«Совість проти насилля»: рецепти Цвейга
Втім оглядати горизонти середньовічної Європи зовсім не обов’язково. Досить повернутися до недавнього ХХ століття, коли у суперцивілізованому Західному світі набирали обороти деспотії — фашизм і комунізм. Тоталітарні режими ХХ століття мало відрізнялися від того, що називається теократичними державами, бо, на відміну від таких військових диктатур, як, наприклад, наполеонівська, фізичні насилля над людьми щедро доповнювали насиллями над самостійною думкою, ідеологізували практично всі аспекти життя людини, а також міфологізували вище керівництво, поставивши його на вівтарі — на місце богів.
Як відомо, далеко не всі люди, в Німеччині, в Союзі і навіть і в інших західних країнах, змогли швидко зрозуміти й оцінити фашизм і комунізм, а тим більш так чи інакше опиратися їхньому впливовi. Згадаємо представників європейської інтелігенції, хоча б письменників Ромена Роллана та Анатоля Франса, які в 30-і роки вважали Радянський Союз чи не спасителем людства. Але так думали не всі.
Цього року виповнюється 65 років із часу виходу в світ книги видатного австрійського письменника Стефана Цвейга «Совість проти насилля, Кастелліо проти Кальвіна». Тоді, у 1936 році, у Німеччині та Радянському Союзі остаточно перемогли і торжествували деспотії, було осягнуто повну «єдність партії і народу», всі думали, як одна людина, а кожна людина — як усі. Церкви — ті, які не були повністю винищені — як в Німеччині, так і в Радянському Союзі, були підпорядковані владі, знаходилися під її абсолютним контролем і стали частиною державної ідеологічної машини. (Деякі наші православні досі тужать за часами, коли волею Кремля була встановлена майже повна монополія православних церков — обмежених, задавлених, принижених, але «панівних».)
Саме про ці, такі актуальні для сьогоденної України, проблеми йдеться у книзі Стефана Цвейга «Совість проти насилля, Кастелліо проти Кальвіна». Письменник пише про сучасність, про своє ставлення до фашизму, про те, що робиться в СССР. Але форма розповіді алегорична — автор розповідає читачам один виразний епізод із релігійної історії Європи середини ХVI століття — перших десятиліть існування протестантизму. На той час для послідовників Лютера мова вже не йшла про реформування Католицької церкви. Головними стали проблеми формування й утвердження нової, вірніше — нових церков. Стосунки між різними гілками протестантизму часто були не менш ворожими, ніж iз католицизмом, а новонароджений протестантський фанатизм іноді не поступався будь-якому іншому релігійному фанатизму.
У центрі розповіді Стефана Цвейга — ідейне протистояння двох видатних особистостей — Жана Кальвіна, відомого протестантського діяча, засновника кальвінізму (тепер Реформатська церква), та вченого Себастьяна Кастелліо, професора Базельського університету, відомого богослова, педагога, поліглота, гуманіста. Цвейг пише: «Це була боротьба терпимості проти нетерпимості, свободи проти нагляду, гуманізму проти фанатизму, індивідуальності проти уніфікації. Йшлося про те, що вважати більш важливим — розум чи звичай, людяність чи політику, персональне чи загальне? Бо навіть абсолютна істина, коли вона нав’язується силою, стає гріхом проти людського духу.»
Безпосередньою причиною конфлікту двох неординарних особистостей стала трагічна справа Мігеля Сервета, іспанського протестанта, видатного вченого (він зробив значний внесок у вивчення системи кровообігу у людському організмі, внесок, не оцінений його сучасниками). За своїми релігійними переконаннями Сервет належав до так званих тринітаріїв, які відкидали християнський догмат про Трійцю, вважаючи його несумісним з ідеєю єдинобожжя. (До речі, вчення антитринітаріїв було досить розповсюджене в Західній Україні та Польщі у ХVI століттi.) Свої погляди Сервет виклав у книзі «Відновлення християнства», яку з обуренням прийняли як більшість протестантів, так і католики — автора було оголошено єретиком, його позбавили притулку в багатьох країнах; почалися переслідування, увязнення, йому загрожував суд.
