Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА: «90% росіян абсолютно нічого не знають про справжню історію України»
Відомого російського історика, професора, директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, кавалера ордена княгині Ольги, Тетяну ТАЇРОВУ-ЯКОВЛЄВУ добре знають в українській гуманітарній спільноті. Уже понад 30 років Тетяна Геннадіївна досліджує історію України, а саме — історію Української Гетьманської держави, вона є одним серед дуже небагатьох у Росії об’єктивних, політично незаангажованих учених за часів агресивного наступу ідеології «русского мира». Всі праці пані Тетяни, зокрема біографія Івана Мазепи, видана в Москві 2008 року в популярній серії «Жизнь замечательных людей» (її український варіант, значно розширений та доповнений, випустило 2013 року київське видавництво «Кліо»), яскраво доводять це. Міфи про «спільну історію» та «один народ» пані Яковлєва розуміє саме так, як вони того заслуговують — як інструмент недобросовісних імперських маніпуляцій та інтелектуально-інформаційної агресії. Додамо, що кандидатську дисертацію вона захищала в Києві.
Будучи фахівцем найвищого рівня в роботі з архівними документами історії України — так, упродовж багатьох років вона вивчає архіви Малоросійського приказу й видає відповідні наукові праці, на жаль, недостатньо відомі в Україні, — Тетяна Геннадіївна водночас чудово вміє розповісти широкому читачеві про історію України захопливо, яскраво та доступно. Чудовий приклад — новітній український переклад її нещодавньої книжки під назвою «Гетьмани України: історії про славу, трагедію та мужність» (видавництво «Кліо», Київ, 2016 р.). Перед нами — стислі життєписи найбільш гідних уваги, на думку автора, військово-політичних лідерів України ХVII — XVIII ст. (Сагайдачний, Богун, Виговський, Дорошенко, О. Гоголь, Розумовський...), написані цікаво, популярно; при цьому відчувається, що перед нами — вчений, який не спрощує теми. Для того щоб бути присутньою на представленні своєї книжки в Будинку вчителя і взагалі, щоб дістатися Києва, який вона дуже любить і де в неї багато друзів, пані Тетяні довелося їхати в Україну «непрямим шляхом», через Білорусь (авіарейси, як відомо, не відбуваються — такими є наслідки російської агресії).
Кореспондент «Дня» розмовляв з Тетяною Таїровою-Яковлєвою перед початком представлення книжки й поставив російському історику декілька стислих запитань:
— Тетяно Геннадіївно, розпочнімо нашу розмову з вашої нової книжки. За якими критеріями вона була задумана, та якою була її творча історія?
— Російський оригінал вийшов друком 2011 року. Під час праці над українським перекладом, безумовно, ми брали до уваги особливості вашого читача — якщо, відверто кажучи, 90% росіян абсолютно нічого не знають про правдиву, не міфологізовану історію України, то, звичайно, українці знають більше — хочеться вірити, що в тому числі й український масовий читач, до якого, власне, я й звертаюся. Отже, те, що російському любителю історії треба докладно пояснювати, українському добре відомо. Я знала, що маю пам’ятати про це.
— Як би ви визначили жанр книжки? Можливо, це збірник історичних портретів?
— Думаю, це справді так: історичні портрети українських гетьманів ХVII — XVIII ст. (Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Самойлович, Гоголь, Орлик, Данило Апостол, Розумовський), і, крім того, біографія Івана Богуна, в якого я буквально закохалася ще в юнацькі роки (яка постать, яка незвичайна, трагічна доля, який характер!). І можу сказати, що саме Богун зацікавив мене історією України взагалі. І це на все життя. Я навіть свого часу працювала над гостросюжетним історичним романом, де Богун і Хмельницький — головні дійові особи...
Звичайно, я розумію, що не так просто вникнути в історію іншої держави, іншого народу й написати так, щоб ця історія була цікавою і її хотіли читати. Але я ставила перед собою саме таке завдання. Наскільки це вдалося здійснити — судити українському читачеві. Звичайно, вибір особистостей для розповіді був неминуче суб’єктивним — я зупинилася на тих постатях, котрі були цікавими для мене особисто.
— Ви давно й ґрунтовно вивчаєте історію Гетьманщини. На вашу думку, чи була Гетьманщина ХVII — XVIII ст. державою українського народу — протодержавою, державним утворенням?
— Безперечно, Гетьманщина була державою. Тут не може бути двох думок. Навіть цілком об’єктивні фахівці в Росії (їх мало, але вони є) не можуть цього не визнавати. Так, восени минулого року професура та викладачі Вищої школи економіки в Москві (доволі ліберальний за російськими критеріями заклад) проводили наукову конференцію, де, зокрема, розглядалося і це питання, на цій події виступав відомий дослідник Борис Флоря, — і однозначно зробили саме такий висновок. Тут, певна річ, виникає також питання української національної ідентичності — та паралелі з Московською державою того часу. Я зараз не формулюватиму цих паралелей, але той, хто знайомий з історією цієї держави, той, я думаю, сам їх знайде.
