Тест на рятувальника

Для того, щоб стати справжнім рятувальником, потрібен принаймні рік, твердить начальник штабу київського гарнізону МНС підполковник Олександр Анатолійович Козубенко. За цей час призовник проходить інтенсивну підготовку, до якої, окрім курсу молодого бійця, входить психологічне обстеження, різні тестування. Час потрібен, як і в будь- якій військовій структурі, на адаптування в колективі. Від професіоналізму і злагодженості в роботі рятувальників залежатиме життя тисяч людей, а від найменшої помилки постраждати можуть набагато більше.

Днями відбувся черговий набір молодого поповнення рятувальників загону МНС до частини, що розташована за адресою: Червонозоряний проспект, 4. Цього року «молодих» надішло 139 чоловік. Цифра, як вважають «батьки» гарнізону, оптимальна і тримається в цих межах вже декілька років. Між іншим, у рятувальники парубки потрапляють із загального призову, і ніякими надзвичайними рисами спочатку не вирізняються. Проте, загартовуються тут швидко. Не так давно рядовий Федоренко, що працював у загоні піротехніків водієм, отримав медаль Президента «За заслуги перед Батьківщиною» за те, що за рік служби перевіз у своїй машині понад 1500 різних вибухонебезпечних предметів. Для цього, погодьтеся, потрібні залізні нерви, помножені на почуття відповідальності та добру профпідготовку.

Цього року рятувальники святкують 70-річчя створення свого корпусу. Але, як розповів підполковник Козубенко, через сумні події в Скнилові ювілей святково не сприймається. А починалося все в місті Запоріжжі. Під час війни саме рятувальники-піротехніки, відходячи з радянськими військами до Сталінграда, висаджували мости через Дніпро, щоб зупинити просування німців на Захід. Мали мінімальний час підготуватися й зустріти ворога. 368 чоловік загону рятувальників отримали тоді медаль «За відвагу». І надалі рятувальники брали активну участь у ВВВ. На їхньому рахунку диверсійні акти, підриви мостів і переправ, допомога населенню. У мирний час, а точніше, 1956 року, частина остаточно перебралася до Києва і зайнялася вже не воєнними, але часом не менш небезпечними справами.

Розподіл солдат через місяць після призову визначає подальший профіль роботи кожного. Є аварійно-рятувальний батальйон, батальйон підтримки, водо- і енергопостачання. Сили швидкого реагування перебувають у постійній бойовій готовності, щоб ліквідовувати наслідки катастроф техногенного чи природного характеру. Роботи чимало. Лише за неповний рік було виявлено й ліквідовано 723 одиниці боєприпасів, серед яких — бомби, снаряди, гранати; відлуння війни, що закінчилася понад півсторіччя тому. Не всі операції рятувальників проходять успішно. У казармі, наприклад, досі стоїть ліжко, закріплене за сержантом Окорковим, який підірвався на бомбі вагою в тонну(!). Говорять, що після вибуху від людини не залишилося навіть кісточки...

Не менш героїчна й водночас трагічна сторінка історії — ліквідація аварії на ЧАЕС. Імена полковника Гребенюка, який очолив загін із ліквідації і здійснив першу радіаційну розвідку, капітана Боровського, який відкачав воду із заражених територій і врятував десятки тисяч життів, навіки залишаться в пам’яті людей. Вони, як і імена багатьох інших, посідають почесне місце в музеї частини.

У парку технічної підтримки перебуває техніка, здатна протистояти практично всім відомим природним і не лише природним катаклізмам. Особливе місце тут посідають декілька ПТС (плавально-транспортних засобів), з якими рятувальники ліквідували наслідки стихії в Закарпатті. Надавала частина й посильну допомогу львів’янам під час серпневої катастрофи на летовищі.

Як і в більшості відомчих військ, у рятувальників передбачено контрактну форму навчання. Перейти на неї можна вже за півроку чи за рік після призову до війська. Головне — це відчуття хлопцями своєї миротворчої місії. Тут і не приховують, що це чи не головний критерій добору.