Кальвін на той час був одним із найбільш відомих і шанованих у протестантському світі аторитетів того бурхливого століття. Очоливши протестантську церкву в Женеві, він невдовзі став єдиним і необмеженим правителем Женевської республіки, фактично перетворивши її на теократію. Найменші відхилення від віри, від строгого пуританізму, пропуск служби Божої, веселощі, застілля, яскраві багаті вбрання та ін. суворо каралися. Бо пуританська мораль Кальвіна повністю ототожнювала поняття радісного і веселого з поняттям гріха. Навіть церковні дзвони замовкли за його наказом — «дійсно віруючій людині не треба нагадувати про її обов’язки за допомогою мертвого металу.» За кожним громадянином міста було встановлено постійний нагляд, розквітло шпигунство, сипалися доноси і невдовзі кожен слідкував за кожним.
І так драматично склалося, що переслідуваний за свою неортодоксальну віру Мігель Сервет, приїхав саме до Женеви шукати захисту саме у Кальвіна. Очевидно, у станi крайнього відчаю й безвихiддя. Бо важко було надіятися на те, що суворий пуританин стане на захист «єретика». Однак те, що сталося, вразило навіть тогочасну Європу. Жан Кальвін не тільки наказав заточити бідного Сервета у в’язницю, судити його, але також зробив все, аби покарати його найтяжче. Під тиском всемогутнього Кальвіна суд приговорив спалити твори Мігеля Сервета, а також їхнього автора. Була обрана найтяжча форма покарання — повільна смерть на вогнищі, хоча у ті часи вже існував звичай милосердно вбивати засуджених перед тим, як спалювати їх. Присуд було виконано — в Женеві, 1553 року. Кальвін при цьому сказав: «Я управляюся в суворості в ім’я знищення загальних пороків.»
У ті часи спалення єретика не було чимось незвичайним. Але до цього такі присуди виносила виключно інквізиція Католицької церкви, проти чого пристрасно виступали протестанти. Смерть Сервета за «неправильну віру» — то перше ауто-да-фе протестантизму, релігії, яка виникла на хвилі боротьби за свободу віри. Як сказав пізніше Вольтер, страта Сервета стала «першим релігійним вбивством в рамках Реформації». Авторитет всесильного женевського проповідника був, однак, таким загальновизнаним у тодішній Європі, а мешканці Женеви — такими заляканими, що ніхто не наважився втрутитися у судовий процес над Серветом або протестувати хоча б post mortem.
За одним винятком. Ним став базельський професор Себастьян Кастелліо. Попри небезпеку, попри незгоду колег, попри, зрештою, свій м’який і тихий характер, він публічно звинуватив Кальвіна у вбивстві і розпочав iз ним друковану полеміку, за якою слідкувала вся християнська Європа. Перемогти Кастелліо не вдалося. Більше того, якби не передчасна смерть від сердечного нападу, його, вірогідно, очікувала б доля Сервета (такий вплив мав Кальвін також на Базельський магістрат). Але ця людина — Себастьян Кастелліо — реабілітувала свою епоху, реабілітувала протестантизм, дала новий поштовх розвитку того, що називаємо гуманізмом. Він, зокрема, писав: «Коли я думаю над тим, що ж таке «єретик», я не находжу іншого, ніж те, що ми називаємо єретиками всіх, хто не згоден з нашою думкою, з нашою вірою. Не існує жодної церкви або секти, яка б не засуджувала всіх інших і не хотіла б панувати у суспільстві одна. Саме в цьому причина всіх гонінь, вогнищ, тортур. Від такого барбаринства може врятувати одне — віротерпимість. Давайте терпіти, а не судити один одного. У цьому світі достатньо місця для багатьох істин.»
