Тарас КУРЧИК: «Хочеш змінити життя на краще — зроби якусь дурницю»
Денсовому співакові Тарасу Курчику добре вдається роль чужого серед своїх. Уродженець Дрогобича й вихованець Львова, він виглядає «західняком» в очах столичних снобів, європейцем в очах «західняків» і відвертим заробітчанином в очах колег, які декларують своє бажання просто тьохкати соловейками з екранів телевізорів. Батьки виховали Тараса глибоко віруючою людиною, що не заважає йому експресивно наспівувати з радіоприймачів: «Давай-давай!» Час від часу він кидається в нетрадиційні, як для раціонального попсовика, речі — науку езотерику, яка вивчає закони переміщення енергії, чи академічну медицину. Попрацювавши в закордонних нічних клубах, Тарас перетворився на картинного блондина з діамантовою сережкою у вусі, але у вільний від попси час, «на останній стадії медитації», пише релігійні пісні, ховаючи їх навіть від друзів. Навіщо він це робить — таємниця, бо відомо, що Курчик робить тільки те, що вигідно.
— Тарасе, прокоментуй комплекс декотрих наших хороших музикантів, що співати в нічному клубі чи ресторані — соромно.
— Соромно не співати в таких закладах. Я працював у Польщі, Німеччині навіть у еротичних клубах (але не «голубих»), там ішлося не про порнографію, а про дуже приємні речі. Ці заклади виховали в мені впертість і впевненість у собі. Коли хтось сидить, їсть і не звертає на тебе жодної уваги — навчаєшся бути на своїй хвилі. Це виробляє відчуття власної лінії, бо, попри все, працювати треба якнайкраще, інакше наступного разу тебе не запросять.
— Чим заробляють музиканти тут?
— Пристойно заробити на альбомі можна було три роки тому. Рік тому ще можна було якось заробити. Нині — вже ні! Отже, залишаються концерти та спонсори. Але й концерти не надто прибуткові. Нинішній молодняк, котрий рветься на екрани телевізорів, вкладаючи в цю марнославну справу все, навіть не знає, що грошей своїх він не відіб’є. Добре співають на пострадянських просторах ті, в кого або тато має круту фірму, або чоловік, або бізнесмен фінансує співачку, котра стає його коханкою, а він — її менеджером. Зрідка ще спрацьовують особисті дружні зв’язки.
— Останнє — з розряду фантазій?
— Я однозначно знайду людей, котрі зможуть мене профінансувати. Відзнявши й запустивши кліп на пісню «Більше ніхто» із оператором-постановником Олексієм Золотарьовим (який працює з Микитою Михалковим і брав участь у зйомках американського фільму «Титанік»), ми вже готові розпочинати роботу над наступним. У найпершому кліпі ми пішли шляхом використання логотипа спонсора. Можна рекламувати назву фірми чи її продукцію. На Заході рекламують усе — готелі, машини, ресторани, парфумерію, напої. Підсвідома реклама серйозно впливає на публіку. А останній кліп був альтруїстичним проектом багатих людей, просто небайдужих до музики.
— Чи можна вірити людям, котрі кажуть, що зняти кліп коштує від 30 до 50 тисяч доларів?
— Хотів би я бачити хоч одного українського музиканта, який викине ті 30 тисяч. Вигідніше покласти ті гроші до кишені, а кліп зняти за дві-три тисячі. Ціни, які називають російські музиканти, ближчі до істини, але їх також треба ділити навпіл. В Україні розцінки — від трьох до десяти тисяч доларів.
— Ти агітував за референдум?
— Ні!
— Але агітуєш за футбол?
— Федерація футболу запрошує до участі у футбольних акціях. Разом з іншими музикантами записав пісню «Україна грає в футбол». Я — прихильник цієї гри, тому мені приємно з тими людьми працювати.
— Це, принаймні, краще, ніж співати про політику.
— Важко сказати, що нині в нашій країні краще. І футбол, і політику можна класифікувати як заробляння грошей. Дуже багато музикантів працювали під минулорічні вибори, і я — також. Нічого дивного в цьому нема: надто несприятлива ситуація в шоу-бізнесі. Це нонсенс, коли музикант понад 60% й без того мізерного доходу мусить віддавати державі. Тож фірмам, які замовляють артистів, нічого не лишається, як відмивати гроші або обходити податкову систему. Не кожний поп-агітатор достеменно знає, за кого й за що агітує. На одній такій акції російський музикант практично в мікрофон спитав колегу: як звати того, кого ми підтримуємо? Цей виступ, вочевидь, не пішов на користь кандидатові, хоч російські музиканти на порядок дорожчі, ніж українські.
— Ти достатньо раціональний: пишеш одну пісню, розкручуєш, витискаєш із неї все, що можна, потім пишеш другу. Танцювальна музика — також розрахунок?
— Писати потрібно хіти. Це основна мета, іншої — нема. Так, я працюю в жанрі, який називають попсою. Так, це заробляння грошей. Та попри все, ця музика мені подобається!
— Уперше Курчик з’явився на великій сцені 1989 року на першій «Червоній руті». А за декілька років зник...
