Справжній полковник

У подіях 1917—1918 рр. в Україні військові формування під командуванням Петра Федоровича Болбочана відіграли помітну роль у звільненні української землі від більшовицької окупації. Петро Болбочан, як і більшість старшин Армії УНР, пройшов шлях військового вишколу в російському війську. Початок українських визвольних змагань 1917 р. він зустрів вже політично свідомою та зрілою людиною, із сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько-політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан прагнув розбудови незалежної Української держави з міцною професійною армією, здатною захищати національні інтереси.

Він народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії в сім’ї священика. Родина була незаможною й не мала жодної земельної власності. Після двох років навчання в Кишинівській духовній семінарії вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Там «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Служив на різних посадах, зокрема полкового ад’ютанта, командував ротами піших розвідників, кулеметним підрозділом 38-го піхотного Тобольського полку. Служив під началом полковника Генштабу М. Ейгеля — видатного військового теоретика, автора підручників із тактики та фортифікації, за якими вчилися в багатьох російських військових школах. Як полковий ад’ютант, П. Болбочан мав досвід формування запасних полків і маршових рот. Справжній бойовий офіцер лише протягом другої половини 1914 — вересня 1915 рр., П. Болбочан брав участь у 37 бойових акціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й цілий місяць. Служба в російській армії закінчилася важким пораненням у лютому 1917 р.

Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху, важливим інструментом впливу на Тимчасовий уряд у боротьбі за національне самовизначення українського народу. У цих процесах брав участь і П. Болбочан. Свою діяльність в українському військовому русі він розпочав під впливом подій, пов’язаних з 1-м Українським полком ім. Б. Хмельницького, який прибув на фронт і увійшов до складу 5-го корпусу російської армії. Під командою П. Болбочана на той час був обоз 5-го корпусу, і, користуючись цим, він допоміг богданівцям зорганізуватися й укомплектуватися. Захоплений поширенням національної свідомості серед вояків-українців, П. Болбочан розпочинає роботу з формування з українців — вояків 5-го корпусу — окремої національної військової частини.

Після тривалих колізій 4 листопада 1917 р. Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку при 5-му армійському корпусі, командиром якого 22 листопада 1917 р. було призначено П.Болбочана. 10 грудня 1917 р. у м. Волочиську П. Болбочан робить заходи для українізації цілого 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі. На початку грудня 1917 р. за наказом корпусного солдатського комітету корпус було фактично знищено. Рішучі кроки вжив П. Болбочан за цих обставин — «арешт корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення». Але солдати корпусу були повністю готові до запланованої акції з винищення 1-го Українського республіканського пішого полку. Республіканці були роззброєні, казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула. П. Болбочан із своїм заступником — сотником І. Коржем та частиною старшин — із великими труднощами дісталися Києва вже напередодні більшовицького заколоту.

Відсутність чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення поєднувалась у лідерів Центральної Ради з їхньою автономістсько-федералістичною загальнополітичною позицією. Звідси — орієнтація на так званий спільний революційний фронт із російською демократією та поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема — серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко. «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій», — зазначав він.

Болбочан звернувся до лідерів Центральної Ради з проханням дозволити йому організувати в Києві офіцерський загін. Але дозволу він не одержав, з огляду на побоювання останньою офіцерів-«реакціонерів». Натомість 12 січня 1918 р. «Робітнича газета» (ч.226) повідомила про те, що формується «полк Української Республіки». У повідомленні зазначалося про необхідність «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західно-європейської». Вказувалося, що полк вже має свій статут, командира полку — капітана П. Болбочана, й подавалася адреса вербувального пункту (Київ, вул. Михайлівська, готель «Ялта», кімната 27).

На чолі сформованого з рештків 1-го Українського пішого полку — Республіканського куреня, — який налічував близько 500 чоловік, П.Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь під началом Болбочана було реорганізовано в 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону під командуванням генерала К. Прісовського. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону. Особиста вдача П. Болбочана як професійного військового й талановитого командира сприяли  поширенню його авторитету серед вояків. «Такий люблений підвладними командир-митець, — зазначав військовий і журналіст В. Євтимович, — спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь и воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів».

Вочевидь, у період реорганізації та поповнення Республіканського куреня під командуванням П. Болбочана було закладене основне ядро майбутнього Запорізького корпусу. Українські вояки, що прийшли до лав цього військового підрозділу навесні 1918 р. та склали кістяк однієї з найкраще дисциплінованих і професійно підготовлених військових частин Української армії, назавжди зберегли вірність своєму командирові, в пам’ять про якого утворили Товариство запорожців у тяжкі роки еміграції.

Наприкінці грудня 1917 р. Генеральне секретарство військових справ УНР прийняло «Зміни Військових уставів української армії на началах демократії» — статут, яким було скасовано військові ранги колишньої російської армії. Замість них було запроваджено відзнаки військових посад, відповідно до виконуваної функції. Як командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону, П. Болбочан обіймав військову посаду, що відповідала званню підполковника, після призначення командиром 2-го Запорізького піхотного полку — полковника Армії УНР. 5 листопада 1918 р. за переможні бої з червоногвардійськими загонами та організаційні заслуги сам П. Болбочан дістав ранг полковника армії Української держави.

