Сільський учитель: держава робить із нього фермера

Безперспективна монотонність і сірість гонять у безвихідь, а власна і шкільна бідність жене світило знань після уроків горбатитись на свій пай. Це у звичайний день, а в базарний — «сонце» тягне у місто важкі сумки з молокопродуктами власного виробництва. Так зводить кінці з кінцями більшість...

УЦІНЕНИЙ ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ ХЛІБ

Незалежність залишила сільського вчителя в тих самих санях, у яких він сидів до проголошення державної свободи. За 11 років проблемні кути лише загострились. Якщо при Союзі сільський учитель на свою зарплату не міг жити з шиком, то тепер не може вижити. Зарплата коливається десь від 170 до 200 грн. Це при повному навантаженні — 18 робочих годин щотижня. З повною ставкою щастить не всім. На Вінниччині є села, в яких учителі працюють за 0,25 відсотка ставки. Вони отримують по 30 — 40 грн. і радіють, бо ще три роки тому в області не було такого педколективу, якому б не затримали зарплату на півроку, а то й більше. Замість грошей пропонували цукор і бензин. Тепер такого нема: борги повернули усім учителям області і навіть виплатили відпускні та оздоровчі. Але колишніх, хоч і мізерних, надбавок на електроенергію і опалення не дають. «Дію ще радянського закону, який враховував, що вчитель палить дома світло, сидячи вечорами над учнівськими зошитами, — пояснює Іван Гамрецький, голова Вінницької обласної профспілки вчителів, — уряд призупинив. Від нього в наш бік лунають лише обіцянки. Обіцяли-обіцяли наблизити зарплату до середньо- промислової (близько 500 грн.), а в бюджеті цих грошей не передбачають».

Сільський люд закорузлий і інертний, чи то просто терплячий і миролюбний. Кожен намагається вижити сам. Недавно молода вчителька, яка має у сільській школі неповний робочий тиждень, стала моєю колегою. Відпрацювавши в школі, вона їде в обласний центр, де підробляє журналісткою в одній з місцевих газет (її село недалеко від Вінниці). Менш талановитою, але більш підприємливою виявилась вчителька з села Озаринці Могилів-Подільського району Галина Гнатик. Купила міні-пекарню і в старій батьківський хаті випікає для односельців по 300 — 400 буханців хліба щоденно. За таку винахідливість її навіть хвалили в місцевій пресі. Втім, це поодинокі випадки. Найпоширеніший та водночас основний прибуток для сільського вчительства — город і корова, а найчастіше — кілька рогатих годувальниць. Ще й на додаток свині й інша дрібна худоба і птиця. «Сільські вчителі не можуть приділити належної уваги своїй роботі, — каже Оксана Рубан, провідний спеціаліст відділу загальної, середньої та дошкільної освіти Вінницького обласного управління освіти і науки. — Прийшли, відбули уроки і бігом до господарства чи на город». Ясно, що це впливає на якість навчання та, мабуть, це погано уявляли ті, хто замість пристойної зарплати ставить вчителям земельний пай.

МИЙТЕ ДОШКУ ЦУКРОМ — БУДЕ ЯК НОВА

У 2000 — 2001 навчальному році у Вінницькій області в аварійному стані працювали 15 шкіл, у наступному сезоні їх стало вже 21. Слава Богу, до цієї пори жодна з них не завалилась і нікого не прибила. Ще два — три роки тому у сільській школі дефіцитом була крейда. Зараз це єдиний навчальний матеріал, якого вдосталь. Все решта — латані-перелатані залишки радянської освіти.

У школах уже давно зжилися із свинями. Цей стан став звичайним. До нього досить непогано пристосувались у деяких школах. Їх називають показовими і хвалять директора за те, що все тримається на плаву. Як правило, тримає він та кілька вчителів iз педколективу — вихідці із могікан, педагогічні кити, що доживають до пенсії. Вони примудряються самі себе забезпечити наочністю і затишком у класі. Тому несуть штори, вазони, вишиті рушники, глечики. Замість ленінських, ними ж раніше організованих, тулять куточки історії села чи просто народознавства. У кінці кожної чверті вони організовують миття парт господарським милом і натирання підлоги керосином — блищить як нове і шашель не їсть. Реставрація дошки обходиться дорожче: раз на тиждень її миють цукровим сиропом. Учителі вже так змирились з тим, що їх забули, що навіть самі малюють географічні й історичні карти. «Точності нема, але вже є на чому показати, де та річка і звідки ті вороги наступали», — каже директор середньої школи села Сосонка Вінницького району Вінницької області Михайло П’ятак. Художниками-оформлювачами, самі того не бажаючи, стали мовники й математики. Сяку- таку наочність клепають i фізики. У цій же сосонській школі, яка вважається однією з кращих в районі, вчителька біології не тільки малює, засушує, а й заспиртовує все, що може. От якби ще хіміки навчились самі робити реактиви!

