрози Росії та її територіальній цілісності немає і що революція їй теж не загрожує. Навздогін до цього російський представник в ООН Віталій Чуркін днями повідомив, що трагедія з малайзійським «Боїнгом» могла бути «конфузом» проросійських бойовиків, але, мовляв, терактом це вважати не можна. Усе це може свідчити про те, що Путін у першу чергу хоче переконати самого себе, що в його кутку все спокійно й надійно, що в авіакатастрофі 17 липня винен не він особисто, а неуважні представники «ДНР», від яких він відректися просто так не може.

І тут ймовірними є три сценарії подальшого перебігу подій:

1. Після трагічної загибелі «Боїнга» російський президент визнає, що час зупинитися й потихеньку згорнути кампанію дестабілізації становища на сході України, боячись того, що продовження агресії зажене його на міжнародній арені зовсім в глухий кут.

2. Кремль обере абсолютно цинічно-спокійну стратегію, що, мовляв, «ополченці, звичайно, припустилися помилки, підбивши малазійський літак, але це ж не теракт, і війна на цьому не закінчується...», продовжуючи при цьому говорити гарні слова про те, що все потрібно вирішувати шляхом діалогу.

3. Путін остаточно відчує себе тим щуром, від якого він втікав у дитинстві, й збільшить свій військово-політичний наступ на Україну, показуючи Заходу де раки зимують.

Дай Бог, щоб російський президент усе-таки відчував себе людиною й реалізував перший «миротворчий» сценарій, який у певному значенні вимагає набагато серйознішої сили духу, ніж другий — «холоднокровний» або третій — «щурячий».