«Скіфська одіссея»: полеміка з Олександром Блоком
Кілька років тому американський перекладач і критик Майкл Найдан, надрукувавши в журналі «Сучасність» (1994, №10) свою статтю «Інші поети в творчості Ліни Костенко», заінтригував мене одним вельми цікавим дослідницьким сюжетом. Йшлося в його статті про інтертекстуальні явища в поезії Ліни Костенко. У цьому контексті згадано було й ім’я О.Блока. Процитую Найдана: «У приватній розмові Ліна Костенко якось підтвердила авторові цієї статті свою давню прихильність до Блока: «Блок — це мій поет»; «з дитинства я люблю Блока». При цьому вона говорила також про свою глибоку неприязнь до блоківської поеми «Скіфи» й нарікала на те, що ніхто не звернув увагу на полеміку з Блоком у її власній поемі «Скіфська одіссея».
Власне, це зізнання поетеси і є темою для припізнілих роздумів з приводу полеміки авторки «Скіфської одіссеї» з автором «Скіфів».
Сам О. Блок, між іншим, теж ставився до цього свого твору своєрідно: «Я «Скифов» не так люблю (порівняно з поемою «Дванадцять». — В.П. ): в одной линии с поэтическими манифестами, — скучно!» «Скіфів» було написано 30 січня 1918 року, буквально наступного дня після завершення роботи над поемою «Дванадцять». Один із дослідників (В. Орлов) назвав їх «монументальною революційно-патріотичною одою». Блок і справді в цю пору вже зробив свій однозначний політично-громадянский вибір на користь «музики революції», в якій йому почувся гул історичного катарсису.
Через два з половиною роки втомлений, змучений тяжкими розчаруваннями, трагічний Блок завершить своє земне коло, але поки що він захоплений революційною стихією, візією нового світу, нової людини, нової культури.
Відповідь на запитання, з яких настроїв і роздумів постали блоківські «Скіфи», може дати щоденниковий запис поета від 11 січня 1918 р.: «Результат» брестских переговоров... Никакого — хорошо-с. Но позор 3 1/2 лет («война», «патриотизм») надо смыть. Тычь, тычь в карту, рвань немецкая, подлый буржуй. Артачься, Англия и Франция. Мы свою историческую миссию выполним. Если вы хоть «демократическим миром» не смоете позор военного патриотизма, если нашу революцию погубите, значит, вы уже не арийцы больше. И мы широко откроем ворота на Восток. Мы на вас смотрели глазами арийцев, пока у вас было лицо. А на морду вашу мы взглянем нашим косящим, лукавым, быстрым взглядом; мы скинемся азиатами, и на вас прольется Восток. Ваши шкуры пойдут на китайские тамбурины. Опозоривший себя, так изолгавшийся — уже не ариец. Мы — варвары? Хорошо же. Мы и покажем вам, что такое варвары. И наш жестокий ответ, страшный ответ — будет единственно достойным человека».
Роздратований, навіть агресивний тон цього щоденникового запису передався й поемі «Скіфи». Адресований він Європі. І справа, звісно, не тільки в специфіці конкретного політичного моменту: якраз тоді, в січні 1918 року, у Бресті вирішувалося питання війни та миру, а по суті — тієї самої «музики революції», яка запалила уяву Блока візіями ідеального — соціалістичного — майбуття Росії. Своїми «Скіфами» Блок підключився до давньої суперечки Росії з Європою. Немає сумніву, що перед його внутрішнім зором у цей час був Пушкін: «Скіфи» продовжували традицію пушкінських інвектив «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина» — таких же величаво-роздратовано-агресивних. Вустами першого поета Росії в 1830 р. заговорила імперія. Пушкін тріумфував з приводу придушення російськими військами польського повстання й кидав виклик тій Європі, яка співчувала полякам і осуджувала мілітарні дії Росії як імперський акт. Пушкін нагадував про сніги Бородіна, про взяття Варшави Суворовим, а також про те, що в російських полях поряд із старими наполеонівськими гробами є чимало вільного місця.
