Соціальний «генотип» російського вектора,

Соціальні процеси підлягають системному аналізові. Започаткована Т.Парсонсом теорія соціальних систем грунтується на чотирьох функціях: адаптивній (орієнтованій на пристосування до життєвих реалій), цілеспрямованій (сутністю якої є рух у обраному напрямку всупереч деструктивним чинникам), інтегративній (реалізація якої сприяє перетворенню суміші індивідів і етносів у суспільство) і регулятивній (яка нейтралізує приховані напруження у соціумі). При цьому до головних детермінант соціальної системи зараховуються моральні пріоритети і законодавчі норми. Подивіться на сьогодення: не класова боротьба за Марксом і Леніним, а саме мораль, менталітет і законодавство визначають сутність українського суспільства з його карикатурною демократією. Хаотичність стосунків між Владою і Народом, відсутність чіткої самоідентифікації громадян впливає (хоч і не безпосередньо) на зовнішню політику. Америка чи Росія? Європа чи Росія? Америка чи Європа? Вибір утруднюється тим, що маємо не лише зовнішні кордони, а й внутрішній: політична межа між Європою і Азією пролягає по Дніпру.

Кращий у 7 з 12 номінацій російський кінофільм 2000 року «Брат-2» декларує стару нову ідеологію «с такой убежденностью и откровенностью, о которой Суслов и Демичев могли только мечтать». Так пише кінокритик Д.Дондурей («Известия» за 6 березня ц.р.) і продовжує: «На премьере фильма в «Пушкинском» публика встречала бурными аплодисментами каждый сопровождаемый расистской прибауткой выстрел в негра или тем более украинца». Боюся, що з таким же захватом зустріли цей фільм кілька мільйонів «громадян» України і по цей бік нашого кордону з Росією.

ЗА СИБІРОМ СОНЦЕ СХОДИТЬ...

Пані Любов Ковалевська розповіла про те, якою підступною є Америка і чому варто шанувати Росію («День» за 2 лютого 2001 р.) Цитую: «Мы должны быть кровно не заинтересованы в ослаблений позиций демократической России... Россия не представляет для нас никакой угрозы в политическом отношении при любом нашем отношении, при любом нашем поведении, а экономические войны не выгодны обеим странам». Такі слова та Богові б у вуха! Але що це за неологізм — «демократическая Россия»? Все XX ст. Росія перебувала у тому стані, який можна позначити як «волюнтаризьм» і «субъективизьм». А якщо брати період, котрий започаткувала «перестройка», то сьогодні бачимо намагання В.Путіна знову навести «порядок». Але це така російська народна галюцинація. Порядок у тому, що кожний краде стільки, скільки належить за посадою. Залиш свободу собі, братство віддай заступникові, а решта народу хай задовольняється рівністю... У цьому сенсі російська та українська «демократії» навзаєм себе варті, а кращого маємо шукати на Заході. Л.Ковалевська пише про атомні бомби, які США скинули на японців, про «оранж», яким труїли в’єтнамців, про Ірак і Косово. Але чому не згадати «ковровые бомбометання», якими «демократична» Росія приборкує чеченців? Колись генералісимус Суворов навчав: «Бей и маленького, вырастет — неприятель будет».

Не маю амбіцій політичного оглядача і говоритиму про своє суб’єктивне бачення проблеми. Коли туристський автобус з негритянських кварталів в’їжджає у аристократичний район Вашингтона — Джорджтаун — екскурсовод звертає вашу увагу на іноземні амбасади. Подивитися таки є на що. А наше посольство тулиться десь збоку, і жовто-блакитний прапор можна побачити, лише зазирнувши у невеликий дворик... Не мусимо перебільшувати інтерес США до України — ні в тому, щоб зробити її буфером між Сходом і Заходом, ні в тому, щоб перетворити її на форпост прогресу і демократії. Свою вигоду США бачать у тому, щоб не допустити посилення Росії за рахунок анексії України. Мусимо бути готовими, що у будь- який момент США, торгувавшись з Росією на глобальному ринку, викреслять слово «Україна» зі свого лексикону. Проте для мене принциповими є такі аргументи. Перший: США далеко; військо цієї країни ніколи не толочило нашу пшеницю; американський Муравйов ніколи не стріляв у киян за те, що розмовляють українською; ФБР ніколи не розстрілювало українських письменників і вчителів. Другий аргумент: США є державою, котра відбулася назавжди; Росія також не зникне з політичної мапи, але без України не стане імперією, про яку марить. Третій: якщо йдеться про державний устрій і громадянське суспільство, ми багато можемо навчитися у США навіть за умови, що там на нас не звертатимуть уваги. Четвертий аргумент полягає у тому, що задкувати у бік Росії ми можемо без американської санкції, а от уперед в Європу без неї нас навряд чи впустять.

