Тернистий шлях свободи й творчості

ХРЕСТ І ПІВМІСЯЦЬ

Опиняємося в містечку Зборів Тернопільської області. Під’їжджаємо до музею «Зборівська битва».

Нас урочисто зустрічає вокальний квартет навпроти пам’ятника Богдану Хмельницькому. А біля входу — двоє діточок. Дівчинка років шести тримала над головою ікону, а хлопчик років одинадцяти — козацьку папаху. І до процедури зустрічі вони ставилися вкрай серйозно. Ні тіні усмішки. Що було дуже зворушливо!

Усередині музею, крім, зрозуміло, самої панорами «Зборівська битва», найбільше приголомшили козацькі полкові знамена, звані корогвами. На одному й тому ж прапорі — хрест і півмісяць, що, як відомо, є символом ісламу. Що стосується християнського символу, там були переважно рівнопроменеві хрести, звані «грецькими». Такого синтезу західних і східних елементів як реальної політичної атрибутики я ще ніколи не бачив. А мене це надзвичайно цікавить!

Коли я виробив філософську систему Вертикалі+Горизонталі (серія статей у «Дні», докладніше на сайті www.ryliov.narod.ru), що показує сучасну інтеграцію Сходу та Заходу, я намагався їх об’єднати в єдиному знаку — західний хрест (умовно — прапор Великої Британії) та коло (прапор Японії). Символіка Богдана Хмельницького, представлена в музеї над його портретом, приблизно мала такий самий вигляд. Це приголомшило мене остаточно!

На запитання про козацьку символіку місцевий екскурсовод, щоправда, нічого конкретного сказати не міг.

У Києві я поцікавився у фахівців. Вони сказали, що корогви мали не лише військовий, а й релігійний характер. Але, безумовно, виражали і політичну кон’юнктуру, відображаючи серединне положення України: між Заходом і Сходом. Півмісяць богині Іштар на них був результатом союзу козаків із кримським ханом, у свою чергу — васалом Туреччини. (До речi, наявнiсть на когогвах шестикутної зiрки Давида фахiвцi пояснити не могли. Питання не вирiшене.)

Розробляючи філософську символіку В+Г, я аж ніяк не міг припустити, що «політично» козаки мене «випередили». На 350 років! Отже, західно-східний, універсальний, погляд характерний для нашої землі. А тепер ще й актуальний!

Але повернімося до історичних подій тих років. Що стосується самої Зборівської битви (експресивно зображеної на полотні), то на цьому екскурсоводи зналися.

15 серпня 1648 року козаки спільно з татарами завдали польським військам майже непоправного удару. «Майже», бо кримський хан Іслам-Гірей III (зі стратегічних міркувань) в останню мить зрадив Богдана Хмельницького, примусивши його піти з польським королем Яном Казимиром на угоду. І хоча Україна внаслідок цього нахабства не отримала остаточної незалежності, але офіційно за нею була закріплена безліч вільностей. І, по суті, Зборiвський договір затвердив перемогу повстання українців, очолюваного Хмельницьким. В іншому випадку повсталі вважалися б злочинцями. Це було «початком кінця» Речі Посполитої й стартом для української державності. Отак. На картині зображена відчайдушна битва козацько- татарської кінноти з поляками...

Із кумедних експонатів музею мені сподобався жіночий манекен, одягнений у національний стрій, поряд із яким стояла запасна пара чобітків. Розмір — її. Манекенів зі змінним взуттям я ще не бачив. Як для штучної красуні — просто модниця...

ІЗ РАЮ — ДО ПЕКЛА

Увечері приїжджаємо до Тернополя. На півміста — тернопільський ставок. Вельми красиве, розкішне водосховище, обрамоване вербами та старовинними будівлями. Шкода, але воно не має власної назви. У дивовижному кафе на березі цього безіменного ставка легко уявити, що ми на швейцарському озері. Псував краєвид деренчливий «Москвич-412» синього кольору, який регулярно пролiтав повз наш столик. Щойно дим розвіється й ілюзія «швейцарськості» нас знову обійме, — він знову, паскудник, не дає «порідниться» з Європою. Символічно! Ми вже билися об заклад, думаючи, що це — останній «прогін». Але ж ні! Нарахували аж сім разів. Напевно, візництвом промишляє, оскільки навколо озера — суцільні розважальні заклади.

Ми дізналися, що тернопільчани взагалі обожнюють ходити в нічні клуби й кафе. У кожного закладу — своя «фішка». Починаючи від експозиції земноводних до любителів шансону (я б віддав перевагу плазунам).

Вранці ми потрапили в центр Тернополя. Ошатні різнобарвні чотири-, п’ятиповерхові будинки з квітами на вікнах та вимиті бруковані вулички нагадували антураж європейських столиць. Затишно і комфортно.

Проте ми побували в такому місці (сама будівля, до речі, також прикрашена чудовими фіолетовими квітами), де раніше було НКВС, пізніше СІЗО, а зараз — «Музей політв’язнів і репресованих».

Спускаємося вузькими підвальними сходами. Поряд із мiтком колючого дроту — портрет Віктора Андрійовича. Мабуть, Президент в автора цієї ідеї асоціюється зі звільненням.

