«Суспільство не розуміло наслідків посттравми»

Людина має дивовижний потенціал до виживання в критичних умовах, і через це питання психологічної реабілітації після кризових подій часто відходить на задній план. Але травми дають про себе знати. Боснійці розуміють це: 22 роки тому, 1995-го, в них закінчилася війна. Тоді в країні всю увагу спрямували на відновлення втраченого майна. Але в столиці Боснії та Герцеговини (БіГ) місті Сараєво не було родини без жертв чи людей, котрі не зазнали би поранень.

У 2014 — 2016 роках, за підтримки посольства Швейцарії в Боснії та Герцеговині, а також Сербії та Косово провели дослідження ментального та психологічного здоров’я громадян. Психологи, психіатри та антропологи вивчали стан здоров’я зусібіч: фізичне, психологічне, досліджували соціальний статус людей. Найбільше опитаних було в Боснії. З’ясувалося, що великої різниці у стані ментального здоров’я громадян, розселених насильно, і тих, хто повернувся сам, не було. Тобто не було яскраво виражених патологій: фахівці констатували велику витривалість людей. Але були й яскраві феномени. Наприклад, часті депресії у жінок та чоловіків. У жінок, які втратили чоловіків на війні чи стали жертвами сексуального насилля, й у чоловіків, які воювали. Але найгірший стан здоров’я — як фізичного, так і психологічного — був у тих, хто проживав у колективних центрах. Ідеться про колективні поселення типу модульних містечок в Україні — вісім тисяч жителів Боснії та Герцеговини досі там проживають.

Фахівці вважають, що нинішні складні відносини між представниками різних етносів та високий рівень безробіття у країні, втрата трудового потенціалу і патерналістські настрої — це теж наслідки травматизації суспільства. Антрополог, тренер та експерт Академії миру Боснії та Герцеговини Тамара ШМІДЛІНГ поділилася з «Днем» думками про те, що можна зробити в такій ситуації в БіГ і на яких помилках може повчитися Україна...

«ТРАВМОВАНІ БУЛИ ВСІ»

— Пані Тамаро, від ваших колег я часто чула думку, що в Боснії та Герцеговині багато уваги приділили поверненню громадян після війни на місця попереднього проживання, поверненню житла і майна, але менше уваги було приділено реінтеграції, примиренню, психологічній реабілітації. Це — про втрачені можливості?

— Коли закінчилася війна, на багато речей потрібно було звернути увагу найперше. Основну увагу зосередили на інфраструктурі, її відновленні, поверненні нерухомості. Потрібно було працювати над розбудовою самої держави. Думаю, так само складається й в інших країнах після завершення війни — коли психічне здоров’я не є основним аспектом зацікавлення. У нас цьому приділялося мало уваги, але це не означає, що не було спорадичних ініціатив. Цими питаннями переважно займалися неурядові організації чи конкретні особи, які бачили і розуміли необхідність цього й намагалися щось зробити.

— Після війни в Боснії та Герцеговині була руїна і, можливо, навіть не було кому займатися лікуванням душ. Адже треба мати ресурс фахівців, а де їх знайти в такій ситуації...

— Ви самі відповіли на запитання. Справді, насильство було дуже значних масштабів, на всіх можливих рівнях і в різних формах: пряме, коли люди ставали безпосередніми свідками чи жертвами насильства, непряме — коли жили поруч із травмованими людьми і потрапляли під їхній вплив, коли їх насильно повертали у власні домівки, але там вони пережили смерть рідних, сексуальне насилля... Травмовані були всі. І після закінчення війни це проявлялося не лише на побутовому рівні, а й на рівні структурному. Наприклад, коли людина зверталася до офіційних інстанцій за певним документами, а їй їх не давали — просто через певні переконання. Це теж — насильство.