Залишилося чимало свідчень того, наскільки притягальною постаттю в початковий період становлення українських Збройних сил був Болбочан як для українських старшин, так і для рядових козаків. Командир Запорізького ім. К. Гордієнка кінного куреня полковник В. Петрів (згодом — генерал Армії УНР) писав у своїх спогадах: «Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а-ля цар Микола ІІ». Кілька виразних замальовок залишив відомий український письменник Б. Антоненко-Давидович — козак 2-го Запорізького полку, який був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних як із долею запорожців, так і самого П. Болбочана: «...мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця...»; «він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка»; «переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду...». При цьому Б. Антоненко-Давидович свідчить, що полковник залишався небайдужим і до зовнішнього вигляду свого підрозділу: «Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця».

Болбочан не належав до жодної політичної партії, більше того, за згадкою Б. Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені». Він виступав за поборювання революційної демагогії у військових частинах, відверте несприйняття партизанщини в підпорядкованій йому формації, запровадження суворої дисципліни та чіткої організації.

На цьому ґрунті у командира запорожців неодноразово виникали тертя з військовим і політичним керівництвом Центральної Ради. Під час відступу українських військових частин з Києва мали місце принципові розходження між генералом К. Прісовським і П. Болбочаном — з одного боку, та С. Петлюрою — командиром Гайдамацького кошу Слобідської України, який прикривав евакуацію уряду з Києва, — з другого. Тертя виявилися на нараді в с. Гнатівка на р. Ірпінь поблизу Києва в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., на якій зібралися командири та отамани збройних загонів, що уціліли після боїв з більшовиками, з метою обговорення питання об’єднання військових частин для продовження спільних бойових дій. П. Болбочан вимагав, щоб гайдамаки увійшли до складу Окремого Запорізького загону й діяли спільно під єдиним командуванням генерала К. Прісовського. С. Петлюра натомість відмовився від цього кроку, й П. Болбочан, за словами Б. Монкевича, закинув йому звинувачення, що «він (Петлюра. — Авт.) зі своїх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення». На думку деяких дослідників українського військового руху, зокрема О. Войнаренка, Б. Монкевича, Я. Штендери та ін., саме від «Гнатівської наради» «датується чисто персональна недовіра (Петлюри) до Запорожців та особисте вороже ставлення до Болбочана».

Колишній вояк Окремого Запорізького загону Н. Авраменко у своїх спогадах наводить дані про кількісний склад цього збройного формування. Зокрема, він пише, що під час скликання наради в с. Гнатівка, де «зібралась вся військова сила Української Народної Республіки» (близько 4 тис. «піхоти, кінноти, артилерії, обозу, помічної частини, Вільного козацтва і штабів»), під командуванням П. Болбочана перебувало 1500 вояків: 1. Республіканська сотня — 400 багнетів, командир — капітан Кіріков; 2. Волонтерська — 350 багнетів, командир — Ушаков; 3. Наливайківська — 450 багнетів, командир — Зільницький; 4. Богунівська — 300 багнетів, командир — підполковник Кондратюк.

Окремий Запорізький загін разом із урядом Української Народної Республіки, Центральною Радою, прикриваючи їхній відступ із Києва, відійшов до Бердичева, згодом — до Житомира. Болбочана було призначено на посаду губерніального коменданта Волині. За словами українського військового історика В. Вериги, «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок».

За ініціативою П. Болбочана в губернії розпочалася мобілізація в українське військо. При цьому він враховував потреби Запорізького загону й одночасно створював частини для охорони населених пунктів губернії. Така ініціативна праця не залишилася поза увагою військового відомства УНР, яке, залишаючи П. Болбочана губернським комендантом, призначила командиром 2-го Запорізького пішого куреня прапорщика Мицюка. Сотник Б. Монкевич, який служив тоді в лавах запорожців, а згодом став одним із перших хроністів  Запорізького корпусу та біографом П. Болбочана, писав, що підполковник, «не маючи морального права залишити свою частину», в той же час не міг не послухатися уряду. Він скликав старшинське зібрання, яке й поінформував про ситуацію. Старшини звернулися до уряду з проханням залишити П. Болбочана командиром куреня. Однак до призначення свого заступника він змушений був залишатися в Житомирі та виконувати обов’язки губернського коменданта. Лише після того, як частина зазнала страшних втрат, а новопризначений командир куреня прапорщик Мицюк фактично покинув її напризволяще, П. Болбочан передав справи коменданта заступникові та приєднався до своїх бойових товаришів.

