СІМЕЙНІ УРОКИ: між ненавистю і любов’ю

Мої батьки — діти репресованих (1937 р.) і засланих, зустрілися і одружилися в Сибіру, на своєрідному інтернаціональному п’ятачку (кержаки — пани — бендерівці). І перше, що я засвоїла назавжди: в Сибіру немає національностей, тому що виживає тільки людське. І дякую Богу, що я — сибірячка. Це моя самоідентифікація.

Сім’я матері була розкуркулена (дармоїди), сім’я батька не вписувалася в «епоху хама» (вислів Д. Мережковського) через походження («біла кістка»). За міркуваннями «батька народів», діти відповідали за батьків з 12 років. І мої батьки по повній програмі...

Немає сенсу розшифровувати цю програму — вона у всіх репресованих однакова. Але не всіх однаково програмувала...

Мама виховувала нас в надзвичайній суровості («ціліші будете!»), майже за уставом, «без божества, без натхнення», караючи за найменшу провину. Мета була благою: ми повинні бути охайні, культурні і освічені і до того ж поводитися скромно, ніде не висовуватися, але покладатися тільки на самих себе, тому що «нас завжди буде видавати прізвище». І те, що пробачать іншим, нам не будуть прощати ніколи. Все це було незрозуміле, але не страшне. Про політику в домі не говорили... до 70-х років. Але мама завжди викликала у нас подвійне відчуття. І ми усвідомили її суть набагато пізніше.

З одного боку, це була ламана-переламана життям людина, яка робилася жорстокою, яка ненавиділа Сталіна (її батька розстріляли на дев’ятий день після арешту, а вагітну матір посадили на п’ять років за підібрані в полі колоски), але яка визнає необхідність порядку. Людина, що не пізнала батьківської любові (з трьох років вже працювала зі своєю матір’ю в полі), вигодувана страхом і неуцтвом, надірвана тяжкою працею (з 13 років за сталінською рознарядкою разом з іншими дітьми взимку на конях возила ліс за 200 км вовчою тайгою).

Але негоди і загартували її, сформували характер (ще який!), придатний для виживання в умовах суворого Сибіру і нелюдської системи. І вона тягнула на собі сім’ю (четверо дітей), не скаржачись і ніколи не прохаючи допомоги у благополучних родичів по батьківській лінії. Вони не прийняли її в «своє коло», тому що її «завжди видавало походження». Все це було жахливо і викликало щемливу тугу.

З іншого боку, мамине походження, її неуцтво (чотири класи) зберегли горезвісну дитячу наївність, яка, в свою чергу, зберегла в ній життєстверджуюче начало: так безпосередньо бавитись iз oнуками і так щиро веселитися, як уміє вона, ми, її діти, так і не навчилися. Вона любила читати, вбиратися і бути на людях, з усіма знаходила спільну мову, охоче допомагала іншим, привітно приймала гостей. І при цьому потребувала розуміння, але навіть не намагалася зрозуміти ні нас, дітей, ні чоловіка. Її «наука» була простою і гнучкою: ласкаве теля двох маток смокче; той правий, у кого більше прав; упрешся — переламаєшся; знати не знаєш — і провини немає; дають — бери, б’ють — біжи; їх воля — наша доля; будь, як усі, і проживеш довге життя...

Ми засвоїли цю науку з точністю до навпаки. І слава Богу.

МІЖ СОБОЮ І СВІТОМ

Повною протилежністю мамі був батько. Він мало говорив, мало їв, мало пив, не любив піджаків і френчів (замінював їх світлими жакетами), коротких курток і куцих пальт (щоб було до п’ят!), головних уборів (особливо кепок), шумних компаній, сальних жартів, обрядів і забобонів, весільних церемоній.

Будучи людиною освіченою, філософом за вдачею, тонким і вразливим, він вважав за краще жити на відшибі, збоку від людських бажань і пристрастей, постійно ходив до лісу на полювання («Що убив?» — «Ноги...») або виїжджав на риболовлю (причому завжди один). Він був весь у собі і викликав у нас, дітей, майже містичну повагу: він був іншим, ні на кого не схожим. І його відповіді на наші численні запитання постійно заставали нас зненацька, породжували паніку і нові запитання. Він так і залишився для нас загадкою. Але я точно знаю одне: він не був таким сильним, як мама, але він був гармонійним у світі, де не було попиту на гармонію. Він не був борцем, але не був і угодовцем. І це проявлялося в його «науці».

Запитували про революцію.

