Симптоми тяжкої хвороби,

Сьогодні «День» продовжує дискусію про те, якою ж бути українській науці, і чи необхідна країні така структура, як Національна академія наук. У преамбулі до цього листа його автори написали: «Наші погляди та пропозиції — наслідок багаторічної роботи в різних наукових інститутах, знайомства з західним досвідом організації фундаментальної науки. А крім того — дослідницької та викладацької роботи за кордоном і регулярної публікації наших статей у провідних міжнародних наукових журналах».

ЧОМУ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ НЕМАЄ НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ?

Без існування в суспільстві фундаментальної науки не може йтися ні про високий рівень вищої та середньої освіти, ні про випереджаючий розвиток сучасних технологій. Українські студенти приречені на відставання від західних «колег», тому що їх навчають викладачі, які здебільшого не беруть активної участі у фундаментальних дослідженнях або інколи не мають навіть уявлення про сучасний стан науки.

У більшості ВНЗ українських студентів виховують не творці науки, а у кращому випадку передавачі відомостей про те, що відбувалося кілька десятиліть тому. На можливе заперечення цього твердження радимо нашим опонентам із кола викладачів згадати, коли вони особисто в останній раз дивилися сучасний англо-, франко- чи німецькомовний фаховий журнал або монографію? Чи відчувають вони постійну потребу не лише знати сучасний стан досліджень, але й брати безпосередню участь у процесі поповнення скарбниці світової науки? Яке місце посідають їхні наукові праці серед величезного доробку всесвітньої наукової громади?

У відомому переліку чотирьохсот кращих вищих навчальних закладів світу немає жодного з України. За роки незалежності скоцюбилася практично вся фундаментальна наука від біології до ядерної фізики, порепалася інфраструктура, яка так-сяк поєднувала науковців різних територіальних та фахових відгалужень, здійснилося майже повне вимивання української академічної спільноти зі світових інформаційних потоків. Як наслідок — не чути про вітчизняні наукові досягнення світового рівня, немає жодного лауреата Нобелівської премії. Винятком, а не правилом, є публікації українських учених у провідних міжнародних наукових журналах.

На жаль, в українському суспільстві не існує справжнього розуміння ролі та значущості фундаментальних наук для становлення й функціонування сучасної держави. Політична та бізнесова еліта дивиться на Національну академію наук (НАНУ) та інші державні академії як на місця, де ясновельможні посадовці мають отримувати наукові ступені та академічні звання. Наслідком, є поява численної раті кандидатів, докторів, професорів та всіляких академіків, які «успішно» поєднують свою тяжку непосильну працю на посадах у Верховній Раді, адміністрації президента, Кабінеті Міністрів, МВС, СБУ (колишніх), у відповідних обласних та районних структурах із створенням «вагомих наукових доробків» та «наукових шкіл». Це є симптомом тяжкої хвороби, яка вразила не тільки наукове керівництво та Вищу атестаційну комісію (ВАК), але й усю академічну спільноту.

КУДИ ДІВАЮТЬСЯ ГРОШІ

Яка ж форма організації фундаментальної науки є зараз в Україні та якою вона повинна бути?

За радянських часів в Україні фундаментальна наука була зосереджена головним чином у державних академіях та певною мірою у вищих навчальних закладах. У ті ж часи Україна вважалася провінцією, а головні наукові кадри перекачувалися до Москви та ряду наукових центрів Росії. А в цивілізованих країнах Європи та Північної Америки тощо фундаментальна наука протягом довгого часу зосереджена в державних університетах та в деяких національних наукових центрах (особливо в США та Німеччині), які раніше були державними, а зараз є державними або частково державними. Так звані академії (університетські, фахові чи національні) — це громадські, а не державні наукові організації, в яких не передбачаються академічні надбавки до зарплати професорів, а державне фінансування на наукові дослідження провадиться тільки за окремими (що визначаються урядом) науковими напрямками. І це фінансування здебільшого йде на витрати на матеріально-технічне обладнання, наукові відрядження та конференції.

Радянська система організації науки в Україні колишньою владою (з 1992 по 2005 рр.) не була реформована та пристосована до нових умов. Тому, незважаючи на покращання головним чином індивідуальних зв'язків українських вчених із широким колом зарубіжних наукових центрів із проголошенням незалежності України, в умовах бездіяльності влади в науково-організаційному напрямку фактично знищене унікальне експериментальне обладнання, занедбані приміщення більшості наукових лабораторій, застаріле устаткування, обмежені комп'ютерні можливості, наукові бібліотеки без новітньої літератури, практично неможливий доступ до всесвітніх електронних джерел наукової літератури, люмпенізований стан провідних наукових співробітників та молодшого наукового персоналу, безперспективність наукової діяльності для молоді — далеко не повний перелік «здобутків» нашої незалежності.

Демократичні засади в НАНУ та в інших державних академіях відсутні. Нові члени цих інституцій дообираються старою гвардією. Вони обирають керівництво НАНУ і де-факто обирають директорів академічних інститутів (останні залишаються на своїх посадах протягом 30—40 років!).

