Спочатку було слово

Банальна фраза, недбало кинута в натовп, а який ефект викликала...

— Нарешті... нарешті... — схлипували жінки.

— О... — горіли незгасним вогнем очі чоловіків.

— Хоч помру як людина... — терла очі бабуся, тримаючись за руку діда.

— А що я казав? Доживемо! — тряс головою той. — І дожились!

Натомість юна поросль крутила пальцями біля скронь:

— Стільки прожили, а ще у казки вірять...

Я стояв збоку, намагаючись абстрагуватися від натовпу, бути безстороннім і, як наслідок, справедливим. Щоб змогти істинність слова від’єднати від налиплості ретуші.

— Сьогодні ми прийняли Закон про соціальну справедливість, — кинув у натовп голова Верховної Ради. — Закон з трьох пунктів. Пункт перший: все, що є в державі, належить народові. Пункт другий: все, що є в державі, розподіляється між усіма. Пункт третій: розподільчі і контрольні функції покладаються на Верховну Раду.

Голова Верховної Ради сів у броньоване авто й поспішив на зустріч з іншими виборцями, а я?.. Хоч і стояв я збоку, мене затоптав натовп, який кинувся до дверей магазину, на яких висів пудовий замок і всередині якого віяло пусткою. В передсмертних моїх корчах чомусь пригадалося «не суди і не будеш суджений», чомусь думалось про божевілля, чомусь з моїх уст злетіло хрипле і з кров’ю: спочатку було слово...