Тетяна ПАЛЛАДІНА: «Національна ідея згасла, затоптана стадом номенклатурників»

АНКЕТА «Дня»

1. Які уроки ХХ сторіччя ви вважаєте найважливішими для подальшого розвитку цивілізації?

2. Які тенденції у розвитку українського суспільства на рубежі сторіч непокоять вас над усе?

3. Місце та роль науки в житті суспільства у нас і за кордоном. Які вони зараз й якими ви хотіли б їх бачити?

1. Майже все ХХ сторіччя пройшло в боротьбі імперій за світове панування, яка викликала дві найкровопролитніші війни, й закінчилася їхнім розпадом. Тільки наприкінці сторіччя людство почало сприймати себе як цілісний організм, що існує в єдиному економічному й інформаційному просторі.

Зараз найбільшу небезпеку для світу являє колосальний розрив між життєвим рівнем окремих людей і цілих держав, а також нехтування моральними нормами, які дозволили б цивілізовано розв'язати цю проблему; контраст між принизливою бідністю й торжествуючим багатством, який завжди породжував спокусу насильного встановлення справедливості, зумовлюючи соціальні потрясіння. Соціалістичні ідеї, які доволі привабливо виглядають у теоретичному плані, але не враховують людську природу, при спробах їх утілення призвели у ХХ сторіччі до жахів націонал-соціалізму й радянського ладу. Отриманий урок вказав народам на необхідність підтримки своїх громадян, котрі виявилися за межею бідності, турботи про старих та інвалідів. Але, крім того, процвітаючі держави повинні вилікуватися від свого «національного егоїзму», який дозволяє їм спокійно дивитися на страждання людей у бідних країнах, з яких виходить постійна загроза тероризму й військових конфліктів.

У результаті закінчення озброєного протистояння двох світових систем значно зменшилася небезпека виникнення третьої світової війни, яка означала б загибель усієї світової цивілізації. Тому відпала потреба у витраті грошей на утримання величезних армій і накопичення зброї, знизивши їх до рівня, що дозволяє підтримувати порядок у світі. Кошти, що вивільняються, необхідно переорієнтувати на мирні цілі — насамперед на розв'язання в усіх країнах продовольчої проблеми, на медицину, освіту, культуру, а також розвиток науки, без якої всього цього неможливо досягти. Це дозволить людям гідно жити у себе на батьківщині, не прагнучи масово емігрувати в розвинені країни, для яких вони стають усе більшою проблемою. У майбутньому сторіччі, керуючись ідеями гуманізму й інстинктом самозбереження людства, силами технічного прогресу слід створити рівні можливості для всіх людей, незалежно від місця їхнього проживання...

2.У сучасному українському суспільстві мене над усе непокоїть пануючий у ньому хаос, що призводить до страждань мільйонів людей і дає окремим громадянам можливість кримінального збагачення у фантастичних масштабах. В Україні відсутня демократія, що стає цілком зрозуміло, якщо перекласти цей термін як «народовладдя», незважаючи на таку її ознаку, як вибори. Час від часу, витрачаючи колосальні кошти із мізерного державного бюджету, народу надають право вибирати тих, хто буде управляти державою від його імені. При цьому численні кандидати обмежуються популістською риторикою, навіть не намагаючись представити програму й довести реальність її виконання. Особливо погано йдуть справи з виборами до Верховної Ради, куди за партійними списками проходять нікому невідомі особистості, за яких ніхто б не проголосував. Відгороджені своєю «депутатською недоторканністю», депутати не відчувають відповідальності перед виборцями, котрі позбавлені механізмів впливу на їхню діяльність. Замість прийняття найважливіших законів з метою реформування суспільства вони марнують час, б'ючися між собою. Виконавча влада, представлена армією чиновників, також не виражає інтереси народу, а навпаки, протиставляє себе йому. Постійна боротьба між «гілками влади» призводить до того, що Україна не має чіткого політичного курсу, балансуючи між Росією та іншим світом, що погіршує її міжнародний імідж. Останнім часом «лівий крен» небезпечно посилився, що загрожує залученням України до орбіти нестабільної й войовничої держави, яка зубожіла, але все ще не полишила своїх імперських амбіцій. Тільки далекі від реального життя старі люди, чия активність забезпечила ліву більшість у Верховній Раді, можуть вірити, що з приєднанням до блоку маргінальних країн, що створюється Росією, на них чекає миттєве поновлення вбогого радянського достатку помахом руки лідера, котрий вказує назад. Тому більшість народу цілком байдужа до того, хто з численних кандидатів стане президентом України, й навіть якщо прийде на вибори, то тільки для того, щоб проголосувати за «менше лихо».

