«СПРАВА АЛЕКСАНДРОВА», або Резонансна брехня?

— Зрозуміло, що двох днів у Слов’янську недостатньо для того, щоб провести повноцінне журналістське розслідування, але, як на вашу думку, цей злочин пов’язаний із професійною діяльністю журналіста?

— У журналістів, які увійшли до цього «десанту» «Репортерів без кордонів», у Слов’янську була можливість вислухати різних людей. Із цих розповідей було зрозуміло, що побутові версії у цій справі відсутні. Показово, що під час цієї поїздки з’ясувалося кілька додаткових аргументів на користь версії про професійну діяльність. Так, зокрема, нас цікавив фінансовий стан телекомпанії «ТОР». Склалося враження, що нинішній стан телекомпанії жахливий: вона не продукує жодної власної телепрограми, в ефірі йдуть лише фільми й реклама. А тут — я вважаю це дотичним аргументом — неслухняний журналіст, який очолював телекомпанію 11 років. А як можна примусити засіб масової інформації замовчати? Позбавити грошей, щоб не було на що робити продукцію, нічим було платить людям і т. д. Перед смертю Александрова у телекомпанії з’явилися нові засновники — це зайвий доказ не у слідчій справі, а у тому, що ми думаємо про цю справу. Річ у тім, що за кілька днів до своєї смерті Ігор Александров звільнився з роботи. У фільмі ми наводимо слова його дружини про те, що він був готовий заради збереження колективу піти з телекомпанії. Люди не дуже охоче — і не перед камерою, — але все-таки розповідали нам про плани І. Александрова на майбутнє. Виявляється, він знайшов кошти для того, щоб розпочати роботу на іншому телеканалі, який, до речі, має більший діапазон і, відповідно, більшу аудиторію. Очевидно було, що людина геть не може вгамуватися, тому вважаю, що, можливо, саме це стало приводом для рішення його прибрати. Окрім того, у нього була газета, яку вдалося закрити за два місяці до його смерті, — також через фінансові проблеми. Відкрити нову газету — це теж було в його планах. Хто ж його після цього живим залишить?

— Яке ваше враження від спілкування з людьми, котрі опинилися в епіцентрі трагедії, — я маю на увазі не тільки родичів та колег, а й усе місто?

— Александрова там знали усі. Одна журналістка, яка раніше від нас приїхала, пішла купувати квіти, щоб сходити до нього на цвинтар. Бабуся, яка продавала квіти, подивилась на неї й каже: «Ви йдете до Александрова на могилу?» — «А чому ви так вирішили?» — «Якщо чужа людина купує квіти, а на обличчі в неї не написано, що вона йде на весілля, то куди ж ви тоді можете йти? Тільки до Александрова». Усі ті люди, яких ми зустрічали в місті, говорили стосовно офіційної версії слідства тільки одне: «Не вірю». У той же час мене дивувало, що люди, близькі до Александрова, взагалі погодились говорити з нами. У мене було враження, що вони чогось бояться, намагаючись відійти від якоїсь конкретики. Ніхто серйозно не ставиться до цього бомжа. Я б сказала, що хоч як би ставилися до Александрова люди, але усі з образою прийняли оцю «бомжацьку» версію — і не тільки через те, що вона принизлива для Александрова, а через те, що це сприймають як явне ошуканство.

— Чому, на вашу думку, правоохоронні органи вхопилися за цю версію?

— Те, що ця справа — резонансна, було зрозуміло від самого початку. І тому недивно, що акценти від самого початку змістилися із Слов’янська до Донецька — і далі. Ігор Александров був відомий у Донеччині журналіст — і все сколихнулося. Потім найвищі представники силових структур висловили своє солідарне бажання розкрити цей злочин. Пізніше Президент висловив своє незадоволення тим, як ведеться слідство. Я припускаю, що «бомжацька» версія з’явилася таким чином: коли не можуть щось знайти, то треба хоч щось знайти, щоб закрити цю справу. Поза кадром люди розповідали, як, на їхню думку, створювалася офіційна версія слідства: злочинним угрупованням, які існують у цій місцевості, «перекрили кисень», поки вони не знайдуть що-небудь підходяще, щоб цей злочин можна було вважати розкритим.

