Страчуючи злочинця, держава стає таким же убивцею, як і він

Будь-яке суспільство базується на певних засадах. І, на мою думку, одна з головних, а можливо, найголовніша — це гуманність суспільства. Хтось із цим згодний, хтось — ні. І це добре. Бо якраз враховуючи аргументи за і проти, ведучи дискусію на ту чи іншу тему, ми можемо породити істину, вдосконалити те чи інше явище. Тут мова йде про смертну кару. Я вважаю, що в Україні вона не має майбутнього. Україна повинна відмовитися від неї тому, що принаймні це справа честі перед Європейський Союзом (обіцянки потрібно виконувати). Однак не в обіцянках головна суть. Страчуючи людину, яка вчинила злочин або злочини проти людини чи суспільства (включно зі злочинами Онопрієнка), суспільство, дозволяючи собі робити подібне, спускається до рівня цієї людини (злочинця). Ми з вами стаємо співучасниками злочину. Цю людину, яка вчинила злочин і яка, за теперішніми мірками, заслуговує на смертну кару, потрібно ізолювати від суспільства на довічне ув'язнення. Саме обмеження прав і свобод людини має бути найвищим покаранням. Ми повинні зрозуміти, що зло не побореш злом. Цю істину вже зрозуміла більша половина світу. Нікому з нас не дано права позбавити життя іншу людину, навіть найжорстокішу з нас. Стративши вбивцю, ми не воскресимо тих, кого він убив, а лише втратимо частинку серця і душі. Той факт, що сьогоднішнє українське суспільство хворе, не потребує доказів. У парку на лавці, в автобусі чи просто на вулиці ми можемо почути: вбивати таких треба, вішати, стріляти. Хіба це шлях до виліковування? Нам потрібно стати милосерднішими і гуманнішими одне до одного. Насамперед держава має усвідомити, що, виступаючи не в ролі вчителя цивілізованості і терпимості, а в ролі жандарма і месника, рубає сук, на якому сидить. Також ми маємо знати, що ампутація якогось непотрібного, незначного органу може призвезти до загибелі цілого організму...