Тіні «заархівованих» предків

25 квітня визначили як дату проведення 90-х роковин голодомору 1921 — 1922 рр. Цього дня Національний музей представив нову експозицію: «Голодомор 1921 — 1922 рр.: Народна війна». Ідея створення виставки з’явилася давно. Проте представлення необхідної документації дирекція та науковці вирішили приурочити до знакової дати. Таким чином, «Зала Пам’яті» поповнилася 12 стендами, що оповідають хронологію тогочасних подій мовою документів. Тут можна знайти різні світлини, копії газет та нових відкритих архівних документів.

У музеї можна побачити документи, що не лише доводять факт існування голодоморів на українських землях, а й свідчать про нестямне падіння моралі, відчайдушний канібалізм і безбожн6у смерть людей під час мору. «Ми повинні розуміти, що коли людина довгий час голодує, у неї стираються певні моральні правила і бар’єри», — зазначає Леся Онишко, заступник з науково-експозиційної діяльності.

Фізична розправа тоталітарного режиму над «невірними» — відома. Але організатори проекту закликають копнути глибше: знайти першопричини проблеми. За словами Станіслава Кульчицького, автора численних досліджень з історії України ХІХ — ХХ стст., голод 1921 — 1922 рр. був каральною акцією більшовицької влади. Окупанти нещадно придушували численні повстання серед українського населення. Одним із циркулярів ЦК РКП(б) 1919 р. постановлено: «Провести масовий терор проти багатих козаків, знищивши їх поголовно. Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі залишки у вказані пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільськогосподарських продуктів».

На підтримку колеги виступив і Роман Круцик, голова Київської міської організації Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса. «У документах чекістів зазначено, що останню спробу придушити повстання було зроблено радянською владою 1950 р. Щороку в різних областях викривали по кілька «антибільшовицьких банд», — розповідає Круцик. В архівах знайдено відомості про масштабність повстань: люди об’єднувалися цілими селами, а то й районами з метою проголошення власної республіки, віддільної від СРСР. «Українці ніколи не мирилися з рабством, вони завжди боролися проти окупаційної влади», — каже дослідник.

Найміцнішим осередком національної думки в той час були східноукраїнські землі. Голод найбільше вразив Харківську, Донецьку, Катеринославську, Запорізьку, Одеську та Херсонську губернії. 1 грудня 1921 р. вийшла негласна заборона на публікацію числа голодуючих та масштабів необхідної їм допомоги. Втім, уже 30 січня 1922 р. донецький губвиконком не витримує та пише в Москву: «Голод у Донбасі набрав жахливих розмірів. Голодує до 500 тис. людей». У Запорізькій губернії число голодуючих сягало 225 тис. 837 людей. У Катеринославському повіті, за даними документів, без їжі залишилося щонайменше 62 тис. дорослих і 22 тис. дітей. Після отримання промовистих цифр більшовицька влада визнає голод, прикриваючи його ширмою голодування на Поволжі й замовчуючи масштаби лиха на українських землях. «Звісно, на Поволжі в ті роки був страшний голод через неврожай, — зазначає Станіслав Кульчицький, — але так само випалило й землі півдня України та Румунії». Дослідник вважає, що голод був спровокований зовсім не кліматичними чинниками, а насильницьким встановленням тогочасного ладу.

Приблизно в цей же період на землі України приходить мільйонна регулярна російська армія, годувати й утримувати яку мусили наші губернії. Цікавим є такий факт, що в Червону армію, згідно з документальними свідченнями, входило всього лише 9% українців. Прихід військових на наші землі не був випадковим. Лише на початку 1920-х рр. на теренах нашої держави було зафіксовано 268 збройних повстань селян та розсекречено безліч петлюрівських організацій «Просвіти». У телеграмі Фрунзе, написаній у травні 1921 р., вождь усіх народів Володимир Ленін дає такі вказівки: «Все забрати, обставити потрійним кордоном війська всі місця здобичі, ні фунта не пропускати, не давати розкрадати. Поставити справу по-військовому».

Крім утримання окупаційної армії, українці мусили постачати продрозверстку. «Тоді існувала така практика: 10 — 15 людей із села брали в полон і погрожували вбити, якщо село не віддасть хліб протягом 48 годин», — розповідає Леся Онишко. За її словами, станом на 1921 р. більшовицькою владою було визначено, що Україна мусить надавати близько 150 млн пудів хліба на рік. «Ця цифра просто нереальна! Ніхто навіть не намагався виміряти, скільки Україна могла б дати за умов нормального врожаю, не те щоб у тій ситуації», — констатує пані Онишко. 1922 р., після отримання достовірних відомостей щодо наслідків їхньої політики, більшовики скоротили цю цифру до не менш позахмарних 100 млн пудів. За настановою вождя пролетаріату, який визначав «несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні», на українського господаря було покладено відповідальність годівника голодуючих районів. Продукти, конфісковані в селян, ішли, наприклад, до Урюпинська і ще далі, за Урал. Робітники навіть мусили жертвувати частину своєї зарплатні. Статистика свідчить, що на початку 1920-х рр. українська сторона прийняла більш як півмільйона біженців із голодних країв Росії.

На думку Романа Круцика, всі три голодомори в Україні (1921 — 1922 рр., 1933 — 1932 рр. і 1946 — 1947 рр.) слід визнати геноцидом українського народу. За словами його колеги Станіслава Кульчицького, уникнути масштабів Голодомору 1932 — 1933 рр. у той час допомогла участь міжнародних благодійних організацій: насамперед Американської адміністрації допомоги на чолі з Гербертом Гувером, майбутнім президентом США, та місії Нансена. Кожна з організацій надала по 180 млн пайків для голодуючих. Підтримували своїх співвітчизників і комітети українців діаспори з Відня, Львова, Праги та інших великих міст.

У нищівні лабета тоталітаризму потрапили й священики, як духовна опора української нації. «Що більше представників реакційного духовенства нам вдасться розстріляти, то краще», — писав Ленін. Під час голодомору 1921 — 1922 рр. на теренах України розгорнулися гоніння проти церкви. Саме тоді більшовики ініціювали опис церковного майна з метою його подальшої пожертви на користь голодувальників. Таким чином, більшовицька влада конфіскувала три тисячі пудів та 75 злитків золота, понад три з половиною тисячі пудів срібла, 135 карбованців золотом, 858 діамантів вагою в півтори тисячі каратів. Загалом, на липень 1922 р. з України було вивезено майно коштом близько одного мільйона тодішніх карбованців золотом.

За приблизними підрахунками, голодомор 1921 — 1922 рр. забрав життя у півтора-двох мільйонів українців, більшість серед померлих становили діти. «Ушанування убієнних голодом є нашим з вами святим обов’язком. Це пам’ять про наших предків і наших родичів. Це — ознака цивілізованості українського суспільства та запорука поваги і розуміння в колі міжнародної спільноти», — переконана Леся Онишко.