Я колись читав у «Новом свете» «Архипелаг Гулаг» Солженіцина. Але кинув після того як уві сні... прокинувся в камері. Мене тоді вразив факт, що камера ледве закривалися через величезну кількість людей, які... СТОЯЛИ...

І Солженіцина зараз пригадали, й ці самі камери показали. У сирі підвальні приміщення запихували до 25—30 осіб. Спали на підлозі. Через тісноту в камерах під час сну поверталися на інший бік разом, за командою. Удень доводилося сидіти на бетонній підлозі, підстеливши мішок. Хто погано поводився — у карцер, де по щиколотку крижана вода.

НКВС тут лютувало в 30—50-ті роки. У 70-ті було «послаблення». Замість бетонної підлоги — дерев’яна. З’явилися металеві ліжка. У цьому «покращеному» СІЗО сидів і український письменник-дисидент Василь Стус.

Надивились ми і на знамениті «параші», якими часто, за «зечною пам’яттю», називаємо суспільні туалети. Цi виварки з ручками — страшнішi за найнепривабливішi громадські туалети.

У музеї є манекени у формі бійця УПА і ЗК. Сивоголовий екскурсовод згадував, що в 1947 році, коли він був хлопчиком, у його селі на Західній Україні НКВДисти для залякування розстрілювали активістів УПА і розкидували їхні трупи перед школою...

Тут представлені моделі арештантського вагона й табору. В таборі норма — три кубометри лісу. По 14 кілометрів доводилося добиратися до лісосіки, мороз — 40 градусів, двометровий пласт снігу. Не даєш норми — урізували пайок. Фізично слабкі тут ставали цілковито виснаженими.

Ділилися бараки на посиленого та загального режиму. Там, де посиленого, — давали крихти. Солженіцин докладно описав ці поневіряння в «Одному дні Івана Денисовича». Приказка охорони: «Добре працюватимете — поховаємо в домовинах». Оскільки часто мертвих звалювали просто в мерзлі ями...

Особисто я з великим задоволенням вийшов із цього музею. Навіть, відверто кажучи, не особливо хотілося фотографуватися на його тлі, як зробила більшість. Якось не тягнуло.

ПОЛЯРНІСТЬ ІВАНА МАРЧУКА

Насамкінець гнітюче враження від в’язниці було згладжене відвідуванням виставки найталановитішого українського художника Івана Марчука, що експонувалася в місцевому краєзнавчому музеї.

Усі його речі, хоч і зроблені з особливим, притаманним тільки йому «почерком», виконані в різних стилях: від реалізму (хоча його пейзажі близькі до реалізму, але це реалізм плюс поезія) до сюрреалістичних і навіть абстрактних робіт. На всіх полотнах присутня його особлива манера: зображення маленькими, голчатими штришками. І кожен — ретельно вивірений.

Я б розділив його картини на «гарячі» та «холодні». Перші написані в червоно-жовтій колірній гамі, інші — в синьо-сірій.

Ось, наприклад, сюрні портрети, пов’язані з музикою. «Звуки сопілки» — в жовтих тонах. Там дитина тягнеться до дорослого, який грає на інструменті. А «Розірвана мелодія» — чорно- сіра. Там музикант із поламаною скрипкою сумно слухає іншого, який дує в сопілку.

Пейзажам Марчука властива і деяка космічність. Здається, сонце, зійшовши над рікою, у своєму сліпуче жовтому сяйві є гарячим центром Всесвіту. Тоді як на сусідньому пейзажі: сріблясто-синій місяць, застиглий над чорним лісом і полем, — джерело космічного холоду. Але обидві ці картини пройняті якнайтоншою поетикою.

Відповідно до кольорів — і настрій картин: від мажорного до мінорного. Я б сказав, майстер намагається одні свої речі зрівноважити іншими, гостро відчуваючи полярність світу.

Біля картини «Я чую голос твій» (пристрасного, пурпурного відтінку) ми засперечалися: чи то це шлягер Святослава Вакарчука (де звучить цей рядок, точніше, близький їй — «Я почую голос твій...») з’явився раніше, чи то витвір Марчука надихнув лідера «Океану Ельзи» на створення пісні. Дата написання шедеврів збігалася — 1996 рік. Для екіпажу «Дня» тема була актуальною, оскільки ми всю дорогу підспівували хітам цієї рок-групи.

Усе-таки вирішили, що це молодий Вакарчук надихнувся твором більш зрілого (в розумінні віку) художника. А може, це випадковий збіг.

Але вже точно не випадково, що в Кам’янці-Подільскому, куди незабаром прибув наш караван, у замку ми зустріли екс-гітариста «Океану Ельзи» — Павла Гудимова, чиїми чіткими гітарними рифами насолоджувалися протягом усього автопробігу.

Про цю зустріч, про унікальний Чернівецький університет і Хотинську фортецю — читайте в наступному п’ятничному номері.

Організатори автопробігу:
фонд «Cхід—Захід разом», Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів, фонд «Журналістська ініціатива».

Спонсори:
AsMAP (асоціація міжнародних автомобільних перевізників), страхова компанія «Універсальна», мінеральна вода «Моршинська», «НАФТОГАЗ України»