— Перші два роки були надзвичайно плідними. Потім я пішов у бізнес, відкрив свою фірму, навіть торгував автокранами. Років зо п’ять вилетіли в трубу, але тоді я збагнув, що музика стоїть недалеко від бізнесу. Останні декілька років знову почав співати. І рік, як переїхав до Києва. Львів — кузня талантів, а Київ — центр шоу-бізнесу. Я одразу збагнув, що тут необмежене поле для роботи, і деру кігті.
— Людей, що деруть кігті, не люблять. А друзі не критикують тебе?
— Друзів у мене мало, лише знайомі. Друзі залишилися навіть не у Львові, а в Дрогобичі. Тут лише мій адміністратор, з котрим ми приїхали сюди. Це єдина людина, якій я довіряю. І ще декілька моїх земляків. Щодо решти, то я знаю, хто за що продається. Іноді за маленькі гроші, іноді за маленькі посади. Спілкуючись будь з ким, завжди слід пам’ятати, що тебе можуть обдурити.
— Це суто західняцька недовірливість, негативний життєвий досвід, чи ти такий холодний раціонал від природи?
— Я шалений романтик, а західняки — найсентиментальніші й найдовірливіші в світі люди. Можливо, тому, що в Західній Україні люди більш релігійні? Та життя вимагає трохи й нахабства.
— З цією роллю чудово справляється твій адміністратор.
— Він і має бути таким — зубатим. Коли мені скаржаться на нього, я відповідаю, що такої поведінки від нього вимагаю я. У музиці треба бути бізнесменом. Для музиканта це великий плюс. Свого часу я відмовився від усіх пропозицій продюсерів. Я пройшов трохи довший шлях, ніж «зірки», яких ліпили чужі руки. Така «зірка» лише співає й відчуває себе пупом землі, та якщо директор кине її (приклади опущу, вони загальновідомі), вона, може, й не підніметься.
— Іншими словами, тебе не кинуть. Та чи багато встиг би бідний Моцарт, якби шукав гроші на кліпи й самотужки розкручував симфонії?
— Щоб не розкручувати симфонії, Моцарт, досягнувши певного рівня, найняв би собі директора — людину, яка залежить від нього, а не навпаки.
— Знаю, що коли ніхто тебе не чує і не бачить, ти пишеш релігійні пісні.
— Щодо релігійних пісень, яких у мене багато, то колись, може, я й випущу такий альбом. Але це нефанатична, ненав’язлива музика, присвячена різним моментам життя, пов’язаним із Богом. Та нині цю музику я не показую нікому.
— Поєднання логіки й романтики — небезпечна річ. Жовтневу революцію робили романтики. Типовий приклад суміші логіка з романтиком — Дзержинський.
— Логіком був мій тато, нині вже покійний. Він був лікарем і хотів, щоб я продовжив його справу. У мене купа медичної літератури й, кажуть, трохи таланту. Коли хворіють друзі, телефонують до мене. Від батька в мені прискіпливість, упертість і нервозність. Завдяки мамі я закінчив музучилище за класом скрипки. Вона в мене неординарна людина. Вийшовши на пенсію, мама, педагог за фахом, зайнялася лікарськими травами. До неї йдуть незнайомі люди: просять поради, хочуть поговорити, іноді просто побути поруч. Сусіди, знайомі й чужі кажуть, що їй властива надзвичайно потужна енергетика. Від мами в мені — трохи доброти, співчутливості, чесність і віра.
— Спокійно кажеш про себе такі речі?
— Так. Бо я не лукавлю. Мій брат — патологічно чесна людина. Коли він подався в бізнес, я тільки й сказав: чоловіче, тобі до бізнесу, як мені до неба. За два роки він став успішним бізнесменом у моєму місті, але жодного разу не погрішив проти порядності.
— Цю картинку з виставки можна екстраполювати на шоу- бізнес?
— Чесність —так. Але в шоу-бізнесі не може бути постійних хороших стосунків із людьми.
— Та це ж банальна замкнутість!
— Просто не варто говорити про те, чого ще нема або що вже було.
— Ти живеш минулим, нинішнім чи майбутнім, Тарасе?
— Колись я жив минулим і нинішнім. Тепер зрозумів, що про минуле взагалі не можна згадувати. Треба думати про день сьогоднішній і завтрашній, а не той, що буде через два місяці. Мрія, про яку думаєш щодня, ніколи не здійсниться.
— Навчи наших читачів, як жити сьогоднішнім днем.
— Є банальна, але дуже помічна приказка: не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні. Перед тим, як заснути, треба звітувати перед собою: я сьогодні зробив усе, що мав. І справи рухатимуться набагато успішніше. Колись я прокидався о десятій ранку, нині встаю о сьомій, і мені бракує часу. Я пишу пісні, записую музику, читаю, вирішую безліч справ, ходжу до спортзалу і вчу англійську мову. І сніданок — морквяний сік — готую собі сам.
— А що можна порадити тим, хто живе не в гармонії з собою і чинить не те, що слід?
— Якщо хочете змінити життя на краще, зробіть якусь дурницю. Це називається «сталкінг».
