Таланти прикарпатського краю
Як ви гадаєте, хто в суспільстві (не в державі, а саме в суспільстві) є найбільшими дипломатами? Гадаєте, ті, хто закінчив Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка чи Дипломатичну академію при Міністерстві зовнішніх справ України? Це — дипломати державні. Але є ще інша група толерантних людей, які повинні бути такими, як кажуть, за родом служби. Для дипломатів, скажемо так, суспільних, замало вміння розбирати всілякі поточні державні проблеми, ситуації довкола державних лідерів. Вони повинні володіти вмінням «прижитися» в будь-якому товаристві, та ще й так, щоб товариству теж було із ними комфортно. Адже саме таким дипломатам випадає місія впливати на суспільство, робити його культурним, цивілізованим.
До цієї групи, як мені видається, слід віднести головних режисерів драматичних театрів, художніх керівників творчих груп, ансамблів, колективів. Ця категорія людей повинна відповідати найвищим показникам дипломатії, оскільки працює із творчими особистостями. Саме вони формують чи, навіть більше, — творять культурну складову суспільства. Саме вони повинні усвідомлювати, що, незважаючи на нестатки, культура все-таки є первинною. І вони розуміють, що культура має бути як в столиці, так і в горах Карпатах, а тому їхня присутність не повинна обмежуватися лише Києвом.
Саме про таку людину мені хочеться розповісти. Він не з Києва, але столичні метри мистецтва знають його в обличчя, і кожен раз раді особисто потиснути руку та поплескати по плечу. Він з тієї частини нашої єдиної України, культура якої, дякуючи Богові та Руслані, сьогодні є популярною в Європі. Я маю на увазі народного артиста України, художнього керівника Державного Гуцульського ансамблю пісні і танцю, що дислокувався при Івано- Франківській обласній філармонії, Петра Михайловича Князевича.
Петро Михайлович сьогодні очолює творчий колектив із прекрасною історією, який невдовзі відзначатиме поважну дату — 65 років з моменту свого створення. А теперішній його маестро святкуватиме в цей рік свій 55-літній ювілей.
Петро Михайлович з тих «худкерівників», які добре розуміють, що в самій природі творчості артиста закладено одну особливість, з якою постійно слід рахуватися. А полягає ця особливість у наступному: якщо у піаніста матеріал — струни, клавіші, за допомогою яких відтворює звуки; якщо у художника- живописця матеріал — пензлі, фарби, полотно, то артист є сам і творцем, і матеріалом свого мистецтва. Це — найважливіша особливість, яка повинна визначати суть взаємин артистів і художнього керівника. Якщо різко бити по клавішах, вони врешті-решт зламаються. Це всім відомо. А ось те, що різкість на репетиції може призвести до творчого спустошення артиста, до того, що в його душі щось замкнеться на замок чи навіть захлопнеться, і він перестане сприймати навіть правильні і корисні зауваження, зрозуміло не кожному.
Петро Михайлович прекрасно розуміє, що в жодному випадку не слід заздалегідь уявляти собі бажаний результат, а головніше — штовхати до нього артиста, штовхати іноді непродумано, швидко, квапити його, забувати про власний, особистий процес творчості, про те, що форсування процесу ризиковане й часто не потрібне. Він має одну з основних якостей справжнього артиста: його одержимість професією, гарячу зацікавленість у роботі. А одержимість пов’язана із специфікою колективу, який він очолює. Хтось із великих сказав колись: якщо хочеш мати зайвий головний біль — візьми шедевр і спробуй з ним попрацювати. І не важливо, чи це художній твір, чи це Гуцульський ансамбль пісні і танцю.
Сьогодні, з висоти 15 років, Петро Михайлович погоджується, що не зовсім усвідомлював, що його чекатиме опісля. А в той час очолити ансамбль його змусили обставини, які пов’язані були зі збереженням колективу. Він сформувався як артист в його оточенні, а тому знав проблеми колективу, і саме йому довірили його вести. Одержимий ансамблем його художній керівник і сьогодні, хоча щоденно стикається, окрім проблем творчого характеру, ще з проблемами матеріального забезпечення. «Тримати марку» для гуцула в час постійних матеріальних нестатків — ой як важко! А треба. Мізерна винагорода за творчу працю, втрата престижу професії «голодного артиста» не дозволяють в повній мірі працювати із артистами. А доводиться. Бо очолив ще в той час, коли культура «була в моді», і знає, що таке класний творчий колектив.
Артисти Державного гуцульського ансамблю пісні і танцю переказують з року в рік, від покоління до покоління один епізод. В Узбекистані після концерту до однієї з артисток ансамблю підійшла узбечка і простягла пакунок: «Дарую тобі наше узбецьке національне вбрання. Візьми, виступай у ньому... Тепер у вас, молодих, інша доля. То нехай же оте вбрання нагадує вам, що й у нас не стало горя». Тому не може бути інакше.
Хіба може бути зараз якось по-іншому? Лише той, хто не знає гуцулів, може засумніватися. Для гуцула честь — найвище. А ще таке поняття, як тримати марку. Він, гуцул, має бути не просто «най-», а «якнай-», «щонай-». І що поробиш, коли не зовсім виходить. Прекрасна майже шістдесятип’ятирічна історія творчої перлини прикарпатського краю змушує Петра Михайловича якось утримувати естетичну марку. Як? — запитую маестро. А про себе думаю і не можу нічого придумати? Як давати на якнайвищому рівні концерти, коли немає постійного творчого колективу, коли класні артисти змушені грати в підземних переходах країн Європейського Союзу по черзі, щоб не дай Боже, не втратити дохідне місце? Як сформувати якісний хор зі студентів, коли плинність кадрів серед них надзвичайно висока? І таких «як» більш, ніж достатньо. Але і тут Петро Михайлович оптиміст. Він радий, що у нього є «робоча сила для ансамблю» — студенти, з якими він працює «від світанку до заходу», а вони віддячують йому сторицею — без фальші беруть найвищі ноти в хорі.
Немає в ансамблю прохідних робіт. Навіть сьогодні, коли обдарованого артиста на ту матеріальну винагороду за гідно, з честю виконану роботу втримати практично неможливо. І тут знаходить вихід, і сьогодні ансамбль гастролює, і готується до великого сольного концерту у Варшавській опері.
Одержимість, часті гастролі, постійне творче навантаження, відповідальність за концерти, за державу, яку представляєш, зрештою, відповідальність за етнос, культуру якого пропагуєш — ось що «зробило» Петра Михайловича маестро. Не біда, що не в столиці він. Бо він гуцульський, а тому — на Гуцульщині.
