Ступка вчив танцювати гопак...

ЗНІМАЛЬНИМ МАЙДАНЧИКОМ СТАЛО ЦІЛЕ СЕЛО

Можливо, цей фільм мав би називатися «Голодне літо 33- го», бо йшлося у ньому про голодомор в українському селі. Але у режисера Олександра Прошкіна вже був інший фільм — «Холодне літо 53-го», котрий удостоївся як високої премії, так і загальнонародного визнання. Фільму «Микола Вавилов» судилася, на жаль, трохи інша доля: талановита картина у період великих суспільних потрясінь, коли на карті колишнього Союзу утворювалися незалежні держави, осіла десь у запасниках. У Стобихві не можуть і пригадати, чи показували її пізніше на телеекранах, і дуже за цим жаліють. Не тільки тому, що хотілося б ще раз намилуватися собою, красивим, у ролі... Тільки кілька чоловік зіграли епізодичні ролі, інші ж були зайняті у масовці. Проте і сьогодні актуальна в українському селі боротьба між талантом і войовничою сірістю, так гостро, на живому нерві, показана московським режисером.

Як же кіностудія «Мосфільм» надибала глухе волинське село, адже до того зйомки фільму проходили у Чехії і Польщі?

— Один iз колишніх камінь- каширців, родич редактора районної газети Івана Корсака, такий собі Сверба приятелював з режисером Прошкіним. Знав, що шукає він місце для зйомок українського села. А в Стобихві життя давно зупинилося. Первісна природа, хати, криті соломою, самобутні люди... Я порадила їм поїхати туди. Режисер був просто у захваті: нічого не треба «догравати», будувати якісь декорації, природа ніби спеціально вгадала його задум, — пригадує Єва Михайлівна Смолярчук, тоді завідуюча Камінь-Каширським районним відділом культури.

— Ось тут усі вони й ночували. На цьому ліжку — Прошкін, на тому Костас (прізвище вже забула), литовський артист, який Вавилова грав, на цьому — Інга, секретаркою Вавилова у фільмі була. Там оператора клали, Бориса Брожовського. І ще два художники у нас помістилися... — показує свою хату Галина Іллівна Макарук, чий дім на час зйомок став своєрідним «кіношним» штабом. — Ніна Усатова — головиху колгоспу грала — у Федося Шавлая жила, а Ступку щодня до Ковеля возили, у готель...

За сценарієм у селі мали бути й діти, а Стобихва — давно село без дітей... То ж щастя зіграти у кіно випало райцентрівській дітворі. Серед них і Тані Смолярчук (тепер Тетяні Федорівні Балашук, вчительці англійської мови Луцької школи №26). Пам’ять 13-річної дівчинки виявилася чіпкішою, ніж у дорослих.

— Щоранку приїжджав автобус з написом «Мосфільм», ми розсідалися з почуттям власної гідності... Як ровесники нам заздрили!

Зйомки були досить напружені. У фільмі епізод, в якому знімалася Таня, займає кілька хвилин, а «дресирували» їх три дні. Це була сцена приїзду у напіввимерле з голоду село академіка Трохима Лисенка, який обіцявся своїми експериментами зробити у радянському селі революцію (а насправді через таких, як він, войовничих лже-науковців і загинув талановитий вчений Вавилов...) Роль, словом, неоднозначна, але ж грав її Богдан Сильвестрович Ступка!

— Ось тут він виїжджав з-під Панської гори, а я зустрічала його від імені «вдячних колгоспників» хлібом-сіллю, — показує «на натурі» Олена Іллівна Макарук. — А там сцена стояла, з якої й виступав Ступка-Лисенко...

— Пам’ятаю, що на сцені стояв великий портрет Сталіна у вінку з колосся. І Ніна Усатова- «головиха» все ходила навколо нього з жмутом жита у руках й відганяла мух. Ми ж були наче селяни — слухали промову Лисенка про те, як він буде займатися селекцією... — згадує Таня.

— Слухала я, слухала, а увечері і кажу Прошкіну: «Олександре Олександровичу! Ну хай вже Ступка і грає таку негативну роль... Але ж грає талановито — ще наші люди повірять у єресь, яку говорить від імені Лисенка!» А Прошкін і каже: «Іллівно, я ж нічого не придумав. Піднімав архіви — роль Лисенка списана і з його істинних промов». Були ж часи: тупака Лисенка на саму гору висунули, а розумаху Вавилова знищили... — зітхає Галина Іллівна.

— Ступка виступав натхненно, так перевтілювався, аж мороз за шкірою брав: живий Лисенко! Зйомки часто зупиняли — режисер домагався досконалості. Ступка ні разу не розсердився, а після команди «Мотор!» знову і знову читав свою доповідь так само натхненно... Ним захоплювалися, ми, діти, розуміли, відчували, що це великий артист. У перервах ішов між люди, жартував, цікавився, як живуть... Не було у ньому ні краплі «зірковості». Фотографувався з усіма, хто тільки хотів (ось і на знімку, представленому Танею, Богдан Сильвестрович відразу після зйомок. — Авт. ). Охоче підписував потім знімки. А то ішов навприсяди, навчаючи чоловіків, як правильно танцювати гопак, — до деталей пригадує «кіно» Таня Смолярчук-Балашук.