У Сосонці рук не покладають ні вчителі, ні учні. Цієї осені назбирали в місцевому лісництві 500 кг жолудів. За це лісник випише школі дрова. З них директор сподівається відібрати кращі, щоб робити наочність. До дерев’яних рамок прибивають шпалери, по них малюють, клеють, а потім обтягують прозорою плівкою і стенд готовий. Тематику придумують самі: історія села, видатні особистості краю, гімн, герб, прапор і так далі. Це все нове. Старе, але придатне для навчання підклеюють, підбивають. Бідність вчить винахідливості. Але з’їдає гідність і не виховує бережливості. Вчителі помітили, що до старих речей, навіть реабілітованих, діти все одно не ставляться, як до нових. На жаль, справжні гроші саморобними не замінити. Тому заповзятливі директори, якщо вони на своєму місті, активно шукають спонсорів. Це вдається тільки в таку чудодійну пору, як депутатські вибори. «Необхідно запровадити змішане фінансування сільської школи, — пропонує Іван Гамрецький. — Неоподатковувати добровільні пожертви меценатів і покласти фінансування школи не тільки на районну раду, а й на сільську, яка зараз не має права дати гроші своїй школі».

ПРИРЕЧЕНІ

У селах завжди народжувались самородки. Випускники сільських радянських шкіл зараз керують країною, відкривають ноу-хау, співають, пишуть і б’ють спортивні рекорди. Нічого дивного. Сільські діти раніше звикають до праці, до самостійного і швидкого прийняття рішень, Цього вчить навіть така звичайна у селі справа, як випас худоби. На полі малим пастухам нема з ким радитись і коли роздумувати. У селах пізно лягають і рано встають. Навіть найменші мають свої обов’язки в господарстві. Це робить дітей стійкішими в життєвих замаганнях. Мальовничість сільських пейзажів і їхнiй простір спонукає до розвитку думки і творчої уяви. Приблизно так з’являлися нестандартні особистості. Саме з’являлися. Тепер сільські діти, як кажуть учителі, інші. Вони стають жорстокішими і розважливішими, розраховують лише на свої сили і прагнуть чим більше грошей.

Батьки переконані, що здобути фах можна лише за гроші, переконують у цьому дітей і не підтримують у них бажання вчитись. Воно виникає лише тоді, коли суспільство потребує освічених особистостей. Сільське суспільство сімома потами бореться зі злиднями, а всі невдачі та безвихідь заливає горілкою і дивиться на світ через телевізор. Потреби культивує відповідні — споживацькі. Пияцтво в селі стало масовим. Вчителі бачать, як миттєво спиваються їхні випускники, які ще два — три роки тому були непоганими учнями.

Сосонка — одне з найбільших сіл у Вінницькому районі. У радянські часи тут були паралельні класи, у 2001 році у школі було 438 учнів, а вже через рік — 392. У наступному році в цій школі треба буде скоротити посаду вчителя початкових класів. У 2001 — 2002 навчальному році, в порівнянні з попереднім роком, кількість вчителів по області зменшилась на 392 особи. Основна причина: скорочення мережі класів через відсутність дітей. У 20 школах області вчаться до 10 учнів, у 14 — менше 40. І тільки дві неповносередні школи в області мають більше, як 300 учнів, надалі буде ще менше. «Народжують по одній дитині, а 3—4, як правило, у неблагополучних сім’ях, — розповідає Михайло П’ятак. — Навіть у селах ці діти недоїдають. Знаю таких учнів, що сплять на мішках, а уроки вчать на каструлях».

Від попередніх нове покоління суттєво відстає у мисленні. Таку ж прірву досвідчені вчителі бачать між собою і молодими педагогами. «Молодь уже так працювати, як ми, не буде. У багатьох просто немає хисту і самовідданості», — знов шкодує Михайло П’ятак.

Ще кілька років — і вчительське сонце зайде за обрій. Освіта втрачає кадровий потенціал, особливо сільська. Вже зараз сільська школа відчула гострий дефіцит вчителів-предметників.

