«Соціальний престиж державної мови зростає»

— Кожний конкурс приносить відкриття і має масу цікавих сюжетів. Ось, наприклад, торік голова Наглядової ради конкурсу Ірина Фаріон нагороджувала премією імені Олени Пчілки (Фаріон — фундатор премії) Любов Янковську з севастопольської гімназії № 8. Тепер Янковська — вже одинадцятикласниця — знову отримуватиме на сцені столичного Театру ім. Івана Франка премію імені Олени Пчілки з тих самих рук. Це свідчить про те, що торішня перемога дівчини з Севастополя була не випадковою. Школярка справді добре знає державну мову. Це — по-перше. А по-друге, нині проявилася несхитна громадянська позиція дівчини: Люба Янковська відмовилася приймати російське громадянство. Вона переїздить жити в материкову Україну і вступатиме (ми також за неї клопотатимемо перед Міносвіти) до українського вищого навчального закладу.

Побачать глядачі цього дня на сцені в театрі й другу дівчину з Севастополя — Оксану Кучурку, яка нещодавно виступила в газеті «Літературна України» зі схвильованим словом про Василя Симоненка. Цей твір вона написала у школі на уроці літератури. В той час, коли «зелені чоловічки» встановлюють у Криму новий порядок, коли там перекреслюється й топчеться все українське, Оксана пише про українську душу й українські цінності.

Ще одне ім’я, якщо вже йдеться про Крим. Там у різних етапах нашого конкурсу неоднораз перемагала учениця тепер уже 10 класу 33-ї середньої школи Сімферополя Басира Хусейн, кримчанка афганського походження, яка вважає себе українкою. Разом зі своїм 14-річним братом Тимурашем та 12-річною сестрою Вагмою вони добре вивчили українську мову. Це — яскравий приклад того, що наша молодь росте цивілізованою, з повагою ставиться до державної мови, вважаючи, що українці — передовсім політична нація. За 14 років у почесному реєстрі переможців та призерів зі сцени театру лунали імена не тільки українських дітей. Там були й імена молдавські, польські, угорські, єврейські, російські, грузинські, татарські... Всіх одразу й не згадаєш. Була у нас навіть призерка-китаянка, яка, переїхавши з батьками на проживання  в Україну, добре вивчила нашу мову. Всі ці приклади для нас — і новина, і підтвердження того, що українську прагнуть знати не тільки самі українці. Соціальний престиж державної мови в Українській державі зростає.

«ПЕТРО ЯЦИК НАПОЛІГ: ПЕРЕМОГА МАЄ БУТИ ВІДПОВІДНО «КОНВЕРТОВАНА»

— Хто подав ідею такого масштабного мовного марафону?

— Це ідея Петра Яцика. Його ноу-хау. Гадаю, це показово для його менеджерського мислення — «продати» ідею змагання, виставивши переможцям призи. Сьогодні це вже не дивина — престижні нагороди в різних олімпіадах, турнірах та фестивалях. А тоді, понад півтора десятиліття тому,  всі такі заходи завершувалися якось прісно-одноманітно: похвальна грамота, якась книжка чи дешевий сувенір. Яцик наполіг: перемога має бути відповідно «конвертована». Оригінальності його задуму багато хто не зрозумів. І в нього з’явилися опоненти: цей капіталіст розтліває дитячі душі грошима. Треба, щоб наші школярі з захватом вивчали державну мову тільки за патріотичним погуком душі. На що Яцик відповідав, що і погода, й мода в Україні не та, щоб вони дуже сприяли активізації патріотичних спонук у молоді. По-перше, владці не подають такого прикладу всьому суспільству, бо ж влада в Українській державі, хоч як це парадоксально, — здебільшого російськомовна і не дуже україноцентрична, по-друге, батьки далеко не завжди в мовному сенсі є прикладом для дітей — переважна більшість у містах і містечках культивують у родинах або російську (щоб було «по-культурному»), або дикий суржик. По-третє, і вчителі нерідко створюють сюжети мовної шизофренії: матеріал уроку викладають українською, а зауваження роблять російською й між собою на території школи спілкуються російською. А діти на диво спостережливі, все це бачать, чують і роблять відповідні висновки. Тому і був у Яцика цей акцент: потрібна своєрідна сенсація, яка юних захопить і зацікавить. Змусить заграти їхнє самолюбство. Уявімо собі: переможець, наприклад, у номінації 11 класу отримує сім тисяч гривень! Уточнюю, тодішніх сім тисяч — це понад п’ятнадцять тисяч сьогоднішніх, бо ж перший конкурс ми завершили у травні 2001-го.