— Не дай Боже, свині ріг, а мужику панство. Найбільш безжалісна людина — колишній раб, особливо добровільний. Ніколи і нікому не дозволяйте себе принижувати, інакше будете... боягузами.

— Ти за білих чи за червоних?

— За всіх.

Запитували про війну. Він ніколи не надівав бойові нагороди, навіть на день Перемоги, не приходив до школи «розповісти про героїчне минуле», в домі ім’я Сталіна ніколи не вимовляли.

— Коли помер Сталін?

— Він не помер. Поки живе ім’я, живе і він...

— Чому ти не надіваєш медалі?

— Я ще не повернувся з війни.

— Але ти ж повернувся!

З війни не повертаються.

Ми кілька разів переїжджали, щоб бути ближче до «цивілізації». І завжди на новому місці оточуючі спочатку сприймали нас, м’яко кажучи, недружньо. Одного разу увечері батько повернувся додому побитий, весь у синцях: з десяток молодих хлопців били «чужака» ногами. І це нашого розвідника, що володіє прийомами самбо! Ми були приголомшені. «Чому ти не дав їм здачі?» — «Боявся вбити...» І навчив самбо не тільки синів, але і дочок.

Ми знали, що батько вбивав на війні. Але він не міг зарізати курку. Вбивав і на полюванні, але тільки з рушниці, і вовка, що навіть поранився, або ведмедя добивав пострілом. «Людина також звір, — говорив він. — І треба вбивати звіра в собі». — «Але тоді помреш і сам?!» — «Ось тоді точно не помреш...» Він ніколи не дивився фільмів про війну.

Одного разу розповів про бій, під час якого солдату, що був праворуч, осколком від снаряда знесло підборіддя. Його кров заліпила батькові очі, обличчя, руки, але ворог був так близько, майже біля самих окопів, що не можна було відірватися від кулемета і витерти очі. І він стріляв наосліп, під страшний крик пораненого, але ще жахливішим був солодкий запах людської крові. І батько боявся ворухнути губами, щоб випадково не злизати цю чужу кров...

Позаду, на останній лінії окопів, знаходився так званий загороджувальний загін, завжди готовий вистрілити в спину своїм, якщо вони завагаються, захочуть зберегти життя і вирішать відступити...

Потім ходили в атаку, усіявши поле своїми і чужими трупами так, що ступити було нікуди. Оголосили обопільне перемир’я. Прийшла німецька техніка, вирила величезну яму, куди «наші» і «не наші» стали стягувати мертвих або частини їхніх тіл. Смерть зрівняла всіх, і яма була одна на всіх. Живі пригощали один одного сигаретами, і в їхніх очах не було ненависті, тільки бездонна втома і смертельна мука. Такі з війни не повертаються, навіть якщо залишаються в живих. На війні не буває переможців і переможених — за великим рахунком.

І великого б Сталіна не було, якби не було мільйонів маленьких сталіних, і великого Гітлера б не було, якби не було мільйонів маленьких гітлерів. І білі завжди стають червоними, коли ллється їхня кров, а червоні — білими, коли життя залишає їхні тіла, які клякнуть.

У минулому немає правди, тому що воно із віку до віку ділиться між «своїми» і «чужими». Тому воно завжди нереальне, наше минуле, що пахне кров’ю і тліном, розкромсане на частини роздвоєними людьми, які давно втратили почуття міри. У цьому минулому ніколи не було попиту на гармонію (попит народжує пропозицію...) і тому нічого в ньому не було створено такого, щоб взяти його в теперішній час як основу для гармонії теперішнього часу. Людську осатанілість не зупинили ні війни, ні концтабори, ні штучні голодомори. Вона виряджається в «пристойний» одяг відродження одного ЗА РАХУНОК іншого. Завжди за рахунок іншого, а не за свій рахунок.

Може, тому так страшно визнати нікчемність власної ціни? Так страшно вилізти через абстрактну широку народну спину на світ Божий і показати своє істинне ОБЛИЧЧЯ, свої спустошені очі і душі?! Вилізти і сказати: я — є, бо я — людина, і тільки в цій якості зрівняний з усіма людьми, і тільки в цій якості маю ціну. А людина — це цілісність, гармонія духовного і тваринного начал. І утверджується людина на землі саме цією цілісністю, а не за рахунок інших.

З самого мого народження, в школі, в інституті, в місті, в селі, в Росії, в Україні і до сьогоднішнього дня переслідує мене це розмежування «свій — чужий», «істина — п’ята колона». І все своє життя я намагалася утримувати рівновагу між собою і світом, як і батько. Але тут завжди пам’ятаю, що і фашизм, і сталінізм виросли на селекції, на розділенні людей на «своїх» і «чужих». І про цю нашу традицію не дозволю забути, але і відроджувати її не дозволю, навіть якщо залишуся одна.