Місцевий люд прийняв артистів дуже приязно.

-Варенички у таких древніх жбаночках приносили... Борщі варили... Глечики старовинні, одяг домотканий, коли забракло, з дому несли. «Кіношники» ще дивувалися: з яких ду-у-же давніх скринь дістали ці речі, — це знову Таня.

— Мама моя, Олександра Онуфріївна Кравчук, постояльцям їсти варила. Не перебірливі, але найбільше смакувало пахуче, тепленьке молочко. Просили «сала жовтого», але й «криве м’ясо» (так на ковбасу казали!) не було їм «заважким», — сміється Галина Іллівна. Розказує, як виконавець ролі Вавилова Костас, що «у чаях кохався», понавозив у Стобихву масу пакетиків з чаями. А мама її, баба Ляшиха, пригостила чаєм з мелісою, багном... До Москви повезли артисти і режисер великі торби з волинськими травами, а Макаруки ще й слали їм у столицю посилки.

«ВОНИ З МЕНЕ РЕГОЧУТЬСЯ, А Я З НИХ СМІЮСЯ...»

За день зйомок дорослим платили 17 рублів, а дітям 10. За ці гроші Таня (зйомки відбувалися у середині серпня) скупила усе до школи... У Стобихві, куди вже аж «після кіна» світло провели, телевізор був тільки в одного дядька, та й той працював від мотора. Людей набилося у хату як горобців... Попереказували по всьому Союзу односельчанам: «Дивіться стобихівців!» Прошкін же так зумів їх перевтілити, що не всіх і повпізнавали.

— Такий чудесний епізод викинули... — зітхає Галина Іллівна. — Фільм мав кінчатися сценою вивезення села у Сибір. З Ковеля приїхали на конях хлопці «грати «енкаведистів». Люди (і моя тітка Люба Онуфріївна Кураш), котрі насправді пережили виселення, як побачили їх, мало не помліли... Режисер каже: «Уявіть, що вас везуть у Сибір!» «Енкаведисти» почали заганяти на підводи чоловіків, жінок, дітей... І коли Прошкін дав команду: «Плакати!», закричали у голос... А збоку ж стояв натовп: подивитися «на кіно» зійшлися з усієї округи: ці люди теж заридали. Такий лемент почався! За сюжетом залишали село при заході сонця. Уявіть, як сідає сонечко на фоні нашої чудесної природи, а дисонансом — підводи з ридаючими людьми. За підводами шкутильгав інвалід війни без ноги, Яків Возняк, у нас на нього казали «Льотчик». І так він на милицях скаче, плаче по- справжньому, благає, щоб не лишали його, одного на все село...

Хто з чужих не приїде у Стобихву — Галину Іллівну не промине. Вже багато літ вона описує історію села у... віршах. Найпершого написала у 18 років, коли «крепко допекло, засмоктало колгоспне болото»: «Чуєш, брате, я сумую, Україна у неволі. Не господарі, раби ми на своєму вільнім полі...»

— Безпаспортні, ми були кріпаки у колгоспі. Нещасні, принижені, ніхто за людей не рахував. Прийде суботник — десять мордоворотів стоїть над тобою. А найбільше руки мені впеклися, бо могла лице «приробити», модно одягнутися, а куди діти порепані руки? — у 18 Галина вже вирощувала високі врожаї колгоспної кукурудзи... — Хлопці з армії приходили, і любов була, але кожен хотів брати ту, яка б допомогла вирватися з колгоспу, з села...

— ... «Ми тобі хату накриємо шифером, направимо у партійну школу...» Я була передова ланкова, і у 18 мені вже «виявили честь» стати членом комуністичної партії. Хотіла вирватися з села і волею-неволею стала кандидатом. А тоді була «хрущовщина», у людей почали забирати корів. Прийшли до нас вночі комуністи, вивели корову з хліва... А на партійних зборах той, хто моїй корові накидав шнурка на шию, каже: «Хай здають корови ледарі, а ми і дві триматимемо!» І тоді я в партію не пішла! «Ми тебе примусимо камінь глодати, і ти будеш, і чоловік твій, і діти!» — сказав парторг. І я зуби поламала, дійсно той камінь глодаючи... Сіна вкосити не могла, чоловікові роботи навіть у ближчому селі не знаходилося, мамі сім літ з надуманих причин пенсію не платили... Але до них на поклон не пішла!

