Сукачов у Києві отримав у подарунок яблуко Єви, а його слухачі – повний кайф

Iз плаката, прикріпленого до стіни підземного переходу, на мене подивилася зухвала усміхнена фізіономія. Лиш тільки я побачив її, у мене неймовірно посилилося бажання піти на концерт. Хоч останні кілька років я пропускаю майже всіх своїх улюблених артистів, оскільки не можу бухнути во славу мистецтва половину зарплати. Особливо з огляду на зростаючу інфляцію. Квиточки ж бо традиційно «покусувалися»: від 40 до 250 гривень. Проте цього разу відмовити у Сукачові я собі не захотів. Дуже вже скучив. Живцем я його бачив дванадцять років тому.

«Бригада С» народилася у 1986-му. Не поділивши сфер впливу з Євгеном Хавтаном, Гарик відколовся від «Браво» і організував власну команду — «групу пролетарського джазу» — «Бригаду С».

Це була принципово нова музична мова. Щось із суміші рок-н-ролу із джазом. Участь духових інструментів робила музику експресивнішою. Однак коли у 1988-му я потрапив на «бригадний» виступ у Палаці спорту «Лужники» у Москві, крім хітів, Сукачов вразив ще й своїм епатажем.

У перебудовні часи екстравагантністю вже важко було когось здивувати. Однак те, що витворяв Сукачов, вражало і багату на досвід уяву. Він стрибав, кривлявся, перевертав колонки, а у пісні, де були рядки «У нас нечем, у нас нечем любить...» Гарик запросто зняв шкарпетки і засунув їх собі у ширiнку. За ним ледве устигав якийсь безіменний хлопчина, до обов’язків якого входило з материнською старанністю відновлювати порядок (крім повернення шкарпеток).

Однак попри «негідність поведінки» Сукачова, вона все ж таки не справляла враження вульгарності, оскільки у всьому цьому було багато дитячого і клоунського.

Тоді ж натовп курсантів (хай їм грець!) притиснув мене до сцени, зробленої у вигляді літери «Т». По довгому «хвостику» Сукачов тікав углиб залу, потім повертався і носився по її фронтонах. Мене приперли до одного з них (та ще й так, що вже у гуртожитку, де жив під час практики, виявив два пристойних синяки), однак близькість до сцени дозволила мені побачити один епізод. Після кожної пісні «живчик» Сукачов із зворушливими гримасами вискакував за куліси, там він падав в обійми товстухи в окулярах з величезним махровим рушником. Він падав практично знеможений. Вона швидко витирала мокру від поту голову, розтирала його і виштовхувала назад на сцену, де він вмить ставав знову феєрично-заводним. Людина викладалася, не жаліючи себе.

Мені дуже було цікаво подивитися на нього тепер. За цей час уже розпалася «Бригада», Сукачов збив нову групу «Неприкасаемые» і, не дуже зрадивши свого старого стилю, зробив багато ліричних балад: «Ольга» («Вей, бей проруха судьба...»), «Знаю я, есть края» тощо. Після хвацько-вогненного виконання у «Старих піснях про головне» народного шлягера «А я милого узнаю по походке», він понавигадував у подібному дусі купу речей. Однак і у них не зникла ЙОГО агресивно-наступальна інтонація з нотками щирості.

Та ще цікавіше мені було дізнатися, наскільки він змінився сам, перейшовши нещодавно сорокарічний рубіж. Крім того, після концерту у Міжнародному центрі мистецтв у Гарика мав відбутися виступ у нічному клубі «Динамо-Люкс». Напевно, подумав я, буде себе берегти.

У нас із товаришем були місця за «полтинник» — перший ярус. Другий прирівнюється до вертолітних зйомок. Однак внизу місця були зайняті через одне, а то й через два (досить, гади-маркетологи, гнути такі ціни!). Відважилися на штурм. За попередніми даними, бабуся на лівих дверях до партеру була «доброю». Влаштувалися у хвості біля групки крутих хлоп’ят, які тягли із собою парочку пляшок «кока-коли» та спиртного. Бабуся сказала: «Куди це ви все тягнете?!» — «Та ми акуратно», — нахабно пробасили ті. У нас були у руках тільки дві невинні пластмасові склянки. Відповідно, ми прогундосили: «Та у нас усього дві склянки коньяку...» — «Ну, добре», — здійснила бабуся акт милосердя, пропускаючи нас. Про квитки вона забула. Остаточно повіривши в успіх, ми нахабно розташувалися у восьмому ряду (за 250!) навпроти мікрофона. Дуже хотілося подивитися Сукачова зблизька. І видовище було того варте. Гарик з’явився у якихось чи то військових, чи то трактористських (модних зараз у Москві) сірих штанях із кишенями біля колін, у синій сорочці з візерунком, що нагадував розтерзаного папугу, у піджаку з короткими рукавами та чорно-білих кросівках. Не думаю, що над іміджем Гарика працювало багато людей. Імовірніше, над ним не працює ніхто, крім нього самого. У зуби Гарик засадив цигарку і розпочав виконання пісні, димлячи із ніздрів.

Попри ці трохи дешеві «понти для приїжджих», до залу відразу ж полилася могутня енергетика. Уже на пісеньці «Эрегированный» (крім «овацій пізнавання») бурхливі оплески залу викликав вид на його бузкові труси.

Вираз обличчя Сукачова у різних піснях дивно мінявся: від напружено-червоного, як у штангіста, який бере вагу, до сентиментально-чутливого, що посилювався бровами, складеними дашком. Артист талановито зображав багатьох своїх персонажів: пролетарських випивох, хуліганів і бандитів. І при всій «розгнузданості» цих картинок я весь час ловив себе на думці: який високий професіоналізм гри музикантів. Шість «одиниць» надзвичайно якісного живого виконання. До речі, бігав і той самий хлопчина, який усе поправляє (звісно, не той самий, який був 12 років тому, а інший, який виконував його функції). З епізодів спілкування з публікою запам’ятався такий. Мужик, прорвавшись через кордон міліцейської охорони, підійшов і урочисто вручив Гарику... яблуко. Здивовано подивившись на нього, Сукачов сказав: «Я начебто не пив, щоб закушувати». І додав: «Може, це яблуко Єви? Хто у залі хоче бути Євою?» — звернувся він до публіки. — «Я-а-а!!!» — нестямно заволала рудоволоса з сьомого ряду. Її сивий кавалер був тимчасово контужений. Як за старих часів, Сукачов усе більше заводився (і заводив публіку), і у процесі «заводу» все більше скидав із себе верхнього одягу. Були скинуті піджак і папужна сорочка. На виконавцеві залишилися чорна футболка та сірі брюки із розстебнутим паском. За дві з половиною години він видав каскад енергетичних вибухів. Себе він не жалів. Я не уявляю, як після такого насиченого концерту можна давати наступний?

На біс публіка вимагалала «Ямщика». Зал радісно підвивав хором «Поворачивай к черту...»

А я із задоволенням пересвідчився, що ця суміш у Сукачові хуліганського хлопчика зі щирістю мудрого, але наївного мужика (з люпменськими замашками) залишилася незмінною. Як і його чарівливість великого артиста.