Справжнє Свято Соборності

Моє давнє бажання спопуляризувати у пресі біографію одного з найвидатніших одеських українців Івана Митрофановича Луценка нещодавно стимулювалося у приємно-несподіваний спосіб та ще й у символічний час — напередодні Свята Соборності: 14 січня 2012 року меморіальна дошка цьому героєві була урочисто відкрита на фасадній стороні приміщення залізничної станції Красилів, що за 3 км від однойменного двадцятитисячного міста на правому березі річки Случ — центру Красилівського району Хмельницької області (історична Волинь). На станції зупиняються московські, київські та інші потяги, отже, є можливість, аби про героя дізналося якомога більше осіб. Саме ця станція (за деякими відомостями, власне, місто) є найбільш вірогідним місцем загибелі І. Луценка у бою з російськими окупантами.

Організатором встановлення меморіальної дошки є Хмельницька обласна молодіжна громадська організація «Пластовий рух «Сокіл», що влітку 2011 року звернулася до Красилівської міської ради для отримання відповідного дозволу. До честі адміністрації, вона досить швидко підтримала цю ініціативу і була присутня на церемонії відриття на засніженій станції, про що, наприклад, одеські українці наразі можуть лише мріяти. Нашу комунікативну дезінтегрованість, нескоординованість націотворчих зусиль, яскраво засвідчує той факт, що далеко не всі ініціатори красилівської акції знають про існування аналогічної дошки в Одесі, встановленої у вересні 1996 року в історичному центрі міста на вулиці Пастера (Херсонській) на будинку, в якому довгі роки мешкав та працював І. Луценко і водночас містився провідний осередок одеського українського національного руху, зокрема органів місцевої влади Центральної Ради. Сьогодні одеська дошка потребує реставрації й помітно поступається за рівнем виконання красилівській. Показово, що на моє прохання до місцевих українських політиків та художників самотужки оновити дошку у відповідь пролунало: «Краще її не чіпати, бо влада згадає про неї і взагалі зніме». Відрадно, що красилівці не стали «тягнути ковдру на себе» і прямо відзначили на своїй дошці «одеський статус» І. Луценка. Під час урочистостей хлопці, вдягнені в однострої гайдамаків часів Української революції, влаштували урочистий салют із рушниць. Хотілося б, аби постріли з рушниць красилівських хлопців розбудили одеситів.

Хто ж був цей І. Луценко, пам’ять про якого досі зцементовує українців? Насамперед слід скоригувати дату народження І. Луценка на обох меморіальних дошках: згідно з актовими джерелами, він з’явився на світ 23 лютого 1863 року в селі Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії у родині чиновника. До другої половини 1890-х років І. Луценко був зосереджений на навчанні та науці, що слід вважати абсолютно вірним шляхом, адже націотворча, громадська діяльність є успішними лише на міцному підѓрунті сформованої, самодостатньої особистості. У статусі випускника Імператорської Санкт-Петербурзької військово-медичної академії, доктора медичних наук та практикуючого лікаря І. Луценко в першій половині 1890-х років переїхав до Одеси. У столиці українського Причорномор’я він здобув великий авторитет у галузі гомеопатії та медицини загалом, був серед засновників «Одеського Ганеманівського товариства» та автором багатьох публікацій та перекладів з німецької та французької мов на медичну тематику, одним із перших в імперії застосував рентген, захоплювався вегетаріанством, есператно, спіритизмом, бджолярством тощо.

