ТАНЦIВНИКИ БЕЗ КАТАСТРОФИ

Шоу написав свою п’єсу у 1913 році, між двома катастрофами, — загибеллю «Титаніка» і Першою світовою війною. Тоді ще віра в те, що людську природу можна переробити, засіваючи її насіннями краси і добра — у даному випадку зразками правильної вимови і гарних манер, — була усе ще дуже велика. Шоу одночасно і розділяє цю позитивістську релігію, й іронізує над нею. Професору Генрі Хіггінсу (нехай на парі) вдається зробити з квіткарки Елізи Дуліттл справжню світську даму, а з її батька, п’янички-балакуна Елфріда, — процвітаючого оратора. Однак Еліза, здобувши дар мови, вимагає любові й уваги до себе не тільки як до об’єкта лінгвістичного дослідження, але і як до жінки, а старого Елфріда знайдене багатство і високе становище, схоже, обтяжує. Шоу залишає фінал п’єси відкритим, хоча в післямові стверджує, що Еліза вийшла- таки заміж за аристократа, але не за напівбога фонетики, а за безтямно закоханого в неї очкарика Фредді.

Друге народження — для світової слави і комерційного успіху — п’єса пережила вже після війни, коли за її мотивами був поставлений знаменитий мюзикл Фредеріка Лоу «Моя чарівна леді» (1954 р.), а згодом, через десять років, — не менш прославлений фільм із блискучою Одрі Хепберн у головній ролі. З тих пір «Пігмаліон» сприймається як п’єса винятково розважальна. Сергій Данченко також дотримується цієї традиції. Його «Пігмаліон» — в першу чергу постановка для пожвавлення і підтримки репертуару, для залучення глядача в зал. Жанр цього спектаклю можна було б охарактеризувати на стародавній манер як «п’єса зі співом, музикою і танцями». Розрахунок виправдався: зал на прем’єрі дійсно був повний, гадаю, не буде він пустувати й у найближчі кілька сезонів. Герої тут справдi співають, танцюють, сценічне коло — обертається, відкриваючи розмашисто вибудовані Андрієм Олександровичем-Дачевським «світські» інтер’єри. Загалом, очам і вухам публіки є на чому відпочити. Але все ж таки ударну силу «Пігмаліона», його найвишуканішу віньєтку і найсуворішу художню чесноту складають Анатолій Хостикоєв, Богдан Бенюк і Любов Кубюк. Хостикоєв у ролі професора Хіггінса зумів свою фізіологічно могутню чоловічу чарівність перетворити на милу скуйовдженість вічного пустельника, створивши класичний образ, відомий як «mad scientist» — «божевільний вчений». Він і смішний, і темпераментний (іноді, можливо, занадто), і, у всякому разі, не походить на кабінетного сухаря. Скоріше, на мушкетера, який лише в силу обставин змінив шпагу на перо: такий собі Франкенштейн навиворіт. Любов Кубюк у ролі його матері — повний контраст своєму нестерпному чаду. Витонченість і дійсно аристократична бонтонність сполучаються в ній із твердим характером. Напевно, саме такою і повинна бути мати закоренілого холостяка — чарівною, трохи глузливою і всерозуміючою одночасно.

Однак найбільш разюча метаморфоза відбувається в спектаклі з персонажем Богдана Бенюка. Якщо хтось тут і Галатея, то це саме Елфрід Дуліттл. Його поява в першій дії незабутня — воістину епічний гультіпака, який, плутаючись у словах, промовляє світові істини. Його сльози про загублену дочку щирi, його бажання одержати за свою кровинку лише п’ять фунтів, не більше і не менше, — тверде, немов алмаз. Ні, він не тягне з людей гроші та жаль, у нього є принципи. Тим разючіша його поява в новому вигляді — запакованого наглухо в буржуазний сюртук, у котелку, із тростинкою і надутою фізіономією — викапаний Джон Буль, символічний середній британець, що скорив півсвіту своїм красномовством і тугим гаманцем. І все ж таки актор вдало передає надлам, що глибоко засів у цій, справді, чесній і щирій людині. Бо якщо раніше Елфрід міг, подібно до Діогена, проповідувати свою філософію на площах і в шинках, то нині він позбавлений навіть цієї малості, відпрацьовуючи багатство, нав’язане йому явно безпринципними панами. Утім, Бенюк є Бенюк, і всі тонкості характеру свого героя виконує не тільки точно, але і дуже смішно.

У сучасних, принаймні київських, театрів Шоу не в дуже великій пошані. Пояснити це важко — адже п’єси його в необхідній мері сполучають видовищність та інтелектуалізм, їх можна ставити як в рамках театральної лабораторії, так і на масовій, репертуарній сцені. Можливо, коли катастрофа стала звичним стилем життя, драматургія, створена напередодні катастроф, не затребувана саме в такій якості, а лише як легка суміш мюзиклу і комедії. Данченко, слідом за Шоу, залишає фінал відкритим. Тому завершення спектаклю начебто трохи змазується. Еліза (Наталя Сумська) повертається до професора — щоб купити йому краватку? Щоб сказати йому тріумфально — «Що б ви без мене робили?». Чи це просто сниться не дуже і розстроєному Хіггінсу?

Розважити публіку, яка чекає на те, даючи їй готові відповіді на так і не поставленi питання, напевно, можна. Але руїни — на вулицях, у мистецтві, у розумах чи в історії — саме такими питаннями і є.

Театр на них відповідати не хоче.

Може, і не треба.