Відзначаючи одну рису свого героя, яка може прикрасити й сучасного вченого, Цвейг пише: «Кастелліо знає про багатогранність кожної земної, кожної божественної істини. І не випадково одна із самих значних його робіт називається: «Про високе мистецтво сумніву.» . Він завжди задавав собі запитання: «Чи дійсно існує абсолютна впевненість в тлумаченні складних релігійних питань, чи дійсно слово Святого письма завжди піддається поясненню? І має мужність відповісти: «Ні!» Бо поряд із зрозумілим він бачить у Біблії і незбагненне. І саме через це, єресь в очах Кастелліо є відносним, а не абсолютним поняттям.»
Важливо зазначити, що Кастелліо зовсім не поділяв богословські погляди Сервета, якого захищав; більше того — не був навіть добре з ними ознайомлений. В одному із своїх послань Кальвіну Кастелліо пише, що «не встиг прочитати книгу Сервета до того, як вона була спалена». Для протестанта Себастьяна Кастелліо так само, до речі, як і для католика Стефана Цвейга, йшлося зовсім про інше. Нижче наводимо витяги з полеміки професора ХVІ століття Себастьяна Кастелліо (ініціали С.К.) та з книги письменника ХХ століття Стефана Цвейга (ініціали С.Ц.), які, на нашу думку, не втратили слушності й сьогодні.
«Ніколи епоха не може бути настільки барбаринською, а тиранія — настільки послідовною, аби ніхто не став захищати своє право на власні переконання.» С.Ц.
«Шукати правду і висловлювати її такою, якою її уявляєш, не є злочином. Недопустимо насильно нав’язувати переконання. Переконання — вільні.» С.К.
«Правда полягає саме в тому, щоб говорити те, що думаєш; навіть тоді, коли помиляєшся.» С.К.
«Втручання будь-якого авторитету у внутрішній світ людини, у її переконання — поки вони не є очевидно небезпечними для держави, не є політичною акцією — завжди означає перевищення влади і порушення прав особистості. Ніхто не відповідає і не повинен відповідати перед державою за свій внутрішній світ, бо кожен iз нас буде наодинці відповідати перед богом.» С.Ц.
«У день Страшного Суду Христос буде вимагати звіту про те, як ти жив, а не про те, що сповідував.» С.Ц.
«Ні те, ні інше вчення саме по собі не є помилковим. Помилкою і навіть злочином є намагання силою заставити людину вірити в те, у що вона не вірить. Всі біди на землі є результатом насилля над совістю.» С.К.
«Нехай протестанти залишаються протестантами, а католики — католиками; не силуйте ні тих, ні інших змінити свою віру. Нехай кожен служить Господу не за чужими канонами, а за своїми власними.» С.К.
Завершимо словами Стефана Цвейга: «Я не сказав нічого такого, що не було вже сказано іншими. Але істинні й справедливі слова завжди корисно повторювати до тих пір, поки вони не стануть дієвими. Через те, що в кожну епоху насилля проявляється у нових формах, думаючі люди повинні постійно відновлювати боротьбу з ним. Бо важливе ніколи не виголошується достатньо часто, а правда ніколи не буває марною.»
Коли Стефан Цвейг писав історичний нарис «Совість проти насилля, Кастелліо проти Кальвіна», в його уяві розгорталися страшні картини насилля і політичної нетерпимості тридцятих років ХХ століття, те, що відбувалося тоді в Німеччині, в Радянському Союзі. Читаючи цей нарис зараз, важко вирішити, чому в сучасному світі він пасує більше. Заплутаним міжрелігійним стосункам у нашій країні, яким так бракує терпимості, вже й не згадуючи про взаємоповагу між різними церквами? Політичній боротьбі, у якій кожна партія, за умови її iснування в середньовіччя, вже давно б послала на повільне спалення всіх своїх супротивників? Чи тому, що робиться зараз на Сході планети під претекстом — з усіх сторін — все тієї ж «єдино правильної» віри? Час все змінює на Землі, окрім самої людини.