У «трагічному» житті вона грала комічну роль (тобто не втрачала оптимізму), скрашувала життя як могла. Відводила душу у драмгуртку, у хорі. Захворіла — почала лікуватися... рушниками. Виткала їх кілька десятків, узори вигадувала сама, під настрій — розвезли їх люди і по виставках, і по Канадах з Австраліями.

— Я все життя як Стецько: «Вони на мене дивляться — регочуться. Я на них дивлюся — сміюся!» — каже жінка, жартуючи, що тепер вона «багата як депутат!» Будучи сім літ на пенсії (але 62 роки їй нізащо не даси!), продовжує завідувати медпунктом — єдиним закладом у Стобихві, причому після того, як приміщення почало валитися, «медичний центр» перемістився у хату Макарук. А ще як соціальний працівник опікується старенькими односельчанами. Щороку з вчителями Великообзирської школи (як сама, ентузіастами) організовує «День Стобихви» у себе в хаті: зберуть стареньких, поспівають їм, від душі поговорять, а Іллівна і 50 грамів наллє «для підняття духу».

На прохання показати вірші принесла... штук з 15 великих блокнотів і «грубих» зошитів: «Я подумала, що ось мама моя помре, я помру, а діти наші і внуки всього про Стобихву не знатимуть». Пише, коли якесь у селі чи її житті «собитіє».

Про незалежність: «Для мене це кривава рана, я напилась досхочу волі. Тепер ходжу неначе п’яна, бо де ж та воленька жадана, хто її бачить в нас у селі?..»

Про лікарню: «... не забуду прохолодную палату, як по гривнях віддавала день при дні свою зарплату. І ні краплі, ні таблетки задарма не довелося, діставай за свої кошти, так уже тут повелося...»

Про сусіда, в якого у 18 літ раптово померла дочка: «То не вітер, то не бурі, то не вітровії, то плаче старий батько по дочці Марії. Доню моя ріднесенька, що ти наробила, нащо ти нас на старості самих полишила?..»

Про рушники: «Нитка за ниткою, думка за думкою, бердечко все прибиває, що пережитеє, що передумано — все на полотна лягає...» (Бердечко — деталь ткацького верстата, що «прибиває» нитки. — Авт. ).

У ДОВІЧНОМУ ЗАСЛАННІ

Восени у Стобихві «міняє одяг» каучукове дерево (росте тільки тут). Зелені листки стають насичено червоні, а плоди на їхньому фоні — оранжеві, як апельсин. Тут найраніше на всю округу зацвітають квіти, щедро родить барбарис, усю зиму б’ють теплі джерела. Де ще на малому проміжку землі — майже 30 джерел?! Відомий на Волині знавець фольклору професор Віктор Давидюк називає Стобихву своєю «Меккою», а великообзирський сільський голова Олександр Токарчук — своєю «козирною картою»: яким би великим не був начальник, а кожний відтане душею на Панській горі, споглядаючи навколишню, майже неспаскуджену людиною, природу...

— А місцевий люд, наситившись природою, прагне цивілізації! — констатує сільський голова, який був нашим «Сусаніним» на 8-кілометровій грунтовій дорозі через ліс.

Кожний новий начальник районного (і не тільки) рівня, заїжджаючи у Стобихву, обіцяє провести сюди телефон і довершити будівництво медичного пункту. Ні клубу, ні школи не треба селу, у якому 62-річна Галина Макарук вважається «молодою пенсіонеркою».

— Ось у сусідній Бережниці врятували село, народжуючи по багато дітей. А в Стобихві ж як? Одна дитина — добре, дві — подумати треба, а три — вже трагедія. Ми ж «міщани» були, нам діти не по чину, — сміється «Галя Ляшикова», як називають Іллівну у селі, принагідно розказавши, що у Стобихві ніколи не було позашлюбних дітей. — Найперше це була ганьба для хлопця! Вони боялися наших дівчат чіпати, казали, ну її, женитися доведеться!

Коли у Стобихві знімали кіно, ще не було освяченим одне з джерел, воду в якому тепер вважають цілющою: хворі очі лікує, інші болячки. Хто її вип’є — обов’язково сюди повернеться! «Кіношників» вразила велика кількість лелек, жили мало не на кожній хаті («Мого буська у кіно знімали!» — показувала з гордістю бабця Люба Приведенець). Начебто селяться вони тільки там, де люди щирі, чисті душею, де добра аура. А кілька років тому лелеки село покинули! Це сталося після немислимої навіть раніше трагедії — пропав безвісти чоловік, батько Марійки, про ранню смерть якої Іллівна вірша написала. Ні його не знайшли, ні велосипеда.

— Люди тепер у Стобихві якісь налякані. Не довіряють нікому! Сусід про сусіда не завжди скаже чужій людині, куди той пішов, — говорила у Великому Обзирі секретар сільської ради Олена Василівна Шавлай.

... Тільки спогад «про кіно» і об’єднує, веселить душу стобихівчан.