Світлана АЛЕКСIЄВИЧ: «За останні роки ми стали абсолютно іншими. Розчарувалися в барикадах»
— Пані Світлано, а чи відомі вам відповіді на пекучі питання сьогодення, особливо на таке: коли нам, слов’янам, нарешті, добре заживеться?
— Коли хтось із моїх колег поспішає з відповіддю, я завжди здивовано дивлюся на таких людей. Особисто я не знаю відповіді на ці питання. Звичайно, із розвалом колишньої комуністичної імперії якась частина системи цінностей зруйнована, причому співпали, так би мовити, дві катастрофи: крах величезного соціалістичного материка і Чорнобиль. Несподівано для самих себе ми опинились у системі нових космічних виборів. У тому страшному, кривавому світі, хоч як це дивно, кожен з нас знайшов свою нішу і навіть обжив її. Існувала ціла культура. Цілий обряд рабства чи обряд певної соціалістичної культури. Пам’ятаєте, коли імперія тільки почала розпадатися, як по ній прокотилася незрозуміла хвиля самогубств. Я зацікавилася: чому? Виявилося: через ідею. Останнім поштовхом для відчайдушних ставали і знесення погруддя пам’ятника Леніну у вас, в Києві, на майдані Незалежності і випадок у Бресті, коли один із легендарних захисників фортеці, обійшовши її, при всіх регаліях і здивованому люді кинувся тут же під поїзд.
— Можливо, тому, що багато хто із них, як і ми зокрема, виявились романтиками і наївно чекали, що довгожданна свобода радісно прийме нас у свої обійми?
— Особливо інтелігенція, котра наче була готова до цього, мовляв, усе вийде само собою. До речі, це переконання переважало і в масовій свідомості. І ось, працюючи над книгою «Зачаровані смертю», я записувала на магнітофонну плівку тих людей, котрі ставили знак рівності між собою, минулим, ідеєю й життям, йдучи з нього на знак якогось протесту. Перші рецензії в білоруській пресі були здивованими і навіть жорсткими: навіщо Алексієвич показує нам цих сліпих, убогих, якихось неповноцінних? І тільки недавно критик, який найбільше мене лаяв, у одному зi своїх есе зізнався: «Я заново перечитав книгу і зрозумів, що минуле нас так просто не відпустить. Ми всі — його заручники». Гляньте, як накопичується в суспільстві якась незрозуміла агресивність. Я чую її біологічно, наче підземний гул, котрий викидає такі ірраціональні постаті, як білоруський президент Лукашенко, чи красноярський губернатор Лебєдь. Це доволі трагічні знаки, і ми не знаємо, що нас чекає ще. Російський революційний архів надзвичайно багатий. В ньому стільки співпадань, із тою ж Веймарською республікою, наприклад.
— Можливо, нам, слов’янам, потрібна якась інша, історична точка опори?
— Особливо в Білорусі. У мене на батьківщині зараз багато хто прийшов до релігії. Це й зрозуміло. Чорнобиль явив світу зло у новому вигляді. Як від нього захиститися? Особливо помітне воно там, на «мертвій землі»: абсолютно нова реальність, трагічний досвід. Один із моїх героїв якось вразив мене, сказавши, що люди зараз — «чорні ящики». У літаках саме «ящики» записують всю детальну інформацію про політ. Так от, білоруси зараз генетично записують чорнобильську інформацію для всього світу.
— До речі, чому ви так пізно взялися за свою книгу «Чорнобильська молитва» про події того, тепер уже далекого і трагічного 1986 року?
— Я взялася писати через 11 років після аварії на ЧАЕС. В перші роки відчула: напишу таку книгу, котру зможе написати багато хто. Я чогось тоді не розуміла, природно, не чула «нерву» своєї нової роботи, її реальності. Розуміння прийшло набагато пізніше. У вас в Києві живе дружина одного із пожежників — Ігнатенка. В її оповіді мене вразила одна деталь, з якої власне і «пішла» книга. Чоловік моєї співрозмовниці був одним із тих, котрі гасили дах реактора. Вранці їх, обпечених, повезли в Київ. В ті часи аварія вважалася військовою таємницею, але вона все-таки знайшла його у одній із лікарень. Перше, що їй сказала завідуюча відділенням: «Ти побачиш, що це буде та ж кохана людина: очі, вуха, ніс, словом, усе знайоме. А через 14 днів перед тобою лежатиме страхіття і ти маєш до цього приготуватися. Він отримав у дві тисячі більше рентген і вже не людина, а радіоактивний об’єкт, котрий підлягає дезактивації. Цілувати не можна, обнімати, підходити теж». І саме тоді я почула правду своєї книги: ми ніколи в своїй історії просто так не жили. Воювали, будували, потім знову все руйнували і знову зводили риштування.
