Тенденція зі знаком плюс

Нещодавно в Україні завершився конкурс на здобуття стипендії на навчання за програмою «A-Level» у коледжі Беллербіз у Британії, який в Україні спільно з Беллербіз проводила Освітня група «ДонСтрім». Серед семи фіналістів переможницею, що отримала 30-відсоткову знижку на навчання, стала 11-класниця з Донецька Вікторія Макаренко.

Коледж Беллербіз займається переважно доуніверситетською підготовкою іноземних студентів. Серед програм, які пропонуються абітурієнтам, — так званий підготовчий курс для іноземних студентів (необхідна для випускників шкіл з інших країн однорічна програма перед вступом до вищого навчального закладу) або ж дворічний курс «A-Level» («рівень А») — традиційний спосіб вступу до британських університетів для всіх, включно з британськими абітурієнтами. Прикметно, що 28% випускників коледжу Беллербіз при складанні вступних іспитів отримують найвищий рівень А-Star (тоді як середній показник по Британії — 8%) а отже мають можливість навчатися у знаменитих британських університетах — Оксфорді, Кембриджі, Імперському коледжі, Університетському коледжі Лондона, Лондонській школі економіки (саме цей показник успішності і привернув нашу увагу). Серед них є й українські студенти, зокрема, минулого року випускник коледжу Беллербіз Дмитро Мельников вступив до Кембриджу.

Зрозуміло, що через свою вартість таке навчання доступне далеко не всім розумним українським дітям — здебільшого навчатися до Британії їдуть діти батьків, які мають в Україні серйозний бізнес. Але тут є кілька важливих моментів. По-перше, спроможність оплатити навчання не є гарантією вступу. Наприклад, відбір до коледжу Беллербіз проходять одиниці, ті, хто вже у школі демонструє вільне знання англійської мови та академічні знання. По-друге, випускники британських університетів після навчання повертаються в Україну і працюють в українському бізнесі, куди привносять не лише свіжі ідеї, а й європейський світогляд. І насамкінець, те, що серед найуспішніших випускників коледжу Беллербіз є українці, все ж доводить конкурентоспроможність нашої молоді.

«Дню» завдяки Освітній групі «ДонСтрім» вдалося поспілкуватися з директором коледжу Беллербіз у Лондоні (всього філій чотири — у Лондоні, Брайтоні, Оксфорді та Кембриджі) Енді КВІНОМ, який прилетів до України, щоб проекзаменувати фіналістів конкурсу на здобуття стипендії на навчання за програмою «A-Level» та вручити ці стипендії переможцям.

— Наші студенти навчаються у коледжі Беллербіз вже не перший рік. Як виникла ідея співпрацювати з Україною?

— Коледж Беллербіз — провідний коледж для студентів з-за кордону, адже в нас навчаються представники близько півсотні країн світу. У чотирьох коледжах Беллербіз щороку близько 500—600-т студентів навчаються за програмою «A-Level». Деякі з них досягають значних успіхів і вступають до найпрестижніших університетів. І це при тому, що англійська мова, якою складаються всі іспити, для наших студентів друга, а то й третя після рідної. Минулого року 11 наших студентів вступили до Оксфорда і Кембриджа. Ми маємо вже 50-річну історію, упродовж якої завжди звертали особливу увагу на студентів з-за кордону.

— Чим пояснюється така політика коледжу?

— Студенти-інтелектуали, навіть якщо їхня англійська не ідеальна, — це надзвичайний потенціал для світу. У світі є дуже розумна молодь. Тому ми й розпочали пошук абітурієнтів не лише в Британії, але й у інших країнах. І наші зусилля дуже успішні. Ми набираємо студентів з різних країн, головним чином співпрацюючи з освітніми організаціями з-за кордону на зразок центру англійської мови «ДонСтрім» у Києві, які у свою чергу прагнуть знайти надійний і якісний коледж у Великій Британії для всіх тих учнів, які хотіли б поїхати на навчання до Об’єднаного Королівства.

Кінець 1980-х і 1990-ті роки стали для Східної Європи дуже цікавим етапом. З розпадом Радянського Союзу перед молоддю з країн колишнього соціалістичного табору відкрилася перспектива навчання за кордоном. Це дало нам величезний стимул. До нас почали приїжджати студенти з Росії, Грузії, України, Казахстану, тоді як раніше в основному це була молодь з Малайзії, Сингапуру, Нігерії — країн, які мають історичні зв’язки з Британією. У 1990-х роках двері відкрив і Китай.

— Ви вже досить довго працюєте з українськими випускниками, тож можете дати певну оцінку освітній системі в Україні. На вашу думку, чи можна говорити про включеність України у європейський освітній процес?

— Коли я їхав в Україну, мені було дуже цікаво подивитися на країну, яка сьогодні певним чином балансує між Росією та Європою та поки що точно не знає, який шлях їй обрати. Це до певної міри складний вибір. Але я впевнений, що ви знайдете правильне рішення й Україна матиме можливість залишитися Україною. Що стосується включеності України у європейський освітній процес, то, безперечно, зв’язки є. Українські університети приєднуються до Болонської угоди. Зрозуміло, що освітня система кожної країни, навіть всередині ЄС, має свої особливості, але скажу, що українські випускники шкіл такі ж розумні, як і випускники з інших країн.

— Чи відчувається в освітній системі України радянська спадщина?

