Справедливість — його ремесло

— Мій батько був адвокатом. У радянський час, після закінчення Київського університету святого Володимира працював в адвокатурі. Тому я вже з дитинства мав уявлення про адвокатську діяльність. Але адвокатом ставати не збирався, мене приваблювала інша муза — Мельпомена: у 1939 році, закінчивши десятирічку, я вступав до театрального інституту в Москві. Спочатку спробував вступити до ДІТМ — провалився. Потім — до знаменитого сьогодні училища імені Щукіна при Вахтанговському театрі. Однак мій батько був людиною трохи консервативних поглядів, і якщо він ще терпів таку назву, як Державний інститут театрального мистецтва імені Луначарського, то слово «училище» він сприймав як щось жахливе. Тому таємно від мене він приїхав до Москви поспілкуватися з моїм художнім керівником. Після чого той переконав мене, що я занадто рано вступив до театрального училища. Я тоді дуже образився та поїхав до Києва. І тут, у 1939 році, вийшов новий закон про військовий обов’язок, згідно з яким усі особи, які отримали середню освіту та досягли 18-літнього віку, призивалися до армії. У зв’язку з цим було оголошено додатковий набір у вузи і я, назло батькові, який був проти того, щоб я став юристом, вступив на юридичний факультет Київського університету.

Чесно кажучи, перші два роки навчання я займався не стільки юриспруденцією, скільки різними видами спорту — це було моє хобі, і з багатьох видів я став майстром спорту, кандидатом у майстри, першорозрядником. Ну, а між іншим, напівжартома, складав іспити. Потім почалася війна, я служив у морській піхоті, розвідником, обороняв Ленінград, Москву і Сталінград, отримав три поранення, після третього мене комісували, а після госпіталя у м. Горському, приїхав до Києва доучуватися на юридичному факультеті, який закінчив вже у 1948 році.

— Що підштовхнуло вас піти саме в адвокатуру?

— Під час війни, перебуваючи у Сталінграді, ми отримали поповнення, яке складалося з в’язнів Карагандинського табору. А оскільки я був командиром розвідвзводу, то мав право відбирати собі солдат. І серед інших я взяв до себе двох дуже кремезних парубків — Старкова і Краснобаєва. Перший iз них був «ведмежатником» — відкривав сейфи, а другий був «майданником» — залізничним злодієм, і грабував він переважно японських дипломатів на маршруті Москва—Владивосток. Ці хлопці виявилися дуже сміливими і дуже порядними з усіх сторін. Обидва вони не дожили до зняття судимості. У 1943 році ми були на Північно- Західному фронті і не могли взяти «язика» протягом трьох місяців, не дивлячись на те, що нас щоночі ганяли на пошуки. Як правило, після таких «вилазок» я повертався з половиною взводу, інші залишалися убитими чи пораненими лежати на мінних полях або перешкодах. Адже як тільки нас виявляли і починався мінометний обстріл, практично всі молоді і недосвідчені хлопці бігли, кидаючи не тільки убитих, але й поранених. Тому ми з Краснобаєвим і Старковим домовилися, що ми один одного не залишимо, що б не сталося. Однак так вийшло, що мене викликали у штаб на курси перепідготовки, а коли я повернувся, то з’ясував, що за час моєї відсутності важкопоранених Старкова і Краснобаєва кинули на смузі перешкод — вони не могли дійти до своїх проходів і вирішили, прорізавши дріт, пройти самостійно на нашу територію. Я пішов туди наступної ночі, Старков був ще живий — він помер у мене на руках. І, на мій погляд, не дивлячись на те, що ці люди були правопорушниками, вони були осуджені дуже жорстоко. Адже вони могли стати ким завгодно: талановитими винахідниками, інженерами, лікарями. І певною мірою, в пам’ять про цих парубків, після закінчення юридичного факультету я вибрав адвокатуру.

— Ви стали адвокатом одразу після закінчення Університету?

— Ні. Університет я закінчував вже на заочному відділенні, оскільки пішов працювати судовим секретарем у військовий трибунал, щоб якось зводити кінці з кінцями. І вже закінчивши вуз, до 1951 року працював там, після чого пішов в адвокатуру, де і працюю вже п’ятдесят років.

