Теологія в школі
Дожили! Ну «Хімія в школі», ну біологія. Важливо й необхідно, тому що корисно. А, крім того, наукова картина світу, світогляд і все таке. Але щоб теологія? Для багатьох ця новація, хоч і в проекті, як сніг на голову. І відразу протести. Вже заговорили про порушення свободи совісті й посилаються на статтю Конституції про відокремлення релігійних організацій від держави, а школи — від церкви. Вибачте, ментальність совка, атеїста за темністю й духовними лінощами, ще довго являтиметься в різному вигляді. На релігію він реагує фразою товариша Бендера «Почому опіум для народу?». А кмітливі люди вже роблять свою справу — спішно готують папери для ліцензування нового фаху. Головне — встигнути, «забити кілочки». Розширимо план набору, з’являться ставки. А там розберемося: хто читатиме й що. Це я не докоряю, а й навіть хвалю.
Під «школою» я тут не маю на увазі щось конкретне, той чи інший рівень у системі освіти. А «теологія» й взагалі — категорія розмита. Говорю про релігійне життя взагалі, про необхідність, усвідомлювану в культурному суспільстві, це життя… РОЗУМІТИ? Так, це слово першим спадає на думку. Хоча відчувається, що воно й не найточніше. У нашій мові вихолощено цілий пласт понять, потрібних для серйозної розмови про релігійне життя. Почуття, мабуть, є, збереглися. Почуття десь глибоко, куди атеїстичний плуг не дістав, а от понять немає. Хай буде «розуміти». Розуміти передусім, тим, хто має про релігійне життя хибне уявлення.
Проте в такому разі, скажуть, нема чого ломитися у відчинені двері, у нас же в усіх вузах викладають предмет під назвою «релігіознавство». Пардон, ми знаємо про пологові муки, що супроводжували появу на світ цього дітища. Це ж — спочивший у Бозі науковий атеїзм, адептів якого милосердна постатеїстична держава просто не могла вигнати тоді на вулицю. А тепер вони годують студентів, невідомо з якою метою, інформаційною окрошкою, наструганою з різноманітних релігійних систем. Мета ж «шкільної теології», хоч би там що б під нею розуміли, — розкрити культурне значення та потенціал християнства, показати, якого ідейного та етичного ресурсу позбавлений все ще живий homo soveticus. А головне — допомогти людям, тим, хто того бажає, прилучитися до біблійного мислення. Не йдеться про мислення, замкнене на себе, відокремлене від сучасного життя. Воно має своїм предметом все — не тільки Бога, а і світ, і людину з її, як то кажуть, сенсожиттєвими проблемами. Завдання, як бачимо, не суто інформаційне.
Понад рік тому я писав про викладання гуманістики («День», № 114, 03.07.01). І серед іншого ставив таке питання: ну для чого в усіх без винятку вузах країни викладають філософію та політологію? Чому не теологію? Невже тонкістю політичних процесів публіка цікавиться більше, ніж темами релігійними? Тепер зрозуміло, що це питання не байдуже багатьом. У демократичній державі це повинне бути головним — суспільний інтерес. Якщо масово виникає певна практика, що не суперечить закону й потрібна людям, вона неминуче починає осмислюватися. Це називають рефлексією, що має за мету зрозуміти, обгрунтувати і, врешті, сприяти розвитку практики. Так виникають науки. «Науки скорочують нам досвіди швидкоплинного життя». Олександр Сергійович розумівся не тільки на витонченій словесності. Теологія — це теоретична наука. Не замість філософії й інших гуманітарних наук, а поряд iз ними має стояти теологія. Це хороший політичний хід. Як розширення гуманістики. Як подолання відомого перекосу в освіті, коли доброчесність інтелектуального, точніше фізико-математичного порядку, безумовно вважалася головною.
ПРО ВІРУ
Ця новація, — теологія йде в школу, — дай Бог, щоб вона відбулася, безсумнівно, породить проблеми. З появою в культурному просторі цього предмета пов’язане питання про ВІРУ. Власне, це — основне питання, бо коректне визначення теології немислиме без цього поняття. Якщо розмірковувати формально, то це начебто не так: якщо «логія», отже розум (логос) на першому місці. Як, наприклад, у «гео- логії» або «біо-логії». Тим часом, у теології розум не автономний і співвідноситься не з чуттєвим досвідом, а з вірою, будучи начебто в неї вміщеним. «Розум і віра не виключають взаємно одне одного: мислення наявне у вірі, й одним із завдань теології саме є розвиток таких роздумів усередині віри» (Річард Нібур). Це не означає, що розум — усього лише слуга віри. Розум є розумом, він робить свою справу. В цьому сенсі значення теології для тих, хто прийняв віру або близький до неї, полягає, так би мовити, в орозумлінні віри, тобто в очищенні її від забобонів, породжених доморослими й залітними модернізаціями. І тут пригадується думка, неодноразово підкреслювана класиками філософії: християнство — релігія розуму.