— Але якщо Гетьманщина була формою державності, то чому українці не зберегли цієї державності? Адже ті гетьмани, про яких ви пишете, були воістину яскравими, непересічними особистостями...
— Відповім на це фундаментальне запитання коротко, словами Івана Мазепи — теж, як і Іван Богун, мого улюбленого героя, образ якого супроводжує мене все життя. Пригадуєте його рядки: «Самі себе звоювали...» Оце і є головною причиною, на мою думку. Причому ті гетьмани, про яких оповідає моя книжка, були справді непересічними особистостями — мали європейську освіту, чудово знали українську та всесвітню історію, філософію, володіли кількома стародавніми й новими мовами, були мужніми в походах та боях. І проте...
— Не можу не запитати: що означає бути чесним, об’єктивним істориком України в сучасній Росії? Чи відчуваєте ви якийсь тиск «згори»? Як впливає на вашу роботу нинішній (занадто відомий, на жаль) стан масової свідомості росіян?
— Спочатку — про тиск. Зараз мене вже добре знають у певних колах, і знають, що тиснути на мене марно. Після Майдану Гідності мене запрошували на певного ґатунку телепрограми, але отримали від мене тверду відмову. І заспокоїлись. Я підписувала звернення петербурзької інтелігенції, яка рішуче не погоджується з тим, що робить Росія в Україні. Але я також замислилась: а що я ще можу на своєму місці зробити для Росії та України? І прийшла до висновку: продовжувати якісну наукову роботу, працювати з архівами, писати популярні книжки для широкого кола читачів, розповідати своїм студентам правдиву історію України. Це — мояробота.
Що ж до впливу масової свідомості росіян, зокрема історичної свідомості, то це складне, комплексне питання. По-перше, на мою особисту (можливо, суб’єктивну) думку, Україна колись втратила час, упустивши можливість (у 1991 — 1995 роках це було реально зробити, хоч і не просто) доносити до російських ЗМІ, бодай деякої частини з них, свою невикривлену історію, робити спільні з росіянами науково-популярні програми, видавати історичну літературу високого професіонального рівня. По-друге, слід мати на увазі, що в Росії немає жодної (!) незаангажованої історії України, об’єктивного, правдивого видання, яке було б написане російською мовою. Винятком є книги Грушевського та Олександри Єфіменко, але їм уже понад 100 років.
Ми, співробітники Інституту історії Санкт-Петербурзького університету, вирішили написати такий підручник, звісно, зваживши на ту обставину, що історія України — надзвичайно складна та суперечлива, а для російського читача — й поготів. Підручник створили такі фахівці, як Данилевський, Шубін та Мироненко — аж ніяк не «чорносотенці», на щастя. Ніхто не хотів його видавати, тоді дійшли до академіка Чубар’яна і переконали його написати передмову до підручника. Ось після цього книга вийшла! Жодної презентації, жодної рецензії (це було рік тому), хоч десятки тисяч примірників розійшлися. Але парадокс: з’явились не дуже схвальні відгуки деяких українських істориків, після цього в «Российской газете» надрукували вельми позитивну рецензію, і справа зрушила з місця.
Скажу відверто: напевно, ще років сто історики України та Росії не дійдуть консенсусу, особливо щодо історії ХХ століття, найбільш жахливого та кривавого. А втім, нам з вами слід робити свою справу, незважаючи ні на що. Головне, щоб ми в Росії не стали слухняним знаряддям відомого типу політиків, рупором яких був і залишається «Первый канал».
— І цікаво було б дізнатися, Тетяно Геннадіївно, над чим ви зараз працюєте?
— Я маю цікаву новину для вас: уже у квітні в Санкт-Петербурзі виходить друком моя нова книжка «Повседневная жизнь украинского гетьманства. Традиции и досуг». Я розповідаю в ній, як і де жили, що їли, як вітали один одного зі святами українські козаки доби Гетьманщини, яким взагалі був їхній побут, якою була роль жінки в тодішньому українському суспільстві. Гадаю, ця тема не залишить байдужим і українського читача, тому хотіла б якнайшвидше побачити її український переклад — у співпраці з видавництвом «Кліо» та особисто з Вірою Йосипівною Соловйовою, яку я безмежно поважаю.
***
І ще — шановна гостя Києва прийняла в подарунок від головного редактора «Дня» Лариси Івшиної книгу «Україна Incognita. TОР-25», щиро подякувала й пообіцяла на майбутнє плідну творчу співпрацю з нашою газетою.