Національна ідея, яка захопила на зорі незалежності навіть скептиків, котрі повірили, що Україна має можливості стати за декілька років процвітаючою державою, й це було цілком реально, згасла, затоптана стадом номенклатурників, котрі рвалися до влади. Прикро спостерігати, як люди, втомлені від фальшивого шароварного галасу, що підмінив ідею створення української національної держави, знову втрачають національну гордість і віру у свій народ. Коли вони в пошуках моральної підтримки звертаються до Бога, то навзамін розради наштовхуються в церквах на міжконфесійну ворожнечу всупереч заповіту Христа, «щоб всі були одно».

Таким чином, ні національна ідея, ні релігія не змогли відіграти в Україні роль об'єднуючих народ чинників, якими вони є в Польщі та навіть у Росії. Залишається лише вірити в «здоровий глузд» українців — великих трудівників, котрі розраховують тільки на свої сили, завжди міцно тримаються за власність, за що зазнали геноциду під час штучно створеного голодомору 1933 року. З огляду на свою ментальність вони повинні, зрештою, обрати відповідний їхній ментальності європейський шлях розвитку й з усією своєю завзятістю рушити по ньому вперед, підтримуючи добрі й взаємовигідні відносини з усіма сусідніми народами.

3.Твердження, що наука є основним двигуном прогресу, який забезпечив найбільші технічні досягнення сучасності, не потребує доказів. На жаль, в Україні вона залишилася лише як знак, який має свідчити про приналежність держави до цивілізованого світу. Державна влада не відчуває необхідності науки й, попри всі запевнення про її підтримку, спокійно дає їй пропасти, тим більше, що звернення вчених менше чутно, ніж стукіт по асфальту шахтарських касок. Трагедія української науки полягає в тому, що ситуація в ній, як і в інших пострадянських державах, не піддається виправленню через створену в радянський період організаційну систему. В усьому світі, як було й у Російській імперії, фундаментальна наука зосереджена в університетах, де нею займаються нарівні з навчальним процесом, у зв'язку з чим вона фінансується державою із бюджетних коштів, що виділяються на освіту. Тому вчені вільні у виборі напряму своїх досліджень, намагаючись водночас також отримати додаткове фінансування від державних, громадських і приватних фондів.

Нові ідеї, підкріплені експериментальними результатами, що вказують на можливість практичного використання, скуповуються «на корені» фірмами, які в своїх лабораторіях перетворюють їх на технологічний продукт, не витрачаючи на це гроші платників податків. Тому все більш важливою стає роль наукових менеджерів, котрі організують контакти вчених із фірмами й допомагають у пошуку наукових програм, що надають гранти. Радянська система організації науки вирвала науку з університетів і зробила виконавицею державних завдань. При цьому головним замовником став ВПК із його необмеженими фінансовими можливостями, якого цікавила переважно техніка, в той час як фундаментальні науки розглядались як некорисний доважок, зазнаючи «ідеологічного» втручання з боку безграмотних комуністичних лідерів. Учених зобов'язали власними силами доводити свої результати до рівня технічного завдання й впроваджувати їх, почасти насильно, у виробництво. Тому паралельно з міністерськими НДІ, яким і слід було займатися прикладними проблемами, в академічній системі спеціально для розв'язання державних завдань виникало все більше технічних інститутів, що обростали експериментальними заводами, які стали тепер надто великим тягарем для академічного бюджету, що постійно скорочується. Коштів, що виділяються (вони просто «смішні» порівняно з фінансуванням науки за кордоном), не вистачає навіть на зарплату для багатотисячної армії вчених й допоміжного персоналу.