«ЦЕЙ САМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС»

Пані Олена Маркосян пише цікаві статті, а етнічні проблеми даються їй, на мою думку, важче («День» за 30 вересня 2000р.). Початок спокійний: «За прізвищем я вірменка. Хоча можу стати й українкою. Для цього не треба розлучатися, досить додати до прізвища закінчення — «енко». Бачите як усе просто? Хоча маємо багато тих, хто за паспортом «енко», але українцями не є, тому що бути ними не хочуть. Далі: «Розмовляю, пишу й читаю російською. Але можу й українською. І таких людей в Україні дуже багато. Хто ми? Що повинні писати в графі «національність», про яку мріють деякі наші співгромадяни після запровадження нових паспортів? Я щиро співчуваю цим людям. Напевно, їм більше немає чим пишатися, крім чистоти своє національності, затвердженої печаткою в документі». Я відповідну позначку у своєму паспорті хотів би мати. У нинішній ситуації така позначка засвідчила б насамперед те, що людина не соромиться свого етносу — згадаймо, скільки євреїв за часів радянщини ставали «українцями» чи «росіянами» (і гріх їм за це дорікати).

Далі О. Маркосян бере бика за роги: «Гадаю, що для всіх буде цікаво отримати відповідь від обізнаних етнічних українців, таких, як Іван Драч, як визначається цей самий український етнос. Вони які, кароокі й чорноволосі, чи навпаки — біляві й блакитноокі; може це ми і є, просто не знаємо, що ми українці?» Перше: український етнос не «цей самий», бо він етнос, а не фікція. Друге: чому саме поет має відповідати на запитання про антропологічний тип українців? Маю за плечима десятки років роботи у генетиці й антропології, раджу шановній авторці обговорити цю тему зі мною — втім, можна просто піти у бібліотеку. Далі: «Не варто забувати, що в історії людства вже були будівники, які творили із цеглинок національного штампування. Починали гарно говорити про національну гордість, самосвідомість і культуру, а потім поступово переходили до визначення етносу за будовою черепа, кольором волосся, очей і чогось іще. Боролися за чистоту нації і її зростання, заохочуючи дівчат народжувати дітей від чистопородних представників арійської нації». Це схоже на провокацію, бо як назвати сальто від самоідентифікації українців до націонал-соціалізму? Люди, які належать до різних етнічних груп, мають відмінності у будові тіла, голови, кольору очей, форми носа і «чогось іще». Вірменина не переплутаєш iз ескімосом навіть без антропологічних вимірів. Це — науковий факт, і так до нього треба ставитися. Націонал-ідіотизм починається там, де ескімосів визнають кращими за вірменів, або — навпаки. Націонал-ідіотизм продовжується там, де етнічна діагностика стає підставою для дискримінації громадян. Чи хто-небудь бачив щось подібне в Україні? Чи Іван Драч написав хоч одного вірша про те, що «цей самий український етнос» є кращим, скажімо, від «цього самого етносу єврейського»?

Про євреїв я згадав не випадково, бо їх О .Маркосян ставить у приклад українцям. Щоб подальший текст сприймався спокійно, зауважу, що засудженню антисемітизму я присвятив розділ однієї із своїх книг, і саме на запрошення своїх друзів-євреїв нещодавно побував у Ізраїлі. Якщо йдеться про порівняння з українцями, не можна не бачити того, що у Російській імперії робилося все, щоб українців «приголубити» і задушити в обіймах, а євреїв — дискримінувати (чого варта лише «черта оседлости»). А тепер про паспорти. В Ізраїлі помітка у паспорті «єгуда» (єврей) є обов’язковою, і від неї багато залежить. Пошлюся на дрібничку: якщо офіційно хлопчик — «єгуда», то обрізання йому роблять безкоштовно, а якщо ні — за гроші. Знання івриту є умовою успіху у будь-якій діяльності, а уявити держслужбовця, котрий не знає єврейської мови, неможливо. Юдейське духовенство контролює усі сторони життя; ні молодому одружитися, ні старому зайняти діляночку на кладовищі неможливо без равина. Під час мого перебування в Ізраїлі зчинився скандал стосовно поховання солдата ізраїльської армії, який приїхав iз Росії і був «єгуда» по батькові, а не по матері (відтак не вважався повноцінним євреєм). Хлопця повезли ховати назад у Росію. Не буду коментувати цю ситуацію — то є справа громадян Ізраїлю. Проте дивує мене логіка, за якою досвід національної самоповаги у євреїв — це добре, а в українців — погано. До того ж варто згадати Шолома Алейхема, щоб упевнитись: досвід самоповаги у євреїв єднався з житейським пристосуванством — так, як у будь-якої гнобленої нації.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПТАХОЗНАВСТВА

С.Удовик, беручись до статті про «цей самий український етнос» («День» за 4 січня 2001 р.) бідкається, що в нас «недолюблюють Франка», хочеться запитати — у кого це, у ВАС? У НАС в Україні Івана Яковича шанують.