О.Блок натомість пропонує опонентам «мирные обьятья», але — в різкій ультимативній формі. «А если нет, — нам нечего терять, //И нам доступно вероломство!» А ще перед тим: «Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет //В тяжелых, нежных наших лапах?» «Ви» — це, як свідчить уже цитований щоденниковий запис, — «рвань немецкая, подлый буржуй», це Англія та Франція. Це — ширше — «старый мир», яким Блоку-революціонеру видавалася тодішня буржуазна Європа…
Пафос «Скіфів» — в утвердженні особливого, месіанського призначення Росії, загадкової й незрозумілої Європі Росії-Сфінкса, Росії-Скіфії. Блок узяв за епіграф до своєї поеми слова Володимира Соловйова «Панмонголизм! Хоть имя дико //Но мне ласкает слух оно», — але навряд чи він усерйоз вважав своїх співвітчизників прямими нащадками скіфів (хоча й писав: «Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, //С раскосыми и жадными очами!). Йдеться радше, кажучи словами одного з дослідників творчості Блока, про «міф і метафору». Нам, українцям, це може нагадати метафору Миколи Хвильового, який через сім-вісім років після Блока мріяв про «азіатський ренесанс», вважаючи, що місія України — бути брамою, крізь яку той ренесанс прийде в шпенглерівську присмеркову Європу…
У поемі Ліни Костенко «Скіфська одіссея» прямої полеміки з Блоком немає, зате є спір внутрішній, латентний. Передусім — це спір у площині історичних візій. Якщо погодитися з тим, що Блок створював «міф і метафору», то в такому разі «Скіфська одіссея» — це деміфологізація блоківської версії історії. Формула «да, скифы — мы», хай і кинута в різкій полеміці, виглядала як «приватизація» дохристиянської історії Русі російською свідомістю (у щоденниковому записі Блока вона, між іншим, посилена несподіваним доповненням: «Последние арийцы — мы»). Ліна ж Костенко відштовхується від свідчень Геродота, ними, втім, зовсім не обмежуючись. Сюжет її поеми розгортається за гомерівським взірцем: це справді-таки одіссея, оскільки йдеться про пригоди ольвійського грека у скіфських степах. Він негоціант, цей грек, але в душі трохи й сам Геродот. Допитливий, до всього цікавий ольвійський мандрівник уміє чудуватися, віддаючи належне чужим умінням та звичаям, іншій — не грецькій — красі. Епічний плин у поемі цілком відповідає повільному рухові човна: є коли й подумати, й навкруг роздивитися, і рідні краї згадати. І не тільки всюдисущі богині супроводжують грека в його путі, — з ним постійно поряд ще й авторка, яка не раз долучає до спостережень героя і свої тлумачення.
Скіфія для Ліни Костенко — це не лише скіфи. Поема «Скіфська одіссея» писалася невдовзі після виходу книжки археолога й поета Бориса Мозолевського «Скіфський степ» (1983), яка швидко стала популярною; ще перед тим з’явилася грунтовна розвідка Віктора Петрова «Скіфи. Мова і етнос» (1968); південноукраїнський степ з його золотим скіфським начинням досліджував учитель Мозолевського О.Тереножкін — у цих та багатьох інших працях зі скіфознавства йдеться не лише про іранські чи осетинські теорії скіфського етногенезу, а й про сусідів скіфів, адже, повторю, Скіфія — то не лише скіфи; ще Геродот писав про неї як про багатоетнічне державне утворення.
За мотто до своєї поеми Ліна Костенко взяла кілька абзаців з енциклопедії. На початку 1960-х рр. в селі Піщане на Черкащині у заплаві річки Супій було «знайдено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 бронзових посудин, оздоблених рельєфним орнаментом. Цей унікальний комплекс датується кін.VI — поч. V ст. до н.е.». Енциклопедія констатує, що знахідка в Піщаному свідчить про «торговельні й культурні зв’язки землеробського праслов’янського населення цієї території з античними містами, що їх здійснювали дніпровським водним шляхом». Ольвійський грек, створений художньою уявою поетеси, потрапляє, отже, у світ значною мірою праслов’янський. Оповідь про цей світ — поетично щедротна, пройнята то здивуванням, то м’якою іронією. Греку дано побачити похорон скіфського царя — і купальське свято, чимало довідатися про медицину праслов’ян, про племена, розселені на землях нинішньої України, та ще про всяку всячину…
Якщо О.Блок писав твір «в одной линии с поэтическими манифестами», «монументальну революційно-патріотичну оду», то поема української поетеси — це радше балада, в якій, згідно з законами цього жанру, поєдналися епічне, ліричне й драматичне начала; це художня енциклопедія тієї Скіфії, в якій Ліна Костенко зуміла розгледіти чимало рідного та знайомого. У «Скіфах» Блока чуємо грізні інвективи — у «Скіфській одіссеї» Ліни Костенко домінує поезія праслов’янського язичництва, причому — поезія зрима, закріплена в словесній пластиці (навіть Богиня квітів, «юная Хлорида», являється тут «у жовтому віночку із кульбаб»; богів і міфічних героїв авторка за допомогою все тієї ж м’якої іронії запросто спускає на землю — і тоді вони несподівано «деміфілогізуються», як, наприклад, «Каліпсо із сапою» чи Німфа, яка сміється з печери, коли голі греки перетягують човна через Дніпрові пороги).
Крізь палахкотіння інвектив у Блока вчувається дещо нервовий пошук точки опори для російського месіанства. Мотив пошуку своєї ідентичності є й у «Скіфській одіссеї», проте він вільний від якоїсь месіанської величі. У Ліни Костенко цей мотив має драматичний характер, оскільки йдеться про «чорні діри» в «історичній пам’яті століть», про брак «писаних слів» там, де вони б мали бути, про минувшину, несправедливо та прикро незакріплену в пам’яті поколінь. Це той смисловий рефрен, який можна почути й у багатьох інших творах нашої поетеси, зокрема в романах «Маруся Чурай» та «Берестечко»...
Олександр Блок писав «Скіфів» як ультиматум старій Європі.
У поемі-баладі «Скіфська одіссея» Ліни Костенко публіцистика відсутня цілковито. Разом з тим, її можна читати як своєрідний ультиматум історичному безпам’ятству.
