Скажи Cheese, щоб допомогти собі та іншим

У цієї родини є вражаюча сила духу, взаємна підтримка, світла радість, дивовижні знаки і безкінечна віра в себе і в зміни на краще. Немає лише вимог до держави чи звинувачень. Навіть їхня проста щоденна праця надихає більше від багатьох слів.

ВИХОДИТИ НА МАЙДАН У ДОНЕЦЬКУ БУЛО СТРАШНІШЕ, НІЖ БУДЬ-ДЕ

День у родині донеччан Юркових, які тепер живуть у хатинці на околиці Краматорська, починається о шостій ранку. Вони готують продукти, роблять засолку і вакуумацію. О пів на дев’яту робітник хазяйства Василь привозить свіже молоко, яке розливають та пастеризують. «У перший рік роботи нам було набагато важче, ми вставали о четвертій, бо Василя з нами ще не було і за молоком ми їздили самі, це 70 кілометрів у один бік, дороги сільські, розумієте? Чому так далеко? Ми дуже вимогливі до якості молока, беремо тільки після експертизи, ближче не знайшли», — пояснює 50-річна Людмила Юркова. Разом із чоловіком Володимиром та 39-річним братом Сергієм Долгопольським вони виготовляють молоді живі сири «ручної роботи» під веселою назвою «Скажи Cheese». Зараз їх налічується із десяток видів: є сир із кропом та базиліком, з волоським горіхом та кунжутом, з паприкою та оливками і навіть халлумі — кіпрський м’ятний сир, який можна смажити. Вирізняє цю українську роботящу родину те, що вони переселенці з Донецька, які одночасно втратили дах над головою й роботу. І цей затишний та духмяний екологічний бізнес почали з повного нерозуміння, як вижити із... 600 гривнями на трьох.

До війни всі вони працювали найманими робітниками — хто в ландшафтному дизайні, хто в науковому інституті. Зимою 2013—2014 року стали активістами Донецького Євромайдану, їздили на майдани до Києва та Харкова. Сергій, колишній дзюдоїст, потрапив під напад «тітушок» у харківській книгарні «Є» 11 січня 2014 року, де він стояв у охороні форуму Євромайданів. Людмила запевняє, що, порівняно з іншими містами, виходити на український мітинг у Донецьку було страшніше за все. «Збиралося десь 300 людей, і нас оточували гопники з ланцюгами й битами», — згадує вона. Остаточно Донецьк перетворився на пекло після звірячого побиття української ходи навесні 2014 року за повної бездіяльності міліції, розповідає Людмила. Сергій поїхав у Харків, а подружжя Юркових залишилося із хворою матір’ю Володимира, яку не можна було залишити. «Настрої в Донецьку були різні, але багато людей просто не розуміли, навіщо був Майдан, і сиділи вдома. І ніхто не вірив, що почнеться справжня війна. Думаю, якби сьогодні в донецьких спитали, чи вийшли б вони на Майдан, знаючи, чим обернеться їхня інертність, то вийшло би багато людей», — впевнена Людмила.

ШЛЯХ ДО СИРУ

Взимку 2015 матір Володимира померла, і вже в березні родина виїхала до Краматорська та оселилася на дачі, яку збудували батьки Людмили. «Встигли поїхати вчасно, бо одразу до нашої квартири увірвалися бойовики, все розтрощили. Їх розлютили українські прапори, які я пошила, чекаючи на нашу армію», — каже жінка.

У Краматорську до родини приєднався брат Людмили Сергій, який рік прожив у Харкові з друзями. Разом родичі почали думати, чим зайнятися, висувати різні ідеї. «Був момент, коли я просто питала кудись у небо: Боже, я не знаю, що робити. Підкажи!» — розповідає Людмила. Такою підказкою вона вважає раптову пропозицію Сергія варити сир. До того ж їхня бабуся, яка жила у Вінницькій області, працювала в молочній промисловості, і смак справжніх молочних продуктів у родині знали з дитинства. Проте пропозицію спочатку відхилили, бо, дізнавшись на ринку ціни на сир та молоко, вирішили, що виробництво не окупиться, тож спробували зайнятися фермерством, пробували робити ковбасу та сало.