ПТАХ НА ЗЕМНІЙ КУЛІ

Нас залишилося троє дітей... Молодшого брата убили свої ножем в серце відразу після армії — ми чекали його додому із Сомалі, де почалася бійня між «істинними» і «неістинними», цілих п’ять років, не отримуючи листів.

Старший брат служив в ракетних частинах стратегічного призначення. У школі він не вступив у комсомол, але ніхто в сім’ї не надавав цьому значення. У армії, та ще в таких військах, звернули увагу на те, що він, на відміну від інших, не носить комсомольський значок. Запитали: чому? Відповів: морально не готовий до високого звання. Підвищили по службі. Стали наполягати. Відповів: я — пацифіст. Можете без зусиль здогадатися, що відповів йому старший за званням, «батько рідної» частини... Але вранці брат встав в стрій зі значком на грудях: це був голуб на земній кулі. Командир зірвав значок і втоптав чоботом у бруд. Брат самовільно вийшов зі строю, підняв його, витер і поклав у нагрудну кишеню...

Після армії він вже не повернувся в соціум. Жив на відшибі...

АЛЕ Ж СОЦІАЛІЗМ Є

На околиці селища, де ми жили, була розташована зона (на іншому кінці — військова частина). Ви знаєте, як пахне зона? Я — знаю. Передати цей запах людською мовою неможливо. У ній не було політичних. Там відбували термін після другої судимості, ті, хто міг вбивати ножем, щоб жити за чужий рахунок, а також ті, кому просто не подобалися чиїсь обличчя... Осатанілі люди, а також ті, що грабували, не вбиваючи. Але всі пахли однаково. Їх не було видно, але запах ніколи не давав забути, що вони є, вони поряд.

Одного разу ми поверталися з батьком з лісу, де збирали гриби. Мені було років десять. Підійшли до залізниці. Шлагбаум був закритий — чекали поїзд. Я відчувала себе абсолютно щасливою, розморена тягучим, настояним на хвої і травах тайговим повітрям, присутністю батька, такого красивого і веселого, з променистими блакитними очима, з усмішкою, прихованою в куточках губ, і самою осінню, улюбленою порою року.

Залізничний потяг підходив повільно, а потім і зупинився перед нами. Ми не звертали на нього ніякої уваги, зосереджені розмовою. І раптом, я почула запах... запах зони. Піднялa очі і застигла від жаху. З вагонного віконця, закритого товстою решіткою, прямо на мене дивилися декілька пар очей, і нічого людського не було в цих поділених на квадрати обличчях, вірніше, у виразах цих облич, і нічого людського не було в цих очах... «Відвернися, — тихо сказав батько. — Це вже тварини». Щастя випарувалося, і до самого дому ми йшли мовчки.

Наявність зони зародила у мені страшний сумнів: а чи є у нас соціалізм? І після восьмого класу (15 років) я потай утікла з дому в Москву вирішити свої підозри. Успадкувавши від батька його чутливість і худорлявість, для контролерів поїзда я була схожа на чиєсь дитя, і мене не чіпали, хоч я їхала без квитка, з десятьма рублями в кишені. І доїхала, і знайшла дорослих друзів, які не тільки показали місто і кожний день купували фрукти (раніше я їх бачила тільки на картинці), але й купили квиток на зворотній шлях.

За місяць моєї пропажі батьки посивіли. Мама спробувала своїм виглядом показати, хто в домі хазяїн, але не утрималася і розплакалася. Батько, сидячи, курив і також тер очі, стверджуючи, що в них попав дим. Словом, все обійшлося. Але я стала іншою.

А тоді, замість «здрастуйте», я сказала батькам: «Але ж соціалізм є, але тільки в Москві. І це неправильно».

Ви знаєте, що значить не хотіти жити далі в 15 років? Усвідомити, що все — брехня, що ти живеш в абсолютно іншій країні, де запах тайги змішується із запахом зони і де твій героїчний батько соромиться надіти бойові нагороди. А люди удають, що все добре, все як у людей.

Сьогодні мені також невимовно соромно жити в країні, в якій старе видає себе за нове і запах убогості і неохайності нагадує запах зони. А люди удають, що все добре, все як у людей, тільки «чужинці» заважають розслабитися і отримувати задоволення, адже ми цього гідні — як у рекламі.