Молоде покоління науковців не має матеріальних та духовних стимулів до наукової діяльності, практично зникло наступництво в науці. Особливою проблемою, яка не має вирішення в рамках існуючої суспільної парадигми, є неможливість заробити науковою чи викладацькою працею достатньо коштів для купівлі пристойного житла. Тому в нас практично немає наукової молоді: молоді здібні науковці їдуть на заробітки за кордон, де вони здебільшого й залишаються назавжди. Як результат, фактично за роки незалежності в науці втрачене ціле покоління (віком 30—40 років).

Прикрим є те, що деякі наукові інститути витрачають на закупівлю наукової літератури 2000 гривень на рік, у той час як утримання одного персонального автомобіля для директора академічної установи коштує понад 20 тисяч гривень на рік. Ті українські наукові працівники, які добре відомі в міжнародному співтоваристві й регулярно публікуються у провідних міжнародних виданнях, але не є академіками, змушені підтримувати свою кваліфікацію тільки завдяки допомозі своїх колег з інших країн. Щомісячна державна заробітна платня українського доктора наук складає менше ніж 1000 гривень, тобто у три-чотири рази менше тільки від офіційної суми, яка витрачається на утримання академіків, незалежно від наукової ваги чи спромоги останніх. Нагадаємо, що в радянські часи заробітна платня доктора наук була 400—500 рублів, а доплата за звання члена-кореспондента — 175 рублів, академіка — 350 рублів.

Отже, нагальне та докорінне покращання ситуації в НАНУ та інших державних академіях стало необхідним не лише для відносно малої групи науковців, але й для суспільства в цілому. При цьому українська влада має можливість скористатися досвідом західних країн, хоча навіть найліпші їхні надбання треба запозичувати обережно, зважаючи на наші національні особливості та традиції.

ЩО РОБИТИ?

Як і будь-який інший аспект життя українського суспільства, стан розвитку фундаментальних наук в Україні варто об'єктивно розглянути та проаналізувати наявні позитивні риси та недоліки. Повинна бути створена та впроваджена в практику програма відповідних заходів із метою піднесення наукових знань на їхнє належне чільне місце серед інших феноменів духовної культури народу.

Україна не має й не матиме в майбутньому достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів для розвитку всього спектру фундаментальних досліджень. Тому постає запитання, на засаді яких принципів та критеріїв держава має вирішувати, які напрямки заслуговують на її підтримку.

По-перше, необхідно виходити з того, що головна особа в науці — це вчений-виробник, який продукує нове знання, а не адміністратор, єдине завдання якого полягає у створенні умов плідної творчої діяльності виробника знань. Потрібно розрізняти науковців, котрі створюють нове знання, та численні бюрократичні структури, існування яких є невиправданим з погляду їхнього місця у виробництві нового фундаментального знання.

Аналогічно до вимоги відділення бізнесу від політики в науці повинно відбутися відділення суто наукової діяльності від діяльності зі створення умов для творчої праці науковців. Якщо б Нобелівський комітет керувався критеріями, що існують в НАНУ при обранні академіків, жоден з відомих усьому науковому світові вчених, напевно, не став би лауреатом Нобелівської премії. Чому? Тому що вони не займали ніяких керівних посад.

По-друге, підтримка наукового напрямку означає, перш за все, підтримку вчених, що працюють на відповідному рівні. Відсутні визнані протягом останніх років досягнення світового рівня — немає засад для підтримки напрямку та існування академічної установи.

Нагадаємо, що наукова творча праця була й залишається справою окремих особистостей чи малих колективів. Інша річ, що для їхньої ефективної праці вони потребують відповідного адміністративного, фінансового, матеріального, інформаційного та координаційного забезпечення. Будь-яка академічна адміністративна структура має право на існування лише тією мірою, якою вона це робить. У наших умовах розмови про колективну природу сучасної наукової діяльності слугують прикриттям для присвоєння академічними керівниками творчих доробків підлеглих.

По-третє, з одного боку, підтримуватися мають напрямки, які можуть існувати та розвиватися тільки на теренах України. Це — українська історія, правознавство, геологія, географія, археологія, етнографія, мовознавство, економічні науки, демографія, соціологія тощо. Але ж і вони повинні враховувати світовий досвід та добиватися світового визнання.

З другого боку, підтримуватися мають ті конкретні напрямки фундаментальних наук (математика, фізика, хімія, біологія, психологія, філософія тощо), представники яких працюють на світовому рівні.

Підкреслимо, що будь-яка фундаментальна наука є вельми розгалуженою на сотні наукових дисциплін. Тому йдеться про те, які з напрямків у межах цих дисциплін варто підтримувати державою. Зрозуміло, що тільки такі, представники яких працюють на високому рівні.

ПРОПОЗИЦІЇ

Провести атестацію наукових співробітників (обов'язково включаючи академіків та членів-кореспондентів) і наукових установ за критеріями відповідності результатів їхньої праці світовому рівню в кожній конкретній галузі науки.