Ну, і тут є ще одне — гляньте недавній виступ голови тимчасової слідчої комісії парламенту, народного депутата України Анатолія Хмельового. Там ішлося про те, що комісія хоче надати незалежного адвоката для підозрюваного. До підозрюваного нікого не допускають — у тому числі й самого А. Хмельвого, мотивуючи це тим, що він вже почав давати свідчення і що таким чином на нього може здійснюватися зайвий тиск. Я спитала у голови слідчої комісії: «Вони бояться, що якщо ви зустрінетеся з підозрюваним, то він відмовиться від своїх показань?», на що той відповів: «Ну, може, й так».

— У фільмі є вражаючий кадр, коли А. Хмельовий виступає перед майже порожньою залою Верховної Ради. Ми пам’ятаємо, що коли у цій залі йшли виступи, які стосувалися справи Гонгадзе, то вона була переповнена. І як люди готувалися до того. А тут чомусь зовсім ніякої реакції? Чому?

— Думаю, з його виступу було зрозуміло, що навіть у самій слідчій комісії згоди немає і що рішення не буде прийнято через те, що окремі члени цієї комісії вважали, що треба було ще зустрітися із силовиками. Але Хмельовий принаймні представив звіт, який сам по собі є красномовним. Чому Верховна Рада проігнорувала цей виступ? Можливо, і там є люди, які мають, скажімо, певний інтерес до того, щоб ця справа не розглядалася. Можливо, через те, що якщо у справі Гонгадзе йшлося ще про політичні інтереси, скажімо так, нашкодити Президенту: якщо не похитнути стілець під ним, то хоч за ніжки його стільця потриматися. До речі, щодо так званих пропрезидентських сил у парламенті — це був зайвий шанс довести Президенту, що на них треба зважати. І якщо Президент не буде до них ласкавим, то вони можуть і опозицію підтримати якоюсь мірою. Проте, хоча професія політика цинічна, але, однак, не можна відкидати, що і в них суто по-людськи серце боліло. А у справі Александрова до такого кшталту політики ця справа буцімто і не має стосунку.

Таких журналістів — із підвищеною мірою сміливості і з пониженим бар’єром відчуття небезпеки — у кожній країні мало, але вони дуже потрібні. Тому, коли вони гинуть і коли після цього у слідства з’являються якісь недолугі версії, біль відчуває все суспільство.

Про це ми, до речі, говорили з представниками Генеральної прокуратури, з якими випадково зустрілися в аеропорту після першого мого 12 хвилинного сюжету прорезультати поїздки нашої групи до Слов’янська в УТН. Треба сказати, що їхня реакція на сюжет була негативною: вони сказали, що не очікували від мене такої необ’єктивності. Я попросила і Генерального прокурора, і його заступників про інтерв’ю, щоб матеріал був об’єктивним. Я впевнена: якщо вони стверджують, що мій матеріал необ’єктивний, то у них є якісь контраргументи, що можуть заспокоїти суспільство. Різні версії убивства І. Александрова можуть народжуватися лише тоді, коли люди не вірять у офіційну. Через тиждень від першого сюжету до виходу власне фільму дзвінка з прокуратури не пролунало. До речі, тут є ще інша думка: якщо суспільство перестане страждати від того, що вбивають тих журналістів, матеріали яких з інтересом читають або дивляться, то це суспільство хворе; а якщо суспільство перестане реагувати на це, — воно вже мертве.

— Наскільки журналістські розслідування при сьогоднішньому стані суспільства можуть стати формою громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів?

— Як на мене, можуть. Тут треба бути вимогливим і до самого себе, щоб фантазія не заносила журналіста далі, ніж факти дають для цього йому підстави. На меморіальну дошку, що на будинку Спілки журналістів, нанесено імена людей різних політичних уподобань. Згадуючи про неї, я думала про тих людей, яких я зустріла у Слов’янську. Наприклад, Анатолій Хмельовий — член Комуністичної партії, до якої я не відчуваю жодного пієтету. Зіткнувшись із ним, я навіть запитала у нього: «Як це виходить, що у людей різних політичних уподобань виникає велика довіра і людська симпатія?» Він засміявся і сказав: «Напевне, це у порядних людей виникає незалежно від партії». І в мене виникла думка про існування організації, офіційно ніде не зареєстрованої, — Інтернаціоналу порядних людей.