Однак саме за соціокультурних умов Одеси ця успішна людина дедалі більше зосереджується на важкій та часто невдячній діяльності на ниві українського відродження. Головними натхненниками І. Луценка були Л. Смоленський, М. Комаров та Є. Чикаленко. Однак «учень» пішов значно далі, ніж його здебільшого культурницько-спрямовані «вчителі». І. Луценко чудово усвідомив, що культурництво буде безплідним без політизації та дедалі глибшої радикалізації українського національного руху, переформатування млявого, угодовського українця у войовничого, незламного борця за власні права. Тут не можна не побачити впливу на І. Луценка М. Міхновського, з яким він мав нагоду зустрітися в Одесі 1898 року. Із заснуванням у 1902 році Української Народної партії І. Луценко очолив її одеський осередок, згодом став членом «Братства самостійників», брав участь у всіх виборчих кампаніях до Одеської міської думи та Державної думи Російської імперії. Друг І. Луценка С. Шелухін згадував: «Із самостійниками, які все-таки не розкривали своєї конспірації, йшла майже вся українська демократія в Одесі. В Києві був інший дух, тому межи Одесою й Києвом існував у великій мірі антагонізм». Наприкінці 1905 року І. Луценко організував та очолив два перші численні мітинги українців Одеси. Досвід військової самоорганізації І. Луценко переймав у спілкуванні з лідерами сокольського руху Галичини. Вперше з галицькими «соколами» він зустрівся у 1912 році, перебуваючи у складі «соколів» із Російської імперії на загальнослов’янському сокольському з’їзді у Празі. Підпоручик «Сокола — Батька» Софрон Шебець відвідав Одесу, збираючи гроші на купівлю Українського Городу у Львові. В листі 14 листопада 1912 року з Одеси до Івана Боберського він так характеризував І. Луценка та успіхи у своїй місії: «Найбільшу ролю відіграє тут Луценко. Се чоловік розумний, сміливий, енергійний. Одним словом як Ви кажете — «ярус». Знає, де раки зимують. Ми були з ним в клюбі в неділю вечором, то зібрали, хоч було мало людей, щось до 50 рублів. Він вчепиться, і панни, і пани, і жида, і грека, і німця, і всі йому дають і люблять його». Учнем І. Луценка не лише в громадській, але й гомеопатичній справі слід вважати видатного українського геополітика та лікаря Юрія Липу, який вже на початку 1910-х років продовжував перебувати під впливом філософсько-медичних узагальнень, за його словами, «одного із значних українських лікарів і патріотів, знаного своєю кипучою діяльністю».

Це не значить, що І. Луценко не розумів або не переймався всіма, в тому числі культурницькими, питаннями. Навпаки, разом із М. Вороним, Ю. Липою та С. Шелухіним організував в Одесі видавничий гурток «Одеська літературна спілка», очолював одеські «Просвіту», «Український клуб», виступав із доповідями на різноманітні теми, «бомбардував» центральну та місцеву владу заявами проти українофобської політики, за реалізацію національних потреб українців Одеси, брав активну участь в організації української книгарні «Діло», планував видати енциклопедію про Україну — українську не лише за мовою, але й за спрямуванням. 1906 р. І. Луценко очолив видання першої україномовної одеської газети «Народня справа». Після заборони знову ж таки за редакторством І. Луценка було видано російськомовну, але українську за духом газету «Народное дело».

Просвітницька діяльність І. Луценка виходила поза межі українських товариств. Він налагодив дружні відносини з польським товариством «Дім польський». Під час відкриття цієї організації І. Луценко наголосив: «Браття поляки, най Дім Польський широко розкине своє велике культурне діло, яке собі він замірив». Підтримував він приязні контакти і з сіоністами, зокрема В. Жаботинським. Не сприймав він лише русифікаторів — як з української, так і з інших національних громад.

Ціле гроно фактів виразно свідчить про далеко не лише одеський, але й загальноукраїнський масштаб громадської діяльності І. Луценка. Він брав участь в організації та церемонії відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, святкуванні ювілею М. Лисенка, загальноросійських археологічних з’їздах у Харкові, Катеринославі, Чернігові. На Катеринославському з’їзді І. Луценко ініціював та, імовірно, написав заяву-протест проти того, що західноукраїнські науковці не були запрошені на з’їзд. Саме він зачитав цю заяву за підписом сорока осіб під час одного із засідань з’їзду. З галицькими українцями І. Луценко налагодив розгалужені контакти: був обраний членом Наукового товариства імені Т. Шевченка, матеріально та морально підтримав ідею заснування українського університету у Львові, опікувався І. Франком під час перебування поета в Одесі, прагнув побудувати греко-католицький храм в Одесі, брав участь у роботі з’їзду слов’янських учительських товариств у Львові, організував участь галичан в Одеській промислово-господарській виставці.