Через кілька місяців — і знову несподівано — Юрковим подзвонили і спитали, чи є в них сир. «Це були продавці з ринку, яким ми залишили свій телефон, коли з’ясовували ціни. І раптом Сергій відповів, що сир є — хоча його не було! І пообіцяв до вихідних привезти. Нічого не залишалося, як виконати обіцянку», — сміються сестра із братом. Постала майже нездійсненна задача: знайти молоко по 5 гривень за літр, бо в середньому продавали по 9. І сталося диво — приїхавши у сусіднє село, вони знайшли молоко саме по 5 гривень і змогли купити 10 літрів. До вихідних на кухні зварили першу голівку домашнього сиру, яку і відвезли змовникам. Наступного разу купили вже 15 літрів молока для двох голівок. Так із мізерним вкладенням почалося виробництво екологічного сиру, який сьогодні продається не тільки в Краматорську та Слов’янську, але й у Києві, Харкові та Трускавці. Тільки восени 2015-го родина отримала грант у тисячу доларів від чеської благодійної організації, за ці гроші купили пастеризатор, вакууматор та інше обладнання. Сьогодні родина виробляє від 150 до180 кг сиру на тиждень, навчається робити твердий сир та реконструює одне з приміщень під «справжню повноцінну сироварню». «Цікаво, що наші найперші клієнти, які фактично підштовхнули почати виробництво, і досі працюють із нами», — відзначає Сергій.

БУДУВАТИ УКРАЇНУ, ЗРОБИВШИ ЯКІСНИЙ ПРОДУКТ

«Виготовлення сиру — це надзвичайно прекрасний процес! — наголошує Сергій. — Це продовження життя молока. Навіть на роки». Двома головними важелями, які вплинули на вибір саме цього бізнесу, в родині називають насолоду від процесу виробництва та можливість робити натуральний продукт, бо промислові сири здебільшого роблять із сухого молока та додають хімію. Також це виробництво є засобом змінювати країну на краще, впевнені Юркови. «Я не можу воювати, — хитає головою Людмила. — Не можу взяти в руки зброю, захищати країну, але я можу побудувати нову Україну тим, що роблю якісний продукт». Саме тому сировари готові передавати секрети виробництва всім охочим, бо вірять — чим більше людей будуть займатися подібним виробництвом, тим скоріше країна розквітне.

Із цим згодна голова харківської волонтерської організації «Атаптаційно-культурний центр» Євгенія Левінштейн, стверджуючи: «Ті з переселенців, хто рухається, — всі домагаються успіху!» Голова АКЦентру, яка півтора року проводила адаптаційну програму з самозайнятості та мікробізнесу, розповіла, що з двох тисяч переселенців із Донецької та Луганської областей, які проходили тренінги та навчання під керівництвом тренерів та справжніх бізнесменів, майже половина змогли реалізувати свої проекти. «Наприкінці програми ми влаштували бізнес-форум, де учасники захищали свої бізнес-плани. І орієнтовно 800 людей отримали міні-гранти на відкриття мікробізнесу чи для підвищення кваліфікації — це майже половина учасників! Тепер вони успішно працюють, заробляють собі на життя. Є вже відома козяча ферма переселенців у селищі Студенок, чебуречні, мережа перукарень, гусяча ферма. Ці люди не тільки не опустили руки, а надають якісні послуги, виробляють хороші продукти, піднімають рівень життя інших».

Дивовижно, але Людмила Юркова вважає, що війна в Україні змінила її свідомість на краще: «Я зараз розумію, що можу заробляти та розвивати бізнес — а що мені заважало бути підприємцем в Донецьку? Тільки рівень свідомості. Там я була найманим робітником, хоча й мріяла про свою справу. Саме війна і страждання зробили з мене підприємця».

Також у родині, котра, крім розвитку власного бізнесу, допомагає стати на ноги на новому місці іншим переселенцям та підтримує воїнів АТО, впевнені: «Нас рятує те, що ми допомагаємо іншим. І що більше віддаєш, то більше приходить!» Ця проста істина є рецептом щастя не менш цінним, ніж секрети екосиру.

Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство міжнародних справ Канади.