Соціальний захист від здорового глузду
Податковий тягар пропонують перекласти з роботодавців на найманих працівників
Міністерство праці та соціальної політики розробило і надіслало до профспілок на узгодження пропозиції. Цього разу — щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці та перерозподілу страхових внесків на обов’язкове державне соціальне страхування та обов’язкових зборів до Пенсійного фонду. У цьому документі пропонується змінити ставки страхових тарифів та зборів, які сплачують роботодавці та наймані працівники. Якщо ці пропозиції будуть прийняті, то нарахування на фонд оплати праці, які сплачує роботодавець, зменшаться, а відрахування із зарплати тих, хто працює, збільшаться.
Розмови про необхідність зменшення податкового тиску на виробника, зокрема нарахувань на фонд заробітної плати, щоб вивести зарплату з «тіні» і дати змогу поповнити обігові кошти підприємств, ведуться вже не один рік. Тому прагнення нарешті зробити кроки в цьому напрямку можна було б лише вітати, якби не одне «але»… Зрозуміло, що зниження ставок нарахувань для підприємств призведе до значного зменшення надходжень до державних страхових соціальних фондів. Щоб цього не сталося, не мудруючи лукаво, вирішили просто перекласти податковий тягар на плечі громадян, що працюють.
Слід зауважити, що така тенденція проглядається протягом останніх трьох років. Спочатку тих, хто працює, змусили платити до Пенсійного фонду не 1%, а 2% із зарплати, що перевищує 150 гривень (менше як $30!), потім запровадили відрахування до фонду страхування від безробіття, а вже цього року запровадили збір на страхування у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності. Згідно iз чинними нині тарифами, роботодавці сплачують за всіма видами загальнообов’язкового соціального страхування (пенсійне, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві, у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності) 38,4% вiд фонду оплати праці, а наймані працівники — 1,75% вiд зарплати до 150 гривень і 3% вiд зарплати понад 150 грн. Мінпраці ж пропонує, щоб із 1 січня 2002 року роботодавці сплачували загалом 26,9% вiд фонду оплати праці. А самі працiвники — 13,75% вiд зарплати, що не перевищує 0,5 від середнього розміру зарплати по галузях економіки за попередній рік, і 15% вiд зарплати, що перевищує цей показник.
Розуміючи, як негативно поставиться населення до збільшення відрахувань із власної зарплати на загальнообов’язкове державне страхування у 5 — 6 разів, Мінпраці одночасно пропонує запровадити з 1 січня наступного року нові ставки податку, який стягуватимуть із фізичних осіб, і встановити мінімальну зарплату на рівні 160 грн., а неоподатковуваний мінімум — 80 гривень. Пропоновані нові ставки оподаткування передбачають, що місячний сукупний дохід до 80 грн. не буде оподатковуватися; від 80 грн. до 800 грн. оподатковуватиметься за ставкою 10% од суми доходу, що перевищує 80 грн.; податок на частину доходу, яка перевищує 800 грн., становитиме 20%, а понад 1600 грн. — 25%. Невідомо, якою арифметикою керувалися розробники документа, прийшовши до висновку, що зниження ставок оподаткування компенсуватиме збільшення страхових тарифів, але елементарні арифметичні підрахунки доводять, що загальна сума всіх відрахувань із зарплати тих, хто працює, зросте в середньому на 40%. Причому це зростання буде найвідчутнішим саме для тих, що одержують нижчу зарплату. Наприклад, якщо сьогодні загальна сума відрахувань із зарплати в 100 грн. становить 10,25 грн., то в разі ухвалення пропозицій Мінпраці, вона становитиме 15,75 грн., тобто збільшиться в 1,53 рази; із зарплати в 300 грн. (що близька до середньої зарплати по Україні), відповідно, 54,55 грн. і 67 грн. (в 1,23 рази); із зарплати в 500 грн. — 100,55 грн. і 117 грн. (в 1,16 рази). Дуже цікавий підхід до зменшення податкового тиску, чи не правда?
Аналіз цих пропозицій щодо цілей і можливих результатів свідчить про наявність однієї суттєвої суперечності. З одного боку, підприємства за рахунок зменшення навантаження на фонд оплати праці одержать додаткові обігові кошти, що дозволить розширити виробництво товарів і послуг. А із другого — зменшується частина заробітної плати, яка видаватиметься працiвникам після відрахування всіх обов’язкових платежів. Тобто фактично зменшується реальна заробітна плата, і як наслідок — украй низька купівельна спроможність населення. Хто ж тоді споживатиме додатково вироблені товари та послуги й навіщо збільшувати їхнiй випуск? Адже головним стимулом зростання виробництва є платоспроможний попит.
За таких умов може виникнути ситуація, що зарплату продовжуватимуть переховувати в «тіні» вже з ініціативи самих працiвникiв, яким, як нині роботодавцям, не захочеться мати великий податковий тягар на своїх плечах.
І ще один суттєвий момент. Пропоновані ставки платежів до загальнодержавних страхових фондів, які стягуються з найманих працівників, майже дорівнюють ставкам, чинним у розвинених європейських країнах. Але ніхто не врахував, що в цих країнах загальний фонд оплати праці в структурі ВВП становить 50 — 65% (в Україні, за умови коректного підрахунку, цей показник не перевищить 25%), не кажучи вже про розміри середніх зарплат. Адже одна рiч брати 20% із середньоєвропейської зарплати в $ 1,4 — 2 тисячі, і зовсім інша — із середньоукраїнської $60.
Те, що навантаження на фонд оплати праці треба зменшувати, не викликає сумнівів, як і те, що кожен працiвник має платити за свій соціальний захист сам. Але за нинішніх умов перекладання податкового тягаря на плечі громадян, що працюють, завдасть шкоди не тільки самому працiвниковi, але й економіці. Тож пропозиції Мінпраці є сенс упровадити лише після реформування оплати праці та збільшення її питомої ваги у ВВП. І в цьому плані виникає цілком логічний спогад: іще в грудні минулого року Указом Президента було схвалено «Концепцію подальшого реформування оплати праці в Україні». То, може, Мінпраці треба почати саме з реалізації цієї концепції, а вже після цього впроваджувати нові страхові тарифи? Адже для того, щоб працiвник міг їх сплатити, треба мати із чого сплачувати. Чи знову під час проведення реформ намагатимуться поставити воза поперед коня?