— Чим вас привабила адвокатура?

— Річ у тому, що державі легко звинувачувати: вона усією своєю потужністю навалюється на людину. Суди наші ще й зараз не стали справжньою судовою владою. А в умовах тоталітарного режиму вони були органом каральним. І мене приваблювала боротьба з державою в особі звинувачувальної влади. Я повинен був вирвати невинну людину з цих кігтів, тому що коли хто-небудь потрапляє туди, вибратися практично неможливо, навіть якщо він тисячу разів невинний. Виправдувальних вироків у нас майже не виносили. Та й зараз, за рідкісним винятком, не виносять.

— Як ви можете оцінити зміни, що відбулися у нашій судовій системі за останні десять років?

— Із законодавчого погляду ми йдемо у руслі того, що від нас вимагає демократична Європа і демократизація взагалі. У нас з’явилися непогані закони, дуже хороша, по-справжньому демократична Конституція. Яка, до речі, передбачила, що крім інших гілок влади у нас існує абсолютно самостійна судова влада.

Однак на практиці наша судова влада ще не стала самостійною. Вона залежить від усіх і вся — від голови виконкому, який повинен дати приміщення; від вищестоящого керівництва по лінії Міністерства юстиції, яке займається кадровими питаннями і т. д. Судова влада бідна, у неї немає грошей навіть на ручки, на папір. Як же при цьому суди можуть існувати як самостійна влада?

Я взагалі прихильник максимальної незалежності судової влади і вважаю, що суддя потребує більше охорони його незалежності і недоторканості, ніж будь-хто інший. Більше, ніж депутати, міністри і т. д. Інакше суддя просто не буде владою. А на практиці, коли почалася кампанія з позбавлення недоторканості народних депутатів, розчерком пера змінили Закон про статус суддів. У результаті органи внутрішніх справ і прокуратура отримали дуже багато повноважень, одночасно була істотно обмежена влада суду. Я недавно захищав суддю, якого судили за винесення неправосудного вироку. І в його особі я захищав незалежність суддів. Ви тільки уявіть — суддя працює з величезним навантаженням при маленькій зарплаті, і при цьому постійно знаходиться під ковпаком у міліції, «продукцію» якої він розглядає. У міліції є відділ із боротьби з організованою злочинністю, і їм надано найширші права, вони ведуть агентурну оперативно-розшукову діяльність і стежать за суддею. Суддя виніс виправдувальний вирок, їм це не сподобалося, потім був другий, третій виправдувальні вироки. Міліція вимагає того, щоб усі ці вироки було скасовано. Але суддя ж їх виніс не за хабарі — з’ясувалося, що це цілком безкорисна людина, він виносив свої вироки як справжній вільний суддя. Єдине — він не володів суддівською технікою, погано мотивував вироки, але що дуже характерно: з усіх скасованих вироків, жодна справа згодом не дійшла до суду — нікого не засудили.

Виходячи з усього сказаного, можна стверджувати, що сама по собі судова реформа — хороша, вона потрібна, але йде вона криво і навскіс, тому що загальна ситуація в державі є складною. З’явилися хабарники серед суддів, чого раніше, прямо скажемо, не було. І з’явилися вони тому, що судді погано живуть. Тоді приходить «грошовий мішок» і купує суддю, тому що у останнього немає квартири, треба годувати чимось дітей, а держава не в змозі нічим допомогти. Я — оптиміст, і думаю, що прийде час, коли у суддів буде нормальна зарплата, і вони не будуть схильні до спокус хабарництва. Ось тоді вони будуть недоторканні і стануть справжніми суддями.

— Які, на ваш погляд, найбільш істотні недоліки нашої судової системи?