Запитань, звичайно, дуже багато і причому надто болючих. У людях накопичилось якесь розчарування. Сьогодні навряд чи вже зберуться переповнені шаленіючі стадіони, як у 60-х, коли на них виступали Ахмадулліна, Вознесенський, Євтушенко. Потрібні вони у третьому тисячолітті чи ні? І яке це слово має бути, які відповіді, за що звичайній людині вчепитися?
— Багато хто із читачів дивується: чому повість «Чорнобильська молитва» не опублікована у вас на батьківщині?
— Вона виходила в Росії, Швеції, Німеччині (до речі, в останній витримала чимало тиражів і навіть має дві премії за кращу книгу року і за європейське взаєморозуміння). У Росії — стала поштовхом до присудження мені премії «Тріумф». Тепер її збираються видавати в США, Франції, Японії, Італії. У Білорусі ж... Недавно мені журналісти поставили одне цікаве запитання: чому дехто в Росії добре ставиться до Олександра Лукашенка? Думаю, від незнання, і раціональності, в яку завжди впадають люди в час депресії і яка взагалі дуже сильна в слов’янському менталітеті. Звичайно, те, що відбувається у нас, по-різному називають: диктатура, фашизм, спроба влити в старі форми новий зміст. Мені ж більше подобається недавно введене нашими політологами визначення «імператорське президентство». Тобто, коли хвиля незадоволення, хвиля антикомуністичного протесту викидає наверх людину, до недавнього часу голову колгоспу, і він собою просто уособлює соціальний протест. Але, що трагічно, в нього такі ж уявлення про реальність, її механізми, мислення, що він собою нагадує людину із минулого і консервує це минуле у собі.
«Чорнобильська молитва» справді не виходила у Білорусі. На щастя, за кордоном я знайшла кілька грантів і привезла книгу з собою в Мінськ, близько 7— 8 тисяч екземплярів. В усякому випадку, вона є в багатьох бібліотеках, фондах, куди ми її роздаємо. Це теж своєрідна форма протистояння тому, що зараз відбувається в Білорусі: знову дозується правда, знову погляд однієї людини, студенти доносять на викладачів, національно стурбованих, на відміну від України, «прибирають» з роботи, з усіх видавництв і газет пішли національні кадри, а народ говорить пошепки. Треба показати вірнопідданість. Але, слава Богу, вже інші часи і — знаходяться сміливці, котрі популяризують і викладають повість в інститутах, пишуть про неї. Думаю, що зараз зробити закрите суспільство, щоб світ не знав про нього правди, набагато важче, ніж раніше.
— Ми розмовляємо з вами якраз після вашої поїздки до Німеччини. Чим була цікава для вас ця поїздка? І друге. Виявляється, у вас українські корені. Глибокі?
— Мені приємно, що в Україні у прекрасному перекладі Оксани Забужко вийшла моя «Чорнобильська молитва». Я дуже люблю цю письменницю. До речі, саме з цією книгою і пов’язана моя поїздка в Німеччину. В ній я вже кілька разів на запрошення ряду різних громадських організації. Ця поїздка була викликана присудженням директору МАГАТЕ чергової премії. В справу втрутились «зелені», які вважають, що директор МАГАТЕ, як ніхто інший, винний у замовчуванні всієї правди щодо Чорнобиля і ситуації в атомній енергетиці зокрема. На їхнє прохання я й зустрічалась кілька разів зі своїми читачами у Франкфурті-на-Майні.
— А щодо українського родоводу...