— Це дуже складне запитання. У мене склалося враження, хоча воно може бути й поверховим, що в Росії, а згодом і в Радянському Союзі були хороші освітні традиції. Студенти, можливо, мали дещо слабші знання з дисциплін гуманітарного і суспільного циклу, але дуже успішно вивчали іноземні мови, математику, методику викладання математики. На жаль, мені невідомо, наскільки змінилася українська освітня система з 1990-х років, коли Україна відділилася від Радянського Союзу. Українські студенти, з якими я спілкуюся, не виявляють стовідсоткового захоплення українською системою освіти. З іншого боку, впевнено можу сказати, що вони дуже хочуть бути частиною Європи і після навчання повернутися в Україну, щоб на практиці застосувати свої знання.

— Сьогодні в Україні триває освітня реформа. Багато в чому українські реформатори орієнтуються на європейський досвід. Чи варто в Україні наслідувати весь досвід європейської системи освіти? Чи все ж таки є певні речі, які не слід переймати?

— Студенти з усього світу кажуть, що британській освітній системі вдається заохочувати молодь до незалежного і критичного мислення. На мою думку, це одна з наших переваг. Тоді як освітні системи переважної більшості країн схиляються до традиційних методів навчання: вчитель говорить, учні слухають, записують, а тоді відтворюють те, що їм сказав учитель. Британська система освіти, навіть на доуніверситетському рівні, заохочує студента до активного навчання. Ми чекаємо, що студент піддаватиме сумніву слова вчителя, висловлюватиме іншу точку зору. Мені здається, саме через це британську систему освіти так цінують, адже це активніший, більш інтерактивний спосіб навчання. Ми хочемо, щоб учні змалку мислили самостійно. Можливо, українській системі освіти поки що якраз і не вистачає мотивації учнів та студентів до самостійного мислення.

— Свого часу в Європі тривала дискусія стосовно ролі університетів. Зокрема в Сорбонській декларації від 1998 року говориться про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу. На вашу думку, яке завдання стоїть перед вищими навчальними закладами сьогодні?

— У багатьох країнах люди замислюються над цінністю освіти, університетської зокрема. Вона потрібна для всіх чи лише для еліти? Для викладання чи для наукових досліджень? Вона має бути приватною чи безкоштовною? Наприклад, у Британії зараз точаться запеклі дебати з цього приводу, тому що з наступного року університети зможуть брати плату за навчання з британських студентів. Раніше університетська освіта була повністю безкоштовною. Але лише 8% населення навчалися в університеті. Десять років тому плату за навчання обмежили щонайбільше трьома тисячами фунтів. З наступного року університети можуть підняти плату за навчання до дев’яти тисяч фунтів на рік для британців. Іноземні студенти завжди багато платили за можливість навчатися в британських університетах. Але з наступного року і студентам-британцям теж доведеться викласти чималу суму, для них це величезна зміна. Що стосується того, якою є суспільна роль університету — це осередок особистісного розвитку чи етап на шляху до майбутньої кар’єри, — то люди, які багато платять за навчання, потім хочуть отримати гарну роботу. Тому питання працевлаштування ставатиме все актуальнішим. А роль університету, перш за все як місця, де людина вдосконалюється та розвивається як особистість, ставатиме другорядною...

— Для Європи сьогодні характерні складні й динамічні культурні процеси, зокрема пов’язані з неєвропейським населенням. Культурні дискусії на які теми тривають зараз у колах європейської інтелігенції?

— До складу ЄС входить 27 країн, представники яких спілкуються 22-ма різними мовами. Однією з важливих дискусійних тем, яка, я переконаний, ще довго буде актуальною, є домінування англійської мови. Багато провідних університетів Європи — чи то університет Бокконі в Мілані, чи університети Амстердама, Скандинавії і Німеччини — ведуть викладання основних предметів англійською мовою, навіть якщо більшість студентів є представниками інших мовних традицій. Цілком можливо, що через 20 років вся вища освіта в Європі буде англомовна. Це дуже цікава тенденція, яка свідчить, що всі прийняли англійську як свою власну мову.

Інше важливе питання, яке активно обговорюється, — це імміграція. Ця проблема, яка завжди поставала перед Європою, актуальна сьогодні і, напевно, ніколи не буде остаточно вирішена. Зараз чимало людей прибувають до нас з північної Африки. Що робити з усіма цими людьми? Чи можна інтегрувати їх у нашу країну? Чи маємо ми для цього достатню кількість ресурсів?

Я вважаю, що Англії пощастило, оскільки упродовж останніх століть ми завжди мали велику кількість іммігрантів з усього світу. Лондон — найкосмополітичніше місто світу. Всі собі уявляють Британію як англосаксонську країну, але це не так. 40% населення в Лондоні — представники інших рас. У британській столиці неймовірна кількість різних рас, мов, національностей, релігій. Я вважаю, що це величезний плюс для країни. Ви знаєте, яке третє в світі місто за кількістю українського населення? Торонто в Канаді. На мою думку, це добре, що люди можуть мігрувати по світу, хоча багато кому це не до вподоби. Наприклад, політики вважають, що у Британії, при всьому її космополітизмі, багатьом людям не подобаються іммігранти. Тому наразі імміграція — це велике питання для більшості європейських країн, де наявна антиіммігрантська меншість (а в деяких країнах і крайні праві нацистські партії) на противагу більшості, яка радо погоджується на обмежений доступ іноземців.

Також я включив би до дискусійних тем питання розширення Європи. Я пам’ятаю період, коли Євросоюз складався з семи країн. Сьогодні їх 27. Наскільки далеко може зайти Європа? Чи можливо приєднати Україну, а згодом ще Туреччину та Білорусь? Як на мене, то чому б ні?