— Зараз у нас суддю на перші п’ять років призначає Президент — це як випробувальний термін, а потім кандидатури суддів подаються на довічне затвердження у парламент. І ведеться суперечка — добре це чи погано. У ідеалі це дуже добре, але все залежить від того, який суддя. Адже часто через п’ять років «довічними» суддями стають такі люди, яким не місце у судовій владі. І хоч у нас непогані закони, зміни у кримінально-процесуальному і цивільно- процесуальному законодавствах зроблені не кращим чином. Там дуже багато ускладнених і непотрібних процедур. А внесені вони через те, що всі ці проекти виносилися на обговорення парламенту в останній момент, коли залишалися лічені місяці та тижні до розвалу судової системи. Тому, я думаю, що поправки, внесені до кримінально-процесуального і цивільного кодексів, ще дуже «сирі». Крім того, їх же прийняли ще до прийняття нового закону про судоустрій, якого досі немає.

У нас є ще одна біда — у зв’язку з тим, що приймаються непродумані закони, їх нескінченно змінюють. Відсутність стабільності дуже шкодить усім, насамперед підприємцям: вони тільки починають працювати згідно з новим законом, його зараз же скасовують чи вносять кардинальні правки. Але найголовніший недолік у тому, що навіть ці закони у нас не працюють. Наші суди виносять рішення, які не виконуються органами виконання вироків. У мене, наприклад, є справа людини, яку ще три роки тому суд виправдав. Однак прокуратура нескінченно оскаржувала це і тим самим не давала можливості виконати виправдувальний вирок. Навіть iз морального погляду людина не була реабілітована — ніхто з її колег не бачив виправдувального вироку, оскільки не було можливості отримати його копію. Коли ж ми нарешті добилися того, що Генеральна прокуратура відмовилася від протестів, перед нею ніхто не вибачився і не відшкодував збитку. Ми подали позов про відшкодування матеріального і морального збитку, оціненого у 9 тис. гривень. Рішення про задоволення позову суд виніс у червні 2000 року. За півтора року ця людина не отримала жодної копійки. Не виконується судове рішення. У нас існує закон про відшкодування морального і матеріального збитку при незаконних арештах, однак він не виконується. Чому? Тому що до бюджету вчасно не заклали необхідні для цього суми. Там просто немає такої статті. І державні виконавці безсилі що-небудь зробити. Але ж держава зобов’язана виконати вирок суду.

— Як ви оцінюєте ситуацію з підготовкою юридичних кадрів в Україні?

— У нас дуже хороша юридична школа. Хоч треба звернути увагу, що останнім часом розплодилося багато різного роду юридичних академій, відділень, факультетів і т. д. Сьогодні юридичні факультети є скрізь, і мені здається, що це надмірність. Звичайно, юристів потрібно багато, але у нас їх вже забагато. Крім того, діє ще й його величність «блат», і дійсно професійні юристи не можуть влаштуватися на хорошу роботу. Разом iз тим отримують престижну і хорошу роботу люди, які мають досить сумнівну освіту.

— А чи трапляються такі прецеденти в адвокатурі, адже це може бути просто небезпечно?

— Адвокатура зараз дуже хвора. Розвалили адвокатуру, яка існувала за радянської влади. Так, вона була не повністю вільна і була підпорядкованою Міністерству юстиції, але були колегії адвокатів, і був досить широкий рівень самоврядування. Були регіональні колегії адвокатів, демократично обрана президія, яка приймала до цієї колегії чи відмовляла у прийомі. Зараз же у нас немає жодної адвокатури; є безліч фірм, колегій, юридичних консультацій, що отримали ліцензії від Міністерства юстиції і що мають право виступати в судах. Це на сьогодні закріплено навіть Конституційним судом. А це є цілком недопустимим, адже люди, які там працюють, не проходять стажування, обліків, контролю — працюй, як хочеш. Правила адвокатської етики на них не поширюються. Внаслідок цього якість роботи адвокатів сьогодні неймовірно низька — це фактично обман населення. Замість того, щоб надати реальну правову допомогу людині, т.зв. адвокат йде до суду, де вимовляє пусті пафосні слова і нічим не допомагає ані підзахисному, ані правосуддю. Чим завжди відрізнявся адвокат від прокурора? Тим, що він прекрасно знав справу, вільно орієнтувався у її матеріалах. Тепер же часто цього немає, а багато адвокатів узагалі не розуміють, що таке справжній кримінальний захист. За чистоту адвокатури у нас бореться тільки Союз адвокатів України під керівництвом Віктора Медведчука. Союз веде боротьбу за створення єдиного облікового та контрольного органу, який би був уповноважений турбуватися про підвищення якості роботи. Існують кваліфікаційні і дисциплінарні комісії адвокатури, але вони, крім видачі ліцензій, нічим не займаються. У мене немає впевненості у тому, що вони дійсно турбуються про покращення кадрів адвокатури.