Із початком Великої війни І. Луценко перебував у діючій армії на посаді військового лікаря. Закономірно, що саме він очолив українців Одеси в їхній боротьбі за українську державність та культуру під час Української революції 1917 року. І. Луценко очолив одеський Український Керівничий Комітет, у 1918 році призначений губернським комендантом Херсонщини, розбудовував одеський осередок Української партії соціалістів-самостійників. 26 квітня 1917 р. І. Луценко очолив Одеську військову раду Одеського Українського військового Коша, зробив дуже багато для українізації армії та флоту у військових частинах Одеської військової округи та Румунського фронту. У дискусіях на багатьох українських з’їздах та зібраннях він очолював нечисленну групу українців, що обстоювали думку про необхідність негайного проголошення незалежності України.

Один із найближчих соратників І. Луценка згадував, що його «всі не тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А, правду сказати, було за що. Цей сивий дідусь, дуже тихої вдачі, був усюди. Ні одні сходини, ні одне засідання чи порада не відбулися без нього. Любили, можливо, тому, що він був вояк в уніформі, як ми, а до того був все рішучий і, як то кажуть, рубав з плеча. І коли починалися якісь суперечки під час дебатів, то рішуче слово Голови, що скидалося на наказ, кінчало справу... Цей чоловік своєю неутомною працею спричинився справді до того, чого ані наші вороги, ані ми самі не передбачали, а саме, як із 5 — 10 українців, які початково сходилися до хати цього спокійного білоголового дідуся, за 3 — 4 місяці повстануть десятки тисяч свідомих до смерті відданих свойому народові українців... Луценко був Альфою і Омегою всього нашого руху. Що пропонував він, те робилось без ніяких змін і негайно... І. Луценко, який одинокий із нас тоді визнавався на організаційних справах, а крім того, завжди якось умів передбачати небезпеку далеко наперед і подати сигнал перестороги». Інший сучасник згадував, що «він, як і завше, був і у Центральній Раді оригіналом. Але ж оглядаючись назад, що багато у його треба визнати оригінальності було правди, багато було життьового, багато свого українського, що тонуло тоді у модних течіях, у доктринерстві. Розбираючи його працю, я пригадую собі його пророчество, що тільки шляхом своєї повної незалежності Україна може добути своє щастя, пам’ятаю, якою маленькою кучкою була на чолі з ним його група, і як яскраво доказало нам це саме життя та обставини, і ми всі — від найлівіших до найправіших — зробилися самостійниками». І. Луценко зображувався як генератор українського руху: «Його нервозність, його енергія захопили й нас, і ми, хоч вже в дорозі до Одеси, розподілили між собою справи по фахах, що треба не рахуватися з цим, а братися за усяку справу, котра тільки потрібує нашої праці... Він зі своїм одвертим характером, зі своєю експансивністю, своєю енергією та упертістю, де тільки було можливо, виступав, не рахуючись із ворожим настроєм слухачів, підготовлених демагогами та агітаторами — гастролерами з Росії... Коли згадуєш І.М., то мимо своєї волі зачинаєш згадувати історію, бо сам І.М. є частина цієї історії, історія української боротьби і в новому русі нема місця, де б не було його участі».

З другої половини листопада 1917 р. І. Луценко зосередився на розгортанні вільнокозачого руху. 3 — 6 жовтня на Всеукраїнському з’їзді вільного козацтва його обрали членом Генеральної козацької ради зі званням генерал-хорунжий. Навіть перебуваючи з 28 липня по 6 вересня 1918 р. в ув’язненні в Одеській буцегарні, І. Луценко продовжував потужно впливати на розгортання українського національного руху в місті, а боротьба за його звільнення стала одним із найяскравіших проявів, на жаль, нечастих у середовищі українців єднання та наполегливості у бажанні обстояти свого.

