Суспільство відкритих сердець?
«День» уже повідомляв про страшну трагедію, що сталася 4 лютого на Львівщині (див. №№ 21 і 22 від 8 і 9 лютого відповідно): у селі Долинівка на Сколівщині через пожежу загинуло дві душі — мама й бабуся, а дідуся та ще трьох діток доправили до лікарні Львова з опіками шкіри від 50 до 90 відсотків. Львівські медики заявили, що не зможуть зробити спеціальної операції з пересадки шкіри; бостонські лікарі з опікового центру (де було зроблено операцію маленькій героїні Насті Овчар) погодились боротися за життя українських дітей безплатно. Треба було зібрати кошти для перельоту до США. Станом на 6 лютого громада Львова зібрала половину зазначеної суми, за кілька днів удалося виготовити закордонні паспорти й отримати американські візи. Проте літак із Бостона прибув до Львова лише 9 лютого. На жаль, напередодні помер 63-річний дідусь, дворічний Мар’ян і 14-річна Галина.
10 лютого 11-річного Андрійка прооперували, а консул Генерального консульства України в Нью-Йорку, Сергій Іванов, поінформував, що дитина перебуває у стабільно важкому стані. Для перельоту маленького українця громада міста зібрала 101 тис. доларів (!!!).Наразі стан Андрійка залишається важким, але стабільним. Упродовж місяця для потерпілого мають виростити 10 тисяч квадратних сантиметрів шкіри.
Таким був інформаційний базис страшної події, яка схвилювала не лише жителів Львівщини, а й цілої України. Гадаю, ця трагедія, окрім соціального та економічного аспектів, містить набагато більший контекст — простір моральних вартостей.
Щохвилини увагу місцевих медіа було прикуто до діток та їхнього дідуся, які невпинно боролися за життя! Ми змалку знаємо, що життя — найпрекрасніший дар і суспільного, й християнського виміру. У нас наче й закладено підсвідомо цю інформацію, проте буднями ми чомусь не квапимося жити, постійно нарікаємо на труднощі, тимчасові проблеми, клопоти. Ми намагаємося думати, що світ навколо нас — жорстокий і цинічний, забуваючи, по-перше, що наш мікросвіт не дорівнює світові глобального виміру; по-друге, навіть особистий Універсум створюємо власноруч! Людство від початку було добре поінформоване про плинність життя, тож популярним стало закінчення сентенції — «vita brevis» («життя коротке»). Проте, мабуть, така вже земна природа: коли дати людині в руки пісочного годинника реального часу, вона спочатку не знатиме, що з ним робити, відтак пильно роздивлятиметься піщинки, аж поки вони пересиплються з одного виміру в другий. І тоді, останніми хвилинами, постане думка, що «життя» у філософсько-моральному сегменті — це не іменник, а дієслово!
На основі трагедії ми робимо висновки не лише унікально-людського характеру, — перед нами відкривається панорамність суспільного спектра. Під повідомленням про потерпілого українського хлопчика на львівському новинному ресурсі «Zaxid.net» один із відвідувачів написав, що приємно вражений результатами того, як виплуталися із ситуації. «Можу пишатися: й в Україні на порятунок однієї простої людини знайшлася сотня тисяч доларів для транспортування до лікарні. Це неймовірний цивілізаційний прогрес! І величезне ДЯКУЮ тим, хто долучився. Мені не страшно жити тут», — дослівно цитуємо читача сайта. А й справді, страшна катастрофа була своєрідними тестом для суспільства, індикатором на небайдужість і милосердя. Львівські громадські організації та місцеві підприємці, жителі міста так перейнялися долею потерпілих, що віддали останні заощадження на порятунок цих людей. Попри те, що ХХ століття зарубіжні журналісти назвали «століттям сатани», в його історії знаходимо постаті небаченого вияву Милосердя та Добра — Матір Терезу, Блаженного Івана Павла ІІ, Джузеппе Москаті... Шлях ХХІ століття — не менш важкий і звивистий, та чи можемо зустріти того доброго біблійного самарянина — зі щирим серцем, чистим поглядом і безкорисливими мотивами? Виявляється, так! Хоча в журналістських кулуарах подейкують про те, що дехто прагнув пропіарити себе в рамках і цієї катастрофи, поза спинами «владних стрижнів» ми побачили справжнє суспільство з особистісними і професійними журналістсько-лікарськими (!) вартостями. Чомусь на гадку спадають сюжети постмодерного твору австрійського письменника Крістофа Рансмайра «Останній світ», де його герої з часом перетворюються в камінь, що означає новий вимір, — життя у брилах. Автор намагався передати алегорично зледеніння та нікчемність цинічного світу. На щастя, з огляду на останні події, світ Рансмайра видається утопією. У графі «підбиття результатів тесту» можемо зазначити важливу характеристику українського суспільства — «суспільства відкритих сердець». Важливо, щоб кожен пам’ятав про те, що поза межею майнових, особистих проблем у його грудях б’ється серце, й не лише для того, щоб бути ключовим механізмом функціонування людського організму, але для того, щоб поділитися його пульсацією й теплом з іншими!