— Ви, мабуть, неодноразово обговорювали з Яциком мовну ситуацію в Україні, всі аномалії існування української мови в Українській державі...

— Це одна з найзлободенніших проблем нашого національного будівництва. На моє глибоке переконання, мовна ситуація завжди є віддзеркаленням стану національного духу, рівня реалізації національної ідеї. Чому, наприклад, у США, Канаді, Франції, Японії, Німеччині, Китаї, Польщі нормальна економічна ситуація? Та тому, що там немає мовних проблем. Все це дуже тісно пов’язано між собою. Прошу зрозуміти мене правильно, я не наступаю черевиком на язика російськомовним людям в Україні. Я знаю, що серед російськомовних є надзвичайно багато справжніх українських патріотів. Усе це ще раз яскраво продемонстрував Майдан, на якому українська й російська не антагонізували між собою, й заклики до свободи, до справедливості, до совісті однаково виразно звучали й тією, й тією мовами. Але я наголошую, що державна мова — це таки державна мова. Й офіційно вона повинна бути єдиною, й її соціальний престиж треба підносити, бо він, як і багато чого в нашій країні, ганебно низький. Петро Яцик обурювався тим, як ми воюємо одне з одним, як ми звинувачуємо одне одного в недостатньому патріотизмі. Він вважав, що половина нашої енергії йде «у свисток», тобто в безплідні суперечки та взаємопоборювання через безглузді конфлікти й причини. У нього було на диво конструктивне мислення. Серед його улюблених сентенцій була така: «Мале зроблене значно більше, ніж велике говорене». А ще він, будучи людиною винятково начитаною (це плоди його самоосвіти), любив повторювати сентенцію давньокитайського філософа Конфуція: «Замість того, щоб нарікати на темряву, засвіти свічку — і на світі стане видніше».  Отже, він оприлюднив на зборах Ліги українських меценатів ідею  проведення чогось подібного до Олімпійських ігор на теми української мови. Положення про такий захід і його конкретизований сценарій та бюджет ми доручили розробити виконавчому директору Освітньої фундації Петра Яцика Маркові Стехові й виконавчому директору Ліги українських меценатів Михайлові Слабошпицькому. Все це залишається незмінним і до сьогодні. Ми запропонували цю ідею тодішньому міністру освіти Василеві Кременю, який негайно ж підтримав її, а тодішній перший заступник міністра освіти академік Ярослав Яцків наполіг (ще одна йому подяка за це!), щоб конкурс неодмінно був міжнародним, і це  значно розширило масштаб мовного марафону. Вже у першому турнірі взяли участь не тільки понад двісті тисяч школярів в Україні. До них приєдналися представники Польщі, Молдови, Росії, Грузії, Латвії, Казахстану, Вірменії та Азербайджану. А вже в наступних конкурсах рахунок учасників пішов на мільйони. І до зарубіжних учасників доєдналися представники Австралії, США, Канади, Греції, Італії, Румунії, Аргентини, Швеції, Бразилії, Литви, Естонії. Сталося це завдяки наполегливості «команди» тодішнього міносвіти, а також Міністерства закордонних справ, котре в той час у 100 разів активніше й системніше співпрацювало зі світовою українською діаспорою. Посли чи аташе України вручали нагороди переможців і призерів нашого конкурсу в українських громадах зарубіжжя, і це також значною мірою підносило авторитет нашого проекту. То був «медовий місяць» співпраці Ліги українських меценатів і державних структур на ниві оригінального  освітньо-патріотичного проекту.

«ПРОЕКТ ДМИТРА ТАБАЧНИКА ЗНИК РАЗОМ ІЗ НИМ»

— У пресі чимало йшлося про те, що конкурс міг взагалі загинути під час міністерування Дмитра Табачника.