— Дійсно, я наполовину українка (мама з Вінниччини, а тато — білорус). Народилась теж в Україні в Івано-Франківську, але в моєму роду також існують польські й російські корені. Зараз у своїй слов’янській суті ми починаємо ділитися. Прикро, що не кажіть. Але, видно, поки що йде час історичних образ і нам потрібно спочатку розбігтися (як колись у Європі), щоб через два століття знову відчути себе слов’янами. Та й образи, гадаю, до того часу забудуться. Нині багато говориться про національну, об’єднуючу слов’янську ідею. Саме Лукашенко і перехоплює її, бажаючи бути таким собі Володимиром Мономахом. Тобто як реальний політик із чуттям звіра, він не виголошує демократичних заклинань, як наші демократи. Він чіпляється за владу. Заморочив людей і зумів всидіти два строки президентства. Зараз насуваються нові вибори. Думаю, що і на цей раз щось викрутить, аби залишитися у високому кріслі.
— Андрій Вознесенський якось невесело пожартував: «Какое время на дворе, таков Мессия». А як ви у цей непевний, смутний час ставитеся до різноманітних фестивалів, концертів, шоу, словом, «бенкетів пiд час чуми»?
— Шостакович писав свою знамениту симфонію також у часи війни. Це прямолінійна і площинна форма: не треба, мовляв, літати в космос, думати про культуру, читати книги, слухати музику, коли іншим людям живеться погано. А на кого тоді ми перетворимося? Станемо ще страшнішими, ще небезпечніше буде жити і взагалі зникне майбутнє. В людині (це моя головна і вічна проблема як письменниці) мене завжди цікавить одне: скільки людського в людині і чим його в ній же захистити? Тоненький прошарок, виявляється. В екстремальній ситуації: на війні, в коханні він часто миттєво злітає і його господарю ні за що сховатися. Я ніколи не забуду розповіді однієї фронтовички. Виявляється, німців вони в полон не брали, а спалювали всіх разом дотла. Але перед тим мучили їх так, що у полонених лопалися від болю очі. Фронтовичка зі своєї точки зору начебто й була права. А з іншої — це війна, яку ніхто не знає, яка є і котру ми ховаємо від себе за тією ж ідеєю. Приклад — війна в Афганістані. Її неможливо пояснити захистом своєї батьківщини, вбивством заради праведної справи й т. д. Якось там я розговорилася з однiєю медсестрою. «Не знаю, — сказала вона мені, — чи зізнаються тобі чоловіки в тому, в чому зізнаються мені... Вбивати їм дуже подобається і це надзвичайно сильне відчуття. Їдуть додому, одружуються, народжують дітей, а в листах пишуть, що ніщо вже не може перебити у них раз пережитого відчуття. Їм обов’язково потрібне щось, котре б підвищувало гемоглобін у крові». Звичайно, 17—18- річні хлопчики тоді не могли вибирати і вони стали своєрідними заручниками свого часу. Але зараз це ж відбувається у Чечні. Тому культура повинна рятувати саму себе і, зрештою, рятувати скалічені душі людей.
— Ви обмовились, що працюєте над книгою про любов. Не важко її писати після таких непростих попередніх робіт?
— До теми кохання мене тягнуло давно, але час наче відводив убік. Не шкодую про втрачене. Якщо кожен з нас «продумає» себе, то виявиться, що останні роки ми стали абсолютно іншими, відмовилися від чималого, відійшли, розчарувалися. Перш за все — від барикад. Не треба вже йти на вулиці з барабанами і прапорами. На початку ХХI століття треба шукати перш за все себе. Як було раніше в нас? Людське життя обов’язково чомусь дорівнювалось: відстрілюватися — так до останнього патрона, загинути — то за колгоспне майно. Можливо, краще зберегти себе і просто жити. Ми все-таки — люди військової психології, військової культури і саме у любові — шана відродити людське в кожному із нас.
— Навчитися любити — важко.
— Безперечно. На тому ж Заході вам про любов скажуть як про радість, спробу знайти утіху, взагалі побути безсмертним хоча б декілька хвилин. У нас вона — жертва, страждання, хвороба. Про життя тіла взагалі мовчу: таємниця, похована завісою.
— Можливо, позаздримо нашим дітям і їхньому майбутньому?
— Я їм сьогодні заздрю: вони ростуть абсолютно іншими, інакше вихованими, чим ми, радянське покоління. Але як їм важко... Моїй доньці — легше, хоча має багато проблем. Хто її вчив? Книги, вчителі, трохи телебачення. Але виховували її все-таки люди із нормами старої моралі. Тому мене весь час хвилює не проблема влади, як такої, а проблема людини і чим вона може порятуватися. Можливо, любов’ю...