Академічним інститутам рекомендовано виживати хто як може, причому надана директорам повна свобода дій зробила їх незалежними не тільки від наукового колективу, а й вищестоящого начальства. Заходи, що вживаються ними, зводяться переважно до здачі в оренду інститутських приміщень й організації фірм і виробництв, які як «наукові» мають податкові пільги. Й без того невелика зарплата співробітників урізується за рішенням адміністрації всім однаковою мірою чи вибірково, на підставі різних формальних чинників, починаючи від ставлення директора до відділу й аж до віку співробітника, й тільки такий чинник, як значущість роботи, що проводиться співробітником, та її успішність зазвичай не беруться до уваги. В усьому світі вчені працюють доволі інтенсивно, прагнучи випередити один одного в отриманні результатів, а у нас вони постійно «відпочивають» у відпустках за свій рахунок (якого у них, звичайно, немає), тоді як для роботи залишається тільки декілька днів на місяць. Розуміючи неможливість отримання серйозних результатів за такий жалюгідний час, найсумлінніші з директорів прагнуть доплачувати співробітникам із «орендних» грошей, у той час як інші байдуже дивляться на припинення досліджень або вважають допустимим їхнє здійснення за рахунок експлуатації безкорисної любові вчених до своєї справи.

Неможливість існування на гроші, які отримують в наукових установах, призвела до масового відходу з них найактивнішої частини співробітників молодого й середнього віку. В інститутах залишаються тільки «старі й малі» — немолоді вчені зі своїми юними учнями, котрі прагнуть захистити дисертацію, яка відкриває шлях у зарубіжні університети та фірми. Спроба прибрати з науки старше покоління, на якому вона ще тримається, за допомогою надання пенсії, що перевищує їхній теперішній урізаний заробіток, але без права роботи, зустрічає опір справжніх учених, котрі надають перевагу жебрацькому життю, в якому головним стимулом служить улюблена справа. Державні мужі ставляться до науки як до «соцзабезу», й їм навіть не спадає на думку, що платити ученим треба насамперед за роботу, а не як соціальну виплату. Науковий баласт, що є в інститутах, з яким не поспішає розлучитися керівництво через те, що фінансування визначається чисельністю співробітників, буде, як і раніше, приходити за отриманням своєї «пайки», за рахунок якої краще було б підтримати хороших дослідників.

За теперішньої ситуації, існуючи тільки завдяки ентузіазмові вчених, наука приречена на остаточне зникнення. Докорінна реформа науки, яка могла б врятувати її, але як і всі інші в Україні постійно відкладалася, тепер уже спізнилася, оскільки старезна система просто не витримає її, й рухнувши, поховає під собою всі життєздатні елементи. Крім того, її нікому здійснити, оскільки здібні, енергійні й чесні вчені, котрі могли б правильно й обережно взятися за цю справу, не допускалися на академічний Олімп, а ті з них, хто все ж туди потрапив, вважали за краще займатися іншими справами. Тому залишається лише один важіль регуляції стану в науці, а саме — розподіл фінансування у вигляді грантів, що надаються конкретним дослідникам на конкурсній основі. Цей почин, попри всю його організаційну недосконалість, здійснювало скасоване Міністерство науки, й буде шкода, якщо він закінчиться разом із ним, оскільки з його допомогою головною фігурою в нашій науці, як і в зарубіжній, стає вчений, а не адміністратор.

Я — оптимістка, але не бачу зараз об'єктивних засад для надії на науковий ренесанс у державі, яка не визначилася зі своїм політичним курсом і страждає від постійної кризи. Стверджую, що й наука не може протриматися на ентузіазмі «останніх із могікан», котрі не зустрічають поваги й підтримки у керівництва, й на добродійності, оскільки вже й Джорджові Соросу набридло безглузде використання його допомоги, а українські мільйонери не поспішають стати меценатами через відсутність пільг, зумовлених цією діяльністю.

Збереження науки в Україні має стати справою української держави, яка зобов'язана врятувати насамперед фундаментальну науку як «мозок нації», що продукує нові ідеї, здатні прославити й збагатити Україну. Я категорично не згодна з твердженням, що Україні через її бідність не потрібна фундаментальна наука, а її вчені мають стати виконавцями завдань іноземних фірм. Наука за своєю природою значною мірою є засобом задоволення власної допитливості, ніж заробітку, а талановиті й допитливі люди в усі часи народжувалися й будуть надалі з'являтися в Україні. Тому я «без надії сподіваюсь» на те, що вони матимуть можливість успішно займатися наукою в своїй незалежній країні.