На цей час громадсько-політична діяльність І. Луценка виходила поза межі Одеси. Він був членом трьох складів Центральної Ради та членом Малої Ради, тимчасового виконавчого органу Центральної Ради. Входив до фракції самостійників, брав участь у роботі З’їзду поневолених народів Росії в Києві, а також в установчому з’їзді Української партії соціалістів-самостійників 17 — 21 грудня 1917 р., на якому його обрали членом ЦК партії. Про авторитет І. Луценка свідчить те, що він навіть розглядався як один із претендентів на посаду гетьмана України. Не пориваючи зв’язків з Одесою, з кінця 1917 р. — до березня 1918 р. І. Луценко здебільшого працював у Києві.

Після проголошення у Львові Західноукраїнської Народної Республіки як голова Одеського Національного союзу І. Луценко видав відозву до одеситів із закликом надати підтримку братам-галичанам. У цьому тексті, що являв апогей соборницької суспільно-політичної думки південноукраїнських діячів, патетично зазначалося: «Злітайтесь же, орли, на поміч братам галичанам! Оборонім наше культурне, що в часи лиха зберегло і розвинуло найдорожчі скарби, культуру і свідомість національну, і тим причинилось до вашого сучасного державного і національного відродження. Доля Галичини зв’язана з нашею долею, її самостійність — опора нашої самостійності». Та повідомлялося про низку конкретних заходів одеситів: відкрити Одеський фронт допомоги Галичині шляхом заснування Одеського та Подільського гайдамацьких загонів, відкрити поточний рахунок в одеському відділі «Українбанку» збирання пожертв речами та грошами. У середині листопада декілька днів разом із полковником Захаріним, на чолі військової комісії, І. Луценко відвідав Львів на чолі загону одеських українців.

Популярність одеського лідера сягала поза межі Одеси, що найвиразніше відобразив видатний український поет та публіцист, учасник Української революції Є. Маланюк. Гостро критикуючи угодовство, ідеалістичність та млявість української еліти революційної доби, він протиставив їй в числі яскравих та нечисленних винятків І. Луценка, «який, з витривалістю Катона і ляконічністю Цезаря, вперто і систематично нагадував Центральній Раді імена історичних ворогів. Даремно. Строката збиранина тодішнього київського парламенту, де різні Рафеси і Пятакови займали надто почесне і занадто впливове місце, зі специфічною зручністю обертали виступи героїчного дідуся в жарт і прозивали його — це справжнє втілення історичної пам’яті — не інакше, як «українським Пурішкевичем», що, розуміється, не лише не викликало обурення у суголосних Рафесам рідних винниченок, а й збуджувало спільну з рафесами веселість у винниченкізованої більшості». Героїчна смерть І. Луценка від більшовистських шабель викликала у Є. Маланюка бажання провести паралель між цією смертю та смертю юнаків під Крутами: «І завжди згадується героїчна смерть лікаря Луценка, цього дивно-юного діда, смерть з рушницею, у вояцькій шинелі, рядовиком на фронті великого 1919 року... Чи оцінять нащадки колись увесь трагізм цього самотнього, єдиного в своїм роді, героїзму!». Є. Маланюк вважав І. Луценка дідусем «гострозорих онуків — героїв Крут».

Отже, розпочавши свою діяльність в якості лікаря людського тіла, І. Луценко на екваторі свого життя перетворився також на «лікаря душ», тобто борця проти одвічної хвороби українців — комплексу меншовартості, пасивності. Сьогодні значення І. Луценка можна вдало окреслити словами його соратника: «Пам’ять про його смерть та працю учить нас, як треба працювати, а останнім своїм ділом — своєю фізичною смертю він учить нас, як треба любити свою батьківщину і боротися за неї». Існування у двох віддалених один від одного населених пунктах України місць історичної пам’яті, пов’язаних із вшануванням справжнього героя України І. Луценка, буде сприяти продовженню його справи. На щастя, страх і комплекси опанували ще не всіх українців. І, впевнений, не опанують!