Коли філософськи розглядати нашу тему, саме феномен віри постає на перший план. Ніхто не стане заперечувати, що віра входить до складу людської свідомості. Кожна людина розуміє фразу співака «эта вера от пули меня темной ночью спасала». Або фразу Ісуса Христа: «Іди, дочко! Віра твоя врятувала тебе» (Мат. 9, 22). Дуже різні фрази, й «віра» різна. Але чому одне спільне слово? Вчений-психолог скаже, що тут йдеться про налаштування свідомості, що має важливе адаптаційне значення. Віра дійсно рятує. Життя людини без віри неможливе. Але в європейській свідомості під впливом Просвітництва це поняття пішло в тінь. Просвітництво було націлене на реабілітацію розуму, звільнення його від жорсткого контролю з боку церкви. Це принесло свої плоди, передусім у вигляді науки. Однак стратегія «розум замість віри» призвела до розвитку раціоналізму й секуляризації, тобто наростаючого відділення від церкви різних видів людської активності. Якщо брати церкву як організацію, що приймає рішення обов’язкові для мирян, то цей рух був дійсно звільненням. Варто, щоправда, замислитися ось над чим: можна відділити церкву від деяких сфер громадського життя в сенсі безпосереднього керівництва, але не можна відділити віру від свідомості людини. Сьогодні говорять про кризу раціональності, й у цьому контексті ставлення до віри міняється. «Проникнення в суть характеру сучасної людини та нинішньої соціальної ситуації веде до усвідомлення, що загальноприйнята відсутність віри більше не є таким прогресивним явищем, яким вона була для попередніх поколінь… Сьогодні відсутність віри є вираженням глибокої паніки й відчаю» (Еріх Фромм). Я б уточнив: не про відсутність віри треба говорити, а про неувагу до неї. Через що віра наче дичавіє, виявляється в запустінні. Або експлуатується в ідеологічних цілях.
До речі, про знамениту цитату з Маркса, відому широким масам у варіанті товариша Бендера. Ось вона в точному вигляді: «Релігія — це опіум народу (а не ДЛЯ народу. — В.Ш. ); вона присипає його надією на потойбічне, щоб відвернути його від соціальної революції тут». Коли минули півтора століття, розумієш, що відвернення народу від соціальної революції — вже немала заслуга. До того ж, досвід засвідчив, що втрата опіуму духовного обертається на масове звернення до опіуму натурального. Так з’являється ілюзія порятунку, втечі від паніки й відчаю. Ця ситуація взагалі висвічує трагічну підміну духовного матеріальним, властиву суспільствам споживання.
Втім повернімося до віри. Загальний гносеологізм, що панує в європейській культурі з часів Просвітництва, позначився на сучасному її розумінні. З вірою зазвичай пов’язують пізнання. Це, як вважається, — особливий різновид отримання інформації про світ, який начебто повністю заперечує наука, задовольняючись відчуттями й розумом, але який визнає релігія. Віра — це, як кажуть, містичне знання. Але зводити все до знання означає не помічати, що перебуваєш під впливом науки, природознавства. «Знання» замало. Незнання малося, наприклад, на увазі, коли не так давно говорили про «тверду ідейну позицію». Відомо, хто говорив, а малася на увазі віра. Точніше, малося на увазі те, більш точне й більш важливе розуміння віри, в основі якого лежить ідея ОПОРИ, упевненого СТОЯННЯ. Тут християнська віра відкривається «як зберігання себе біля Бога, завдяки чому людина знаходить міцну опору свого життя» (Йозеф Рацингер). Саме на цьому розумінні віри грунтується християнство. І, до речі, наука, не як робота на зарплату, а як покликання, що цілком захоплює людину, містить у собі це розуміння. Т. Кун переконливо показав, що глибокою мотивацією для вченого є scientific belief. Цей вислів зазвичай перекладають як «наукове переконання», однак iз контексту випливає, що йдеться саме про віру. Про міцну опору не життя загалом, а у специфічній діяльності, якою є наука. Проте для тих, хто чогось тут добився, ця діяльність і була самим життям.
Зцілювальний, тобто рятівний характер віри інтуїтивно відчувається сьогодні багатьма людьми, і, я вважаю, це відчуття притягує їх до церкви. Я бачу в храмі молодих людей, які моляться, таких на вигляд, що коли б зустрів їх на вулиці, й не подумав би, що вони на це здатні. Це явище спричиняє часом зарозумілу інтелігентську критику. Ось, мовляв, виникла мода на релігію, й вони, круті, туди ж. Хрестик вдягне, свічку поставить і вже християнин. А, либонь, Біблію не читає. Суто обрядовий характер богослужіння, з відтінком, як здається, формальності, дратує інтелігента. В нього на першому місці розумове осягнення всього. А річ у іншому. Вірі, так би мовити, навчаються, але не на шляху мислення. Про це добре сказав ще Паскаль у «Думках»: «Робіть усе, чого потребує віра, наче ви вже є віруючим. Відвідуйте богослужіння, користуйтеся святою водою тощо, безсумнівно, це змусить вас подурніти й приведе до віри». У цьому «подурніти», хоч би як його сприймали розумники, схоплено суть справи.
А ЯК ЖЕ З МУСУЛЬМАНАМИ Й АТЕЇСТАМИ?
Це питання противники шкільної теології вважають нездоланним. А як на мене, то воно зі сфери схоластичних ігор у демократію й права людини. Положенням Конституції про те, що ніяка релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, не скасовується очевидний історичний факт — християнство впродовж багатьох століть було найважливішим чинником розвитку української культури, як і всіх інших слов’янських культур. Так, світська держава повинна однаково ставитися до різних конфесій. Але чи може йтися про їхню фактичну рівність? Проте ця проблема природним чином знімається за однієї неодмінної, й не нею заданої, умови — добровільності. Я б навіть сказав, благоговійного бажання. Щоб воно з’явилося, ой як багато ще треба зробити. Церкві, передусім.
Ну, невже ще не зрозуміло, що в справі відновлення духовно-етичних витоків життя ігнорувати роль релігії просто не розумно. Хоч би що там вигадали на цій ниві мислителі- моралісти, письменники, художники й інші майстри культури, все це буде чимось вторинним, слабким відблиском істини, заради якої релігія покликана в цей світ.