Суспільство не розуміло наслідків посттравматичного синдрому, наскільки сильний вплив це має. Людина, котра пережила сильний стрес чи насильство над собою, незрідка потрапляє в таку звану спіраль насильства і продовжує насильство — уже над тими, хто біля неї… Але якщо ми визнаємо проблему, то робимо великий крок для її подолання.

Зараз наші психологи і психіатри звертають набагато більше уваги на психологічне здоров’я громадян, висвітлюють цю тему всіма можливими способами. Крім того, існують спеціально навчені кадри — психологи, психіатри і соціальні працівники, які працюють із людьми. У нас законом врегульовано те, що люди, які пережили насильство і стресові ситуації, можуть безкоштовно звернутися в межах медичних центрів, які працюють на території Боснії та Герцеговини, по безоплатну допомогу — якщо визнають свою проблему. Але ми стикаємося з тим, що було раніше: одна річ — закон, який визначає щось, а інша — практика. Адже наша медицина майже зруйнована, причина — економія коштів. Нестача коштів заважає фахівцям відповідати на потреби і запити громадян.

З іншого боку, існує ментально обумовлений опір. У нашому суспільстві існує упередження, що коли ти звертаєшся по допомогу до психолога чи психотерапевта, з тобою щось не те. Зараз ми витрачаємо багато ресурсу, щоб пояснити людям, що турбота про своє психічне здоров’я — те саме, що й турбота про здоров’я фізичне. Водночас слід дбати про те, щоб фахівці, які можуть допомогти людям, не виїжджали до Німеччини чи інших країн через економічні причини. Адже люди, які працюють у державному секторі — в державних центрах охорони здоров’я, — працюють у дуже важких умовах, їм надзвичайно складно з цим усім розбиратися. Натомість послуги фахівців, які працюють у приватних центрах, для громадян занадто дорогі.

«У ПРОЦЕСІ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРОДУКТИВНОЮ Є САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖЕРТВ НАСИЛЛЯ»

— В Україні практично з початком війни стали ініціювати створення телефонів довіри для різних категорій громадян: переселенців, військовослужбовців, членів родин постраждалих. У вас є такі практики?

— У нас теж діяли такі лінії. Був великий внесок недержавних організацій та особистих ініціатив. Дуже важливою була психосоціальна допомога військовим ветеранам, жертвам сексуального насилля, дітям, котрі втратили батьків або отримали значні травми. Громадські організації заповнили вакуум, який вчасно не заповнила держава. Було багато програм, які, на жаль, перестали працювати внаслідок відсутності фінансування.

Я вважаю, що для України буде дуже важливо зберегти такі проекти, розвивати їх, а також — зберегти кадри, фахівців, які працюють із постраждалими. Бо після війни вони ще довго будуть затребуваними в суспільстві.

— Міжнародна організація Amnesty International нещодавно заявила, що 20 тисяч боснійських жінок, які стали жертвами сексуального насилля під час війни, сьогодні не мають доступу до правосуддя, більшість із них живе у злиднях. У ваших колег є ідеї чи проекти, щоб їм допомогти?

— Під час війни жертвами сексуального насилля стало дуже багато жінок. Це робилося організовано, і ці злочини неможливо було приховати. Дуже багато цих організованих зґвалтувань розглядалося на трибуналі в Гаазі, завдяки чому факти набули нормативних меж — сексуальне насилля було визнано військовим злочином.

Жертви насилля залишаються у нас одними з найбільш незахищених категорій населення. Звісно, з цими травмами повинні працювати фахівці, жінки мають отримати компенсацію за пережите… Але, як показав досвід, дуже продуктивною у процесі реабілітації є самоорганізація жінок — коли вони підтримують одна одну, об’єднуються навколо якоїсь спільної справи. Там, де ця самоорганізація активна, ми бачимо дуже позитивні зміни. Також багато важать соціальні зв’язки: жінки, котрі їх підтримували й відновлювали, почувалися значно краще, були більш успішними в соціальному плані й їхнє ментальне здоров’я було кращим.