Усі ці хитромудрощі потрібні, щоб (разом із слушними міркуваннями) вкинути кілька тез. Цитую: «А що потрібно «національно свідомій частині населення України»? Винятково генетична чистота і «рідна мова». Перше: чому рідна мова у лапках? Це є загальноприйнятий термін, який використовується в офіційних документах — скажімо, при переписах населення. Моя рідна мова — українська, а у королеви Єлизавети — англійська. Друге: хто це наговорив дурниць про генетичну чистоту? Я, всіляко симпатизуючи національно свідомій частині населення України, був ініціатором наукової конференції «Генетика і суспільство», але доповіді про «чистоту» на ній не було і не могло бути.

Дивними є міркування С.Удовика про «чоловічу» ментальність росіян і «жіночу» — українців. У росіян, значить, збереглася «руськість» і «традиції богатирів», то ж вони мужчини, а ми, українці, ожіночилися настільки, що рідного Іллю Муромця забули. Доповідаю, що цю тему розглядав російський письменник, філософ і публіцист В.В.Розанов у статті, що вийшла друком 1911 року. Цитую: «Бисмарк, вращавшийся в пору петербургского посольства в нашем обществе и присматривавшийся к русским характерам, говорил, что они необыкновенно женственны». І далі: «Русские имеют свойство отдаваться беззаветно чужим влияниям. Именно, вот как невеста и жена — мужу». Признаюся, що більше вірю російському письменникові. Немає в нашій поезії, скаржиться шановний опонент, того російського, що йде від Русі, — зметнутися, розправити крила, немає аналогів соколам Суворова, «птенцам гнезда Петрова», буревіснику Горького. Вважаю, що найголовніший птах, якого багатьом не вистачає в Україні — це двоголовий орел. Щоб завершити пташину тему, поговоримо про явище, яке біологи називають закарбуванням (імпринтингом). Висиджене куркою каченя саме її вважає своєю матір’ю, бо курка була першою істотою, яку воно побачило. Багато українців, які зросли серед тих, кого «навеки сплотила великая Русь», перебувають у полоні потужного соціального імпринтингу. Це найголовніший і найнебезпечніший підмурок «російського вектору».

НАЦІОНАЛІЗМ І КОСМОПОЛІТИЗМ

Домовимося про терміни. Український націоналізм — це історичне та культурне самоусвідомлення українців для побудови демократичної держави при гарантуванні прав людини і шануванні загальнолюдських цінностей. У такому (і саме у такому) розумінні я — український націоналіст. Космополітизм є визнанням і шануванням позанаціональних і наднаціональних сутностей. Космополітизм має два різновиди; умовно назвемо їх плебейський (безнаціональний, або т.зв. «пролетарський інтернаціоналізм») і аристократичний (розуміння загальнолюдських культурних цінностей людьми, які бачать свою націю у світовому контексті). Якщо йдеться про другий варіант, то я — космополіт. Цивілізований космополітизм не заперечує патріотизму і національного самоусвідомлення, а доповнює їх.

Перепрошую за деталізацію, але після неї можемо братися до розмови про культурний складник «російського вектора». А також про феномен імперської культури. Підмурком такої культури є багатство імперії, яке вона — збираючи у провінціях — концентрує у метрополії. У той чи інший спосіб частина цього багатства перепадає музам, і розквіт імперій завжди супроводжується розквітом мистецтв. Імперська культура постійно збагачується не лише коштами, а й талантами, які визрівають за межами метрополії. Гоголь у Санкт-Петербурзі — це сюжет не про те, як українець поїхав до росіян, а про те, як провінціал поїхав у столицю (а якщо йдеться про Шевченка —як у столицю повезли кріпака). Феномен імперської культури пояснюється також репресивним характером усіх імперських урядів, унаслідок чого громадське й політичне життя практично відсутнє, а «поэт в России больше, чем поэт». За таких умов мистецтво, насамперед література, концентрують у собі весь геній націй, сущих у імперії.

Наша проблема у тому, щоб — відмовившись від політичних загравань iз Москвою — зберегти для себе надбання імперської культури, які давно живуть незалежно від існування імперії. Якщо «Каштанке снился собачий сон» — це Чехов, а якщо «будем мочить в сортире» — це Путін. Не мислю собі культурної людини без «Чеховського вектора». Якщо ж ідеться про «старшобратство», тримаюся гасла «Геть від Москви!» Зокрема і тому, що в імперській культурі навіть не останні люди стають, коли йдеться про Україну, пересічними великодержавниками. Згадаймо ганебні слова Бєлінського про Шевченка й українську мову. Згадаймо відгуки Буніна на загибель УНР і ліквідацію Центральної Ради: «Немцы мордуют раду. Самостийность им уже не нужна больше. Чувство острого злорадства». А якщо ці приклади здадуться застарілими, прошу перечитати початок статті, де йдеться про «Брата-2» Додам, що у тому ж числі газети «Известия» політичний оглядач А.Колесніков, торкаючись питання про російську національну ідею, робить висновок: «Как эту идею не формулируй, все равно получается автомат Калашникова, которым Россия грозит ненавидимому миру». Орда, опричнина, «тайные приказы», кріпаччина, охранка, НКВС-КДБ і ГУЛАГ — це не провина, а горе російського народу. Найкраще, що ми можемо зробити і для нього і для себе — це триматися на безпечній відстані.