Залучити до розробки принципів атестації та її провадження закордонних фахівців. Право на подальшу державну підтримку мають лише ті науковці та установи, результати діяльності яких пройшли випробування на світовому рівні.

Регулярно проводити таку атестацію. Відповідно до атестаційних результатів забезпечувати ротацію наукових кадрів.

Тільки ті науковці, які здобули міжнародний авторитет протягом останніх років, мають право:

— брати участь у конкурсах на посади керівників наукових та навчальних установ та їхніх підрозділів;

— бути обраними членами фахових експертних комісій, вчених рад та рад із захисту дисертацій учених ступенів;

— керувати аспірантами та дипломниками.

Значно підвищити зарплату всіх ланок наукових співробітників за рахунок вивільнених коштів та, при необхідності, залучивши інші джерела. На час існування поточних масштабів цін та заробітної плати встановити єдиний рівень оплати праці всіх професорів та докторів наук, що пройшли атестацію, в межах трьох-чотирьох тисяч гривень (порівняємо: зараз доктор наук одержує таку ж платню, як і молодшій офіцер міліції).

Для решти наукових співробітників кожного рівня, наприклад, кандидатів наук, наукових співробітників без ступеня і аспірантів встановити відповідно менші тарифи, але заохотивши при цьому творчу молодь до наукової діяльності.

Забезпечити НАНУ міжнародними фаховими періодичними виданнями, включаючи електронні. Надавати інститутським бібліотекам кошти на закупівлю закордонних наукових монографій і збірників та входів (паролів) у наукові бази даних.

Ввести інститут виборних директорів (ректорів) наукових та освітньо-наукових установ. Вибори проводити шляхом таємного голосування й обов'язково за участю декількох кандидатур. Обмежити максимальний строк перебування на цих посадах двома термінами та віком керівника 65 роками.

З метою створення умов для справжньої наукової координації, інформування наукової спільноти, викладачів та студентів вищої школи, а також громадського контролю створити та підтримувати відкритий електронний банк даних про діяльність НАНУ та інформаційно-пошукову систему, яка давала б можливість виходу на відповідні банки даних окремих інститутів.

Науковці та суспільство повинні мати доступ до даних про загальний обсяг фінансування НАНУ та його розподіл між інститутами, про основні статті витрат.

Статут усіх державних академій (як співдружності наукових установ) треба реформувати таким чином, щоб вони перетворилися у федерацію своїх складових (інститутів, обсерваторій, спеціальних лабораторій, ботанічних садів і т.п.), а також щоб він не суперечив демократичним нормам нашої Конституції. Замість Президії НАНУ та відповідних органів інших державних академій, що й понині виконують (почасти лише номінально) адміністративні та контролюючі функції, організувати координаційну вибірну Національну наукову раду з кожного фаху.

Виключити з лав Національної академії непритаманні їй прикладні інститути, які теж повинні залишитися державними і бути підпорядковані Міністерству економіки. Прикладні інститути повинні існувати завдяки безпосередній співпраці з промисловістю, при нагоді використовуючи як консультантів колективи чи окремих співробітників НАН, які займаються фундаментальною наукою.

Інститут академіків та членів-кореспондентів у тому вигляді, що дістався незалежній Україні від радянської системи, залишився як рудимент тієї тоталітарної системи, від якої відмовилися країни колишнього соціалістичного табору. Тому потрібно ліквідувати цей інститут та позбавити щомісячних надбавок до зарплати всіх членів державних академій, перетворивши останні на громадські наукові організації.

Зберегти в державній власності сукупність академічних бюджетних установ, заборонивши будь- яку приватизацію їхнього майна, включно із земельними ділянками.

Заборонити брати участь у конкурсах на заміщення керівних посад у науці та освіті колишнім державним службовцям та депутатам протягом п'яти років після звільнення з державної посади або після закінчення депутатського терміну.

Усі мінімально необхідні адміністративні та регулюючі фінансово-господарські функції забезпечення діяльності науковими інституціями покласти на відповідні відділи Міністерства науки та освіти. Професійний нагляд за науковою діяльністю мають здійснювати Національні наукові фахові ради, що працюють на громадських засадах.

У рамках державного регулювання забезпечити обопільну фінансову вигідність співпраці вчених НАНУ та науково-викладацького складу вищих навчальних закладів із тим, щоб підвищити рівень керівництва студентськими науковими працями та забезпечити своєчасну належну кадрову заміну в колективах НАНУ.

Припинити хибну практику захисту дисертацій державними діячами, службовцями та бізнесменами, заборонивши вченим радам навіть розглядати такі роботи.

Скасувати доплати державним службовцям та політичним діячам за науковий ступінь. Відділенню політики від бізнесу повинно відповідати законодавчо відрегульоване відділення адміністративно-державної діяльності від конкретної наукової роботи.

Для реалізації наведеного тут неповного переліку заходів (список їхній, звичайно, збільшиться при детальному обговоренні проблеми) необхідно створити відповідну урядово-парламентську комісію із залученням широкого загалу науковців, що активно працюють у науці, мають високий індекс цитування та досвід роботи у провідних зарубіжних наукових центрах.