— Який же вихід із цієї ситуації?

— У парламенті вже три роки лежить проект змін до Закону про адвокатуру, внесений Союзом адвокатів України. Його не приймають, оскільки він ніби не насущний і не важливий, Президент не визнає його першочерговим. А без цього закону кардинальні зміни неможливі.

— В обивательському середовищі існує думка щодо того, що адвокат — це обов’язково багата людина. Чи так це?

— Ні. Наприклад, у нас, у Печерській колегії адвокатів, більшість — бідні. Тому, що до них не йдуть iз вулиці. Люди йдуть до адвоката, котрий має ім’я, а інші сидять без роботи. Але ж це професійні адвокати, хороші фахівці. Це один бік поділу. Інший — суддя чи слідчий на прийомі радить людині звернутися до свого адвоката, і людина піде до нього. У результаті виходить, що адвокат не захищає свого клієнта. Замість цього він приймає сторону свого благодійника-слідчого, який постачає йому клієнтів.

— Наскільки мені відомо, ви були знайомі з Лі Харві Освальдом, якого згодом звинуватили у вбивстві Джона Кеннеді...

— Під час своїх візитів до Москви я завжди зупинявся у готелі «Берлін», колишній і нинішній «Савой». Цей готель дуже люблять багаті іноземці. Для мене ж готель був зручним через його сусідство з Генеральною прокуратурою Союзу. Мене там усі знали, і завжди перед від’їздом я телефонував адміністратору і замовляв свій 405-й номер. І під час одного з моїх візитів до Москви у 1960 році мені сказали, що я не можу зайняти мій номер, оскільки у ньому живе американський турист I класу, який виїжджає через пару днів. У день його від’їзду я нікуди не йду, готуюся відразу перебратися до «свого» номеру. Прийшла перекладач, подали машину, а постоялець не виходить. Тут прибігає покоївка і у паніці кричить, що з-під дверей номера тече кров. Ми вдираємося туди, а цей іноземець лежить у ванній з порізаними венами. Ми його витягли, викликали швидку, врятували. Таким було моє перше знайомство з Лі Харві Освальдом. Пізніше з’ясувалося, що він тоді просив політичного притулку, в якому йому відмовили, і вирішив влаштувати цю демонстрацію з порізаними венами. Після цього йому надали політичний притулок і відправили до Мінська. Через три роки, під час чергового візиту до Москви, покоївка розповіла мені, що Освальд живе у готелі з дружиною і двома дітьми та переїжджає з Білорусі кудись на Волгу. Мороз стояв тридцять градусів, а він був у кепці, і ми скинулися йому на вушанку. Як з’ясувалося, він виїжджав не на Волгу, а до Америки. Вже після вбивства Кеннеді у 1964 році, під час мого чергового візиту до Москви, адміністратор готелю попередила мене, що я про все повинен забути. Така вказівка Луб’янки. І коли західні журналісти в Москві спитали мене про «знайомство», я природно сказав їм, що нічого не пам’ятаю, чим викликав їхнiй глибокий подив. А ті, хто знав правду, жартували, що таким чином я став співучасником вбивства Кеннеді, адже я міг і не витягнути Освальда з ванни чи не дати йому грошей на шапку, і він відморозив би собі вуха.

— Григорію Ісааковичу, скажіть, у вас багато справ, якими ви пишаєтеся?

— Так, дуже. На моєму «рахунку» сотні виправдувальних вердиктів, сотні оскаржених і скасованих звинувачувальних вироків. І я дуже пишаюся тим, що допоміг цим людям.

ВІД РЕДАКЦІЇ: «День» вітає Григорія Гінзбурга з 80-літнім ювілеєм, бажає йому міцного здоров’я та багатьох перемог у судах в iм’я справедливостi.