Після укладення Берестейського миру німецькі та австро-угорські війська, на запрошення Центральної Ради, прийшли в Україну, щоб сприяти звільненню її від більшовицької окупації. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим С.Петлюрою. 2-й Запорізький курінь під командуванням П.Болбочана був однією з перших українських частин, які, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 р. увійшли до столиці України. Під час урочистої зустрічі українських частин у місті запорожці зіткнулися з неприємним фактом вшанування місцевою владою червоного прапора революції, під яким билися вороги України, — червоногвардійські частини та московські загони. Справедливе обурення запорожців викликали також заклики до «переведення в життя соціалізму» та гасла не допустити в Україні «сваволі військових реакціонерів». Вимога запорожців зняти червоні прапори з урядових будинків і користуватися лише національною символікою, яку П. Болбочан від імені запорожців передав Київській думі, викликала обурення серед лівих фракцій Центральної Ради. Після того, як запорозька варта зірвала червоні прапори з будинку міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від П. Болбочана судового покарання для цих вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції». Болбочан не лише відмовився виконати цю вимогу, а й заявив, що повністю солідарний із своїми вояками, і вважає необхідним насамперед поважати національну символіку.

Безперечно, подібні факти породжували недовіру вояків до влади, яку вони захищали. Слід підкреслити, що під час згаданої вище наради в с. Гнатівка, на якій за спільним рішенням на чолі Окремого Запорізького загону був обраний генерал К. Прісовський як найстарший за військовим рангом і найбільш кваліфікований військовий, також узгоджено певний кодекс взаємин між владою та армією. Цим кроком старшини Запорізького загону демонстрували своє небажання мати на чолі збройних сил малокваліфікованих, а часом  — і взагалі цивільних людей з партійними квитками. Було ухвалено рішення, що військо має стати аполітичним, всілякі солдатські комітети та комісари, «які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця». Дисциплінарна влада визнавалася тільки за старшинами, й лише вони мали карати підлеглих їм військових, чим фактично брали на себе відповідальність за  дії останніх перед владою.

Після звільнення Києва від більшовицької окупації командиром Окремого Запорізького загону, за рекомендацією К. Прісовського, призначеного на посаду Київського губернського коменданта, став генерал З. Натієв.

Уже в ході переформування регулярних військових частин, т.зв. «Осібної армії», за рахунок розгортання в полки та дивізії Січового, Гайдамацького та Запорізького загонів 12 березня 1918 р. Генеральним штабом Армії УНР було ухвалено рішення вивести Запорізький загін під командуванням генерала З. Натієва зі складу добровільної армії та за рахунок поповнення  реорганізувати його в Запорізьку дивізію. В її складі було сформовано 2-й Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана, який, за підрахунками Н. Авраменка, налічував 2600 багнетів, 80 шабель і 10 кулеметів. За свідченням Б. Монкевича, дивізія на 80% складалася з колишніх офіцерів.

У березні 1918 р. запорожці звільнили від більшовиків низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, а й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехословацькі відділи та  матроські більшовицькі частини, які відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ і нерідко самостійно одержували перемоги над ворогом. Хоробрість козаків дивізії та сміливість військових операцій, які планувало командування українських частин, стали запорукою їхнього переможного наступу. Нерідко полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Балбачана». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців. У цей же період із метою ліквідації Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилалися більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя, — невдалий. Російські добровольці, як і більшовики, винесли полковникові заочно смертний вирок, в Харкові офіцери-денікінці  також організували на нього атентат.

6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили в Харків. Очікуючи кандидатури уряду, П. Болбочан за погодженням із генералом З. Натієвим призначив тимчасово губернським комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) полковника О. Шаповала — командира 4-го Запорізького полку ім. Б.Хмельницького. Через кілька днів — 9 квітня 1918 р. — Запорізька дивізія за наказом військового міністерства була розгорнута в Запорізький корпус, оскільки в ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації кількість Запорізької дивізії постійно зростала, особливо за рахунок української інтелігентської молоді. Тож, за задумом військового міністерства УНР, у процесі розгортання дивізії в корпус, 1-ша дивізія мала із свого складу виділити другу дивізію. Командиром 1-ї Запорізької дивізії призначався полковник П. Болбочан, начальником штабу — підполковник Ганденрайх. Приймаючи нову посаду, П. Болбочан просив військове відомство залишити його командиром улюбленого 2-го Запорізького полку. Хоча сумісництво двох таких посад суперечило військовому статуту, генерал З. Натієв дав на це свою згоду.

Звертаючись до подій того часу, сотник Б.Монкевич у своїх спогадах подає яскраву характеристику П. Болбочану та його взаєминам з вояками 2-го Запорізького полку. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку, — наголошує він. — В житті був дуже скромний, без тіні манії величності... Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання... Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

Гордістю за свого командира Петра Болбочана, який здійснив одну з найуспішніших військових операцій зі звільнення Кримського півострова від більшовиків, сповнені спогади його військовиків. Зокрема Бориса Монкевича — «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим», яка вперше побачила світ 1928 року у Львові й була перевидана 1956 р. у Нью-Йорку Товариством ім. полк. Петра Болбочана в Америці.

Героїчний військовий шлях П. Болбочана обірвався у неповних 36 років. Виправдане цькування політичним керівництвом Директорії військового професіонала, палкого патріота України завершилося драматичним фіналом — необґрунтованим звинуваченням у спробі державного перевороту та розстрілом.