— Так, тоді над нашим  проектом нависла загроза — він став для Міносвіти не просто непопулярним, а взагалі небажаним. Міністерство, а точніше його очільник вигадав альтернативу конкурсу імені Яцика, але специфіка його була зовсім розмитою, оскільки в ньому не було концепції піднесення соціального престижу державної мови. Зате поіменований він був як конкурс імені Шевченка. Цей конкурс проходив під патронатом президента і, на противагу нашому, котрий відбувається тільки на кошти меценатів,  — мав державне фінансування. Але скажіть мені: чи ви щось десь чули про нього?! Годі й казати, що навряд чи він міг вирости в таке масштабне та престижне явище, як конкурс імені Петра Яцика, що давно вже став брендом. За ним не було масовості й популярності. Не було цілої армії волонтерів з-поміж словесників. Не було потужної підтримки українських ЗМІ, які загалом скептично сприйняли це мертвонароджене дітище функціонерів Міносвіти. Проект Дмитра Табачника зник разом із ним, і, здається, ніяких заходів і ніякого відлуння конкурсу імені Шевченка в рік 200-річчя Шевченка не видно й не чутно. І тут є своя закономірність. Табачник ішов за кон’юнктурою, хоч його проект і освячений іменем Шевченка, але він був, скажімо відверто, безнадійно космополітичний. Очевидно, сам це відчуваючи, міністр наголошував на буцімто інтернаціональному характері конкурсу. Але зауважте: у нас неодноразово серед переможців на знання державної мови фігурували прізвища татарських, румунських, угорських, польських, єврейських, російських дітей. У нас українська мова виконує об’єднавчу функцію, і це жодною мірою не суперечить принципам інтернаціоналізму, а навпаки — утверджує їх. Ми також у ході конкурсу наголошуємо: повага  до державної мови, знання її — ознака цивілізованості індивіда кожного суспільства. Патріотизм, національна стурбованість — зовсім не антагонізм інтернаціоналізму. Це — два духовні крила цивілізованої людини.

«Я НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ НАКЛАВ БИ МОРАТОРІЙ НА ВИКОРИСТАННЯ «МОВНОЇ КАРТИ»

— За 14 років відбувалися парламентські й президентські вибори, змінювалися глави держав та уряди. Це впливало на реалізацію вашого проекту?

— Звичайно, кожен політичний контекст мав свій вплив на нашу справу. Скажімо, восени 2004-го, під час помаранчевої революції, Міносвіти перенесло офіційне відкриття конкурсу з 9 листопада — Дня української писемності — на цілий місяць. Таким чином, усупереч надіям Міносвіти, яке прагнуло уникнути  неминучої політизації нашого заходу, спричиненої тоді неспокійними президентськими виборами, конкурс відкривали ми в майданні дні на Запоріжжі. Чи  треба казати, яка напружена ситуація була тоді в усьому суспільстві й як до болю непривітно запорізькі владці зустріли київський десант у складі представників виконавчої дирекції Ліги та відомих письменників. Або відкриття мовного марафону в Миколаєві восени 2009 року, коли вже почалися президентські перегони. За рівнем психологічної напруги й політизації всього, навіть української мови, яку в Миколаєві чомусь позиціонували як агітацію за одного з кандидатів у президенти (не від Партії регіонів), знову повторювався сюжет, що його ми пережили в Запоріжжі. Як відомо, «мовна карта» — один з улюблених козирів безвідповідальних політиків. Якби моя воля, я на законодавчому рівні наклав би мораторій саме на використання «мовної карти». Характерно, що у звичайному житті звичайні люди ніде не ведуть мовних війн. Вони завжди вміють порозумітися між собою. А приходять політики і нацьковують їх одне на одного, задуривши голови всякими байками. Ніхто не має права на скасування чи на утиски державної мови в державі, так само як ніхто не має права на скасування Герба, Прапора чи Державного гімну. Бо ж це саме ті «кити», на яких і стоїть держава. «Мовна карта» — це завжди розхитування тих основ, на яких тримається держава, збурення суспільства.

— Як реагували керівники тих областей, де відбувалися офіційні відкриття конкурсу, на цю подію?

— Як уже мовилося, торік ми відкривали марафон у Житомирі. Керівництво області майже проігнорувало цей захід. Про це різко писали і житомирські, й українські газети. Найвищий представник обласної влади, присутній на цьому дійстві, — начальник управління освіти. І це дуже симптоматично, бо свідчить про непопулярність в очах влади нашої справи. Або про їхню боязнь «підставитися» — невідомо, що подумають і що скажуть «нагорі»... Отож, як писала Ліна Костенко, «обережні обережники» ховаються в таких справах якнайдалі від учителів і мови. І навпаки, бували випадки, коли конкурс із нами відкривали керівники обласних рад і обласних адміністрацій (у Кіровограді, на Черкащині, у Чернігові, на Закарпатті, на Львівщині).  І це незалежно від того, хто тоді був президентом чи прем’єром. Це — промовистий штрих до характеристики обласних владців, свідчення їхніх переконань і ставлення до національної ідеї, сміливості відкрито засвідчити свою громадянську позицію.

Загалом же сюжети, пов’язані з конкурсом і владою, дали нам змогу побачити, як багато цілком безпорадних і непрофесійних людей є у нашій владі. Переважна більшість із них яскраво засвідчила своє цілковите нерозуміння того, що є на світі, а отже і в нас, гуманітарні проблеми, і що ці проблеми також надзвичайно важливі для існування суспільства і для згармонізування стосунків його індивідів. А вже про якість українського освітнього продукту я не кажу. Він катастрофічно впав, і це зрозуміло: не може бути інакше з освітою в державі, де панує тотальна корупція.

«ЩЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ МОМЕНТ: УСІ ВИКОНАНІ РОБОТИ ШИФРУЮТЬ»

— А як убезпечується від корупції й підкупу конкурс імені Петра Яцика?

— По-перше, завдання конкурсантам на обласному і загальнонаціональному рівнях тримаються в таємниці (їх складає одна людина, ніякої колегії чи редколегії тут немає). Завдання оприлюднюються безпосередньо в аудиторії, де зібралися учасники конкурсу, за п’ять хвилин до його початку.  Представники виконавчої дирекції Ліги привозять завдання в конвертах із сургучевими печатками, і під час відкриття їх складаються спеціальні протоколи; привозять також наші люди в області й зошити, в яких проставлено штампи на кожній сторінці. У цих зошитах мають бути й чернетки, й чистові тексти. Ніхто не повинен виривати аркуші, їх просто можна перекреслити. Це на оцінку не впливає. І якщо, наприклад, в обласний центр на котрийсь із етапів було привезено 90 зошитів, а участь брали 70 конкурсантів, то назад наш представник має привезти всі 90 зошитів, щоб ніхто не міг взяти чистий зошит і переписати свою роботу. Ще дуже важливий момент: усі виконані роботи шифруються у виконавчій дирекції Ліги. Коли журі перевіряє їх, ніхто не знає, чий це зошит. Відомо тільки, учень якого класу виконував роботу. І ще принципово важливий момент. Це — голова журі.  Не просто авторитетна постать, а й із беззаперечною моральною репутацією. Нам пощастило, що головою нашого журі є Павло Юхимович Гриценко, директор Інституту української мови НАНУ. Він добирає свою команду, в якій є і викладачі університетів, і вчителі-практики. Вже після того, як кожна робота оцінена в балах, журі розшифровує їх і з’ясовує, хто ж саме став переможцем чи призером.

— У вас дуже гарний рефрен — виступ найвідоміших майстрів слова перед переможцями конкурсу під час урочистостей у театрі.

— Так, щоразу на цю подію ми запрошуємо найвидатніших українських письменників, яких хотіли б побачити і почути всі ті, хто з’їхався з усіх кінців України. У нас зі сцени театру  промовляли Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Анатолій Погрібний, Борис Олійник, Іван Драч, Павло Мовчан. Як правило, слухали їх зі значно більшим зацікавленням, аніж президентів і голів Верховної Ради, які також з’являлися у світлі юпітерів на наших урочистостях.

— Ще хотіла запитати вас про гроші. Пам’ятаю, що у пресі був цілий скандал з того приводу, що держава здирала податки з премій учасників конкурсу.

— Так, то була складна колізія. Два роки ми боролися проти нашого рідного чиновництва, щоб воно не грабувало дітей. На всі наші тодішні звернення до різних владних структур ми одержували приблизно такі відповіді: оскільки Україна інтегрується в Європу, з’являється необхідність скорочувати  всілякі пільги, котрих у нас багато, як ні в жодній державі Європи. Отож, мовляв, і діти повинні з тих грошей, які випали їм як винагорода за перемогу в конкурсі, сплачувати податки. Це було дико, аморально й справді по-мародерськи. Як відомо, наша держава, підписуючи двосторонні угоди про співробітництво зі США, Канадою чи Австралією, повсюдно мала в документах такий пункт: не допустити «подвійного оподаткування». Меценат нашого конкурсу з тієї чи тієї країни, одержуючи зарплату, обов’язково сплачує вдома належні податки. Він передає кошти на наш конкурс, і з цих же грошей уже наша держава також знімає податок. Врешті після того, як ми підключили всю можливу «артилерію» (кількадесят героїв України, академіків, народних депутатів і т.ін.), було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради, в якій ішлося про те, що преміальний фонд Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика виводиться з-під оподаткування.

— Де відкриватиметься наступний конкурс?

— На Вінниччині. Саме її назвали житомирські освітяни кандидатом приймати естафету марафону. Таке в нас правило: той, хто відкриває конкурс, одразу ж називає область, де розпочинатиметься вже наступний турнір. Отже, матимемо в Театрі імені Івана Франка й такий сюжет: освітяни Житомирщини передають естафету освітянам Вінниччини, які матимуть удосталь часу для підготовки до урочистої події, що може стати прелюдією до своєрідної презентації області.