СНІГ НА ГОЛОВУ

Соціальний рівень і статус учителя залишається на мілині, про сільського немає й мови. Престиж фаху впав як ніколи. Серед вузів Вінниччини за попитом у абiтурiєнтiв лідирують медичний та політехнічний. У педагогічний, як каже Іван Гамрецький, поступають слабші, хоч там на одне студентське місце чотири претенденти. Кращі з випускників, отримавши посвідчення про вищу освіту, минають школу і шукають більш високооплачувану роботу. Ті ж, хто йде на вчительський хліб, усіма правдами й неправдами зачіплюються за місто, або бодай за райцентр. У селі вчителя-предметника чекає малокомплектна школа, у якій він працюватиме на третину ставки. Повних 170 грн. зарплати треба вибігати не менш як по трьох школах. Вчителі ходять пішки, у кращому разі — добираються на попутках або велосипедах. «Підвозу» потребують понад 1000 вчителів. Якщо ж село віддалене, там викладають вчителі-пенсіонери. Вони становлять шiсть відсотків від працюючих в області освітян. Якщо ж нема й пенсіонерів, учителі викладають самі те, що не викладали ніколи. В одному з сіл Могилів-Подільського району вчитель біології почав вчити дітей англійської мови. Коли сам був учнем, вивчав німецьку. Як читаються звуки найпоширеніших англійських фраз, його навчила донька. У Чечільницькому районі кожен шостий учитель додатково викладає не свій предмет. Вінницькі випускники інституту іноземних мов перекладають листи в шлюбних агенціях, працюють на фірмах, дають приватні уроки і невідомо, що ладні робити ще, аби не їхати в село. Між тим відважні знаходяться. У село Хмільницького району після закінчення вузу поїхала викладати молода сім’я зі Львова. Коли Іван Гамрецький, як голова профспілки, дізнався про їхнє життя, сприйняв це як знущання: «Вчителі харчувалися салом та магазинними огірками, які, крім них, ніхто в селі не купував. І чекали зарплати, щоб поїхати додому і привезти торби з харчами».

Молодий вчитель отримує 167 грн. Навіть якщо він пропрацює за фахом усе життя і здобуде вищу категорію, його зарплата зросте на 30 грн. Підвищувати свою кваліфікацію в селі практично неможливо. Немає доступу до останніх методик і навіть такий примітивний спосіб, як самоосвіта з фахового журналу, став розкішшю. Передплатна ціна сягає за половину зарплати. По одному примірнику предметних журналів передплачує районне управління освіти. Але хто з села, обтяжений домашнім господарством, поїде за 30 — 40 км читати журнал? Та навіть і це не для всіх можливе. В області є район, у якому не передплатили журнал з жодного предмета. Свою професійність сільські вчителі покращують на двотижневих курсах підвищення кваліфікації раз на п’ять років. Там же вчаться нових предметів. Як правило, історики готуються паралельно стати географами. Місцевий педагогічний університет теж перейшов на підготовку вчителів широкого профілю.

Але нові випускники теж для села не надія і не порятунок. Молодому вчителю, який, можливо, відважиться приїхати в село, потрібно десь жити, щось їсти і одягатись. А його зарплата відрізняється від мінімальних 165 грн. двома гривнями. От і живи. Та й молодим і дозвілля влаштувати, і одружитись треба. А соціально-побутова сфера села давно зникла і цим прирекла село на загибель. «Найбільша проблема сільської освіти, — каже Іван Гамрецький, — поставити все з ніг на голову. Якщо не буде реального фінансування, то які б гарні програми розвитку села не складали, якими б не засипали обіцянками освітян, толку не буде й далі».

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Школа виблискувала свіжістю будівлі. До неї вели паркові алеї, неподалік виднівся сад. Тут же акуратними будиночками поставали медпункт, спортзал, басейн, критий тенісний корт, футбольний майданчик і навіть шкільний планетарій і фонтан. У цій школі здобувають середню освіту і водночас потрібний для життя в селі фах. Хтось вчиться на фермера, хтось на бджоляра, а комусь до вподоби ветеринарія чи рослинництво. Ця школа — одна на кілька сіл. До неї по асфальтованих дорогах під’їжджають автобуси з учнями і вчителі на власних авто. Щоб потрапити до цієї школи, діти спочатку вчаться у своєму хуторі. Там викладає вчительська сім’я, яка знає необхідні для базової школи предмети.

Цей сюжет я взяла з малюнків сосонських сільських учнів на тему «Моя школа». І нехай це фантазія. Однак зброя і техніка, описані фантастами в минулому столітті, стають реальністю. Можливо, і цей сюжет оживе через якесь століття. Правда, за однієї умови: якщо майбутнє чудо-село остаточно